Дмитро Гнатюк: я прожив життя змістовно, не розтрачав його на дурниці й пустощі.

Тижневик “2000” надрукував інтерв’ю із нашим знаменитим земляком Дмитро Гнатюком.  У наступному році Дмитро Михайловичу виповниться 90 років. Текст(скорочено):

Автор: Каміль ГАРЄЄВ

Ми сидимо з легендарним українським співаком і актором, якому аплодував увесь світ, в одному з класів Київської консерваторії. Йому 89 років. Мені 26.

Слухаючи пісні Дмитра Гнатюка, що зворушували моє серце, запитував себе: чому вони, створені за десятиліття до мого народження, такі близькі мені? Як і в яких утаємничених куточках людської душі народжується це диво співпереживання, попри те, що артиста і слухача розділяє ціла епоха?

 Про життєвий шлях і щасливу творчу долю великого співака — в ексклюзивному інтерв’ю з патріархом українського вокального мистецтва Дмитром ГНАТЮКОМ

— Вашим першим учителем був регент церковного хору…

— Не регент — панотець Мирослав. Він закінчив вищу духовну семінарію в Бухаресті: тоді Буковина була під Румунією, і я закінчив румунську середню школу. Він був з роду священиків, надзвичайно цікава, розумна людина, молодий, красивий мужчина з сильним голосом. Якби він пішов по стезі артистичній, був би кращим співаком у світі! Він учив мене музиці майже 7 років.

При нашій церкві був дуже гарний хор. Вчитель нотної грамоти заставляв нас проспівати кілька мелодій. Я дуже любив співати по нотах, це мене захоплювало. У цьому хорі й помітив мене панотець. Він брав на скрипці ноту, а я тягнув. Так він поставив мені голос.

Пам’ятаю, рочків у 5—6 мене шукала вся сім’я. Батькам кажуть: «Ідіть, там недалеко весілля, він там слухає троїсті музики!» Було холодно, я дуже змерз, але не йшов, так мені подобалось!

Я перший раз почув серйозну симфонічну музику, коли мені було вже років 17, адже у селі не було нічого. Але та проста музика, що звучала в хорі, й духовна музика у церкві була дуже мила і потрібна моєму серцю! 

— Велика Вітчизняна війна вас також зачепила…

— Мені було 18 років, але я б міг не йти на фронт: закінчив учительські курси. У рідному селі Мамаївці я організував школу, зробив ремонт, зібрав учнів, почалися заняття. І тут приїжджають з фронту хлопці, мої товариші: хто без ноги, хто без руки… «Ні, думаю, іду на фронт!»

Я пішов на фронт — і попав під таке страшенне бомбардування, ви собі не уявляєте! Мене контузило, і я впав трохи раніше, а інші — вже мертві — на мене падали, і це мне врятувало.

Відлежав два тижні у шпиталі. Потім нас посадили у вагони, ми думали, що їдемо на фронт. А через відкриті двері товарняків читаю: «Волга». Кажу: «Хлопці, ми їдемо в тил!»

— Навіть у тилу, на заводі ви організували самодіяльний хор.

— У місті Нижня Салда я працював сталеваром. Це недалеко від Нижнього Тагілу, де був величезний завод і ми збирали танки. Біля мартенівських печей навіть при 40-градусних морозах було жарко.

Так от там я зібрав хлопців, чоловік 500, і коли вони заспівали «Закувала зозуля» — це було щось надзвичайне. Люди плакали!

— З вашим приїздом до Києва також пов’язана цікава історія.

— Так. Генерал-майор Олексієнко після Дня Перемоги сказав мені: «Назви талановитих хлопців, і ми вас демобілізуємо, щоб учились». Я назвав чоловік десять. Вже 16 червня ми поїхали до Києва. Я приїхав у Київ, не знаючи його. В мене нічого з собою не було. Від вокзалу дійшов до бульвару Шевченка і думаю, куди мені: чи вниз іти, чи вгору? І мене повело вгору, я дійшов до Бессарабки, через весь розбитий Хрещатик добрів до філармонії. Дивлюся — боже, Святий Володимир! Я побіг до нього, а там поруч була альтаночка. І от я там чотири ночі переночував.Потім мені дали гуртожиток, але я це місце вже ніколи не забував.

— Ви стали народним артистом Радянського Союзу в 35 років. Це на вас якось вплинуло?

— Мене це надихало іще краще співати, грати, віддавати всього себе сцені. Мене часто запрошували на гастролі за кордон.

— Коли співали на концерті до 70-річчя Сталіна, вам був 21 рік. Пам’ятаєте ті враження?

— То ціла історія, як я до Москви попав. Григорій Верьовка, який створив славетний Український державний народний хор, був депутатом Верховної Ради УРСР від Київської області. Він часто запрошував мене як студента з ним поїхати десь у район співати, але тихенько, бо Паторжинський забороняв нам співати у хорі чи ансамблі, тільки соло.

Був повоєнний час, у мене костюма не було, і Верьовка казав: «Ти виходь на сцену, усміхайся. Проспіваєш, і так задком-задком за лаштунки, щоб не бачили латки на штанях». Ну, я так і робив.

Одного разу Верьовка дав мені грошей, і я (а через дорогу від консерваторії був комісійний магазин) купив собі костюм, дуже гарний, темно-зеленого пляшкового кольору, білу сорочку, червону краватку і туфлі! Верьовка мене побачив і каже: «Поїхали в Москву». Ну а я думаю: Москву ж треба побачити! І поїхав без дозволу Паторжинського. А це був 1949 рік.

Наш концерт дуже гарно приймали. У правій ложі сиділи Мао Цзедун і Сталін. Після концерту до Верьовки підходить якийсь чиновник: «Вы можете дать певца, чтобы он спел пару украинских песен?» — «Є студент Гнатюк». І той чиновник до мене: «Мы завтра вас заберем». А як наступного дня поїхали, я помітив тільки, що вернула машина у Кремль. Ага, думаю, мабуть, це пов’язане з урочистостями до ювілею Сталіна.

Запрошують мене у двері. Я зайшов, подивився — а це Георгіївський зал, люстри сяють, публіка розкішна. Я страшенно хвилювався, мало не вискакувало серце. Проспівав «Дивлюсь я на небо». Піднявся Сталін і каже до мене:

— Где работаешь?

— Я студент консерваторії.

— У кого учишься?

— У Івана Сергійовича Паторжинського.

— Славный певец! Поклон ему передай.

— Чи правда, що Хрущов любив у вашому виконанні «Пісню про рушник», а Брежнєв завжди плакав, коли чув «Ой ти, дівчино, з горіха зерня»?

— Звичайно! В мене самого теж не раз падала сльоза, зачіпало за душу!Паторжинський вчив мене: співати треба душею і серцем. Іншого він не визнавав. Ми знаємо його по ролі Карася у «Запорожці за Дунаєм». Але коли я у 1946 році вперше послухав його у ролі Тараса Бульби, мріяв співати, як він, хоч і не можна було: він бас, а я баритон.

— У вашій біографії є рідкісний випадок: в Австралії вас 25 разів викликали на біс виконувати «Черемшину».

— Так. На відміну від Європи, Сполучених Штатів чи Японії, в Австралії, Новій Зеландії, Африці глядачі не звикли до нашого співу, тому що у них більш етнічна музика. А тут вони послухали мелодію, задушевні пісні, як-то кажуть, з широким диханням, і це викликало в них захоплення.

Вважаю, що це велике щастя для співака, коли він володіє piano, pianissimo, mezza-voce*. Це мене і спасло, коли ми, пам’ятаю, контракт підписали на 20 спектаклів «Ріголетто» за один місяць у Чехословаччині: а це страшна партія, її неможливо витримати! Я вивчив її італійською мовою для гастролей. Але як узнали, що я співаю українською, то попросили всі 20 спектаклів співати українською. З публікою тоді творилось щось неймовірне.

 — Вас звинувачували у націоналізмі, утискали після виконання пісні «Україно моя». Як дивитеся на це сьогодні?

— Дурість колосальна! Але вона й тепер існує! Чесно вам скажу, буває, дивлюся і думаю: нічого не змінилося, повторюються такі самі дурниці. Ну що ти зробиш, коли людина любить свою Батьківщину! Ти зламаєш цю любов? Ні, бо вона в людини з дитинства.Така любов підтримувала мене все життя. Якби залишився на Заході, без України не зміг би не тільки співати — не зміг би жити! Від ностальгії я б помер.

— Життєві труднощі, що випали вам, якось загартували вас як художника?

— Чим більше було труднощів, тим я більше віддавав сил творчості.Коли вчився в консерваторії, Максим Тадейович Рильський дав мені козацьку думу. Останні слова там такі: «Моя доля козацькая, стоптана волами, сів козак і заплакав гіркими сльозами». Прекрасна дума, я її любив і заспівав на академвечорі. Ой, я мав неприємності!

— Це тоді вас виключили з комсомолу?

— Потім поновили! До речі, мене прийняли на Уралі, під час війни, і то справжнє, тому що ледащих та п’янчуг в комсомол не брали. Але викликали мене у КДБ. Я щось не так відповів, і мені кажуть: «Тебе советская власть дала возможность учиться в консерватории в столице, а ты про каких-то бандитов поешь?!» Це було образливо, ніби я зробив щось непристойне! А Паторжинський сказав: «Ти хочеш співати? Ото закрий свою пельку і не говори зайвих слів! Співай!»

Було й так, що співав і приносив мільйони прибутку державі — а тобі порівняно з цим платили мізерні гроші. Наприклад, я в Австралії заробив півмільйона доларів. Це була одна із перших моїх значних поїздок. Правда, я там перетрудився, тому що Госконцерт уклав контракт, який фізично витримати неможливо: 57 концертів за два місяці! Це ж кожного дня співати! І ви думаєте, що я отримав 50 тисяч за контрактом? Мені дали 20!

Іще попросили, щоб я привіз ті гроші, тому що тоді не було валюти в Госконцерті. Через посольство в Австралії мені вручили кейс і замкнули на руку наручниками. З Австралії летіли з пересадкою у Бомбеї. Коли прибули у Москву, питають мене: «Що це у вас?» Кажу: «Долари». — «Скільки?» — «Півмільйона». — «Ви збожеволіли! Вас же могли в Бомбеї вбити!» Дзвонять чекістам: «Чого ви не зустрічаєте Гнатюка?» — «Він через годину прилітає». — «Та він уже прилетів!» Розкрили кейс, рахують гроші, до 20 тисяч дорахували, і все. Питаю: «А коли іще 30 тисяч?» — «Не положено!» — «А 57 концертів положено співати?!»

— Відомо, що платівка з записом вашої «Пісні про рушник» вийшла накладом 17 000 000 екземплярів.

— Так. Міністр культури Катерина Фурцева якось на зборах говорила дуже гарно про людей, які, так би мовити, віддають себе мистецтву, служінню народу. І зазначила: «Давайте привітаємо Дмитра Михайловича Гнатюка з тим, що в нього вийшло 37 мільйонів пластинок». Ви уявляєте?! А я з цього абсолютно нічого не маю.

Та це й добре, що гроші не впливали на моє життя: в мене прекрасна родина, я отримую велике задоволення від роботи, від людей, з якими спілкуюся. І мені комфортно! Я можу гордитися: маю усі визначні ордени Радянського Союзу, Золоту Зірку Героя Соцпраці, Героя України. Це високі нагороди. Людина, яка не розбирається в мистецтві, може сказати: «Та що там він, подумаєш, вийшов на сцену, проспівав, і за це йому дали ордени! Ми всі співаємо — як вип’ємо».

Але життя артиста надзвичайно напружене, це тяжка праця. Я часто думаю: як могло моє серце, легені витримати таке навантаження, співати дуже складні програми, сольні концерти? Я вдячний долі, що в дитинстві загартував своє тіло, бігав босими ногами по стерні, пас худобу по холодній росі. 

— Як співаку досягти перевтілення у свого героя?

— Тільки великою працею і здібностями. Є співаки, які мають прекрасний голос, але не сприймають музичного перевтілення, створення музичного образу. Мабуть, це має бути вроджене, щоб артист розкривав музичну драматургію, грав і співав на одному рівні. Тоді це справжній оперний співак.

Коли виконуєш ту чи іншу арію або співаєш у концерті, ти все одно перевтілюєшся голосом, краску голосу підбираєш до того чи іншого героя. Не можна князя Ігоря співати так, як Фігаро, або якогось героя-коханця чи блазня. І голос можна теж міняти: є радісний, а є жорстокий голос, є ліричний, а є драматичний. Кожна нотка, кожна фраза повинна відображати той стан, який створено у пісні або в арії. Це моє кредо.

— Що думаєте про нинішню духовність?

— Я народився і виріс в селі й пишаюся, що я звідти — від землі. Це мені давало дуже багато духовності. Батько говорив: «Щоб стати вчителем, треба вчитися 15 років. А щоб стати людиною, треба вчитися все життя». Мудро, правда? А він був простий селянин.

Нас виховувала сільська громада. Якось біжу кудись і не помітив свого дядька, чи як у нас казали — вуйка. Він мені кричить: «Чекай! Ану йди сюди! Ти чий син?» Кажу: «Михайлів». А він: «Ні, в Михайла нема таких синів. В нього дуже чемні діти». Це був простий житейський урок чемності. Нам прививали християнську любов до ближнього.

Мені буває так боляче за розгільдяйство молоді: немає культури, немає духовності, немає контакту батьків з дітьми, дітей з батьками. А в нас на селі отой контакт ішов через духовне виховання.

— Чому саме музика здатна так зворушувати серця?

— Можу сказати про ті пісні, які виконував. Їх писали кращі композитори свого часу. І коли я вибрав пісню, я підбирав її для своїх душевних струн.

Був випадок з Платоном Майбородою і Андрієм Малишком. Їхня «Пісня про рушник» звучала в кінофільмі «Годы молодые». Вона мені подобалась. Ми зустрілися з авторами, і коли я перший раз заспівав, Платон Іларіонович каже: «Темп трошки розтягнутий». А Андрій Самійлович йому: «Не вмішуйся. Ми з тобою написали, а він нехай створює образ. Він краще знає, тому що співає душею».

Ці великі митці створили тоді епоху пісні. Зараз теж непогані пісні пишуть, але, як то кажуть, незмістовні.

— Справді, коли ви вперше заспівали «Пісню про рушник» (а це було на партз’їзді), то оплески не стихали, і ви виконали її вдруге.

— Так. Хоча дехто з партдіячів сказав: «Занадто сентиментальна».

— Якими особистими якостями має володіти співак, артист, щоб його творчий шлях був успішним?

— Перш за все повинна співати душа. Саме душа, серце співака передають почуття, всі нюанси радості, смутку чи горя.

Коли вийшов на сцену, повинен забути, хто ти є. Тепер деякі співаки себе так поводять, ніби вони великі майстри! Ніякої скромності.

— Вас упізнають на вулицях?

— І вітаються! Стали мені звільняти місце, коли заходжу в метро: «Сідайте». Я кажу: «Ні, ні, я іще постою!»

— Так ви ж їздите за кермом!

— Вже не їжджу після того, як погано з серцем стало. А в мене авто було, «Бьюїк». На одному поверсі зі мною жив секретар американського посольства, я з ним знайомий був, тому що він українського походження. Я закінчив депутатську каденцію, і він каже: «Візьміть «Бьюїк». І уступив мені машину.

Я був дуже задоволений, машина красива. Я нею тільки на дачу їздив. А тепер насилу її продав, і от я уже не їжджу, син мене возить.

— Ви й досі полюбляєте працювати на дачі?

— В мене з дитинства ця любов, ще в тринадцять років я посадив сад! 

— По-вашому, у чому сенс життя?

— Творити добро! Нести для суспільства свою лепту доброти, щирості, а якщо маєш талант — передати його. Кращого я не знаю.

Я вже вступаю в зиму свого життя. Але я прожив його змістовно, не розтрачав його на дурниці й пустощі.

У моїй долі були і голод, і холод, і страшна війна, і безвихідь. І все ж коли ти маєш мету і добиваєшся її здійснення, коли вдалося зробити щось талановите, дякуй Богові, що не змарнував своє життя.

 Цілит текст “тижневик “2000“