Замовчування як аргумент( і трохи про справу 17 мільйонів)

                                                                              Автор: Святослав Вишинський 

Всупереч традиційним уявленням про роль преси як посередників у передачі суспільнозначимих повідомлень, чи не більшої ваги ЗМІ додає те, про що вони воліють промовчати. Паузи і мовчання – не менш важливі риторичні фігури, як і гра словами та значеннями. Один знайомий чернівецький журналіст колись не втомлювався стверджувати, що найбільше платять не за те, що друкується, а за те, що – не – друкується. Десь близько до цього і слова відомого чернівецького політтехнолога: «Найкращі статті ніколи не виходять». 

У недавній дискусії у блоговій мережі «ВКурсі» про норми і принципи буковинської журналістики  мене зачепили слова редактора інформаційної агенції «BukNews»Юрія Чорнея про те, що«журналіст служить суспільству» і «має писати про те, що варто знати людям». Приблизно в той же час, 23 вересня, відбулась прес-конференція народних депутатів від ВО «Батьківщина» Максима Бурбака, Миколи Федорука та Олександра Фищука, на якій, серед іншого, була озвучена інформація про зв’язок родини Бурбаків з фірмою «Букотрейдінг», у свою чергу пов’язаної зі скандальними земельними оборудками між Калинівським ринком та ринком «Добробут». Пізніше ця інформація сплила і в блогосфері , після чого почала зі скрипом поширюватись Інтернетом. 

У цій історії найцікавіше те, що саме «зі скрипом» – адже на перший погляд сенсанційна інформація (а журналістам, як відомо, для провокації багато не потрібно) вперто замовчувалась чернівецькими ЗМІ. У той час, коли шпальти місцевих видань повнились відомостями про черговий виток конфлікту навколо підприємства-банкрота «Буковинська книга», реставрацію автентичних меблів в музеї Ольги Кобилянської – чи навіть новиною про те, що нардеп Артем Семенюк не голосував за відзначення ювілею села Онут – дані і фото-копії документів, які стосуються найбільших наповнювачів тіньового бюджету міста Чернівці, за винятком сайту «The Chernivtsi Times»  , так і не були оприлюднені. 

Зате певного розголосу набула заява нардепа Максима Бурбака, про те, що «власником Калинівського ринку вже є не громада Чернівців, а виконком з його одіозним членом паном Проданом»  – але жодного повідомлення про його власну причетність до цього бізнесу. І якщо в ситуації з міськвиконкомом усе начебто зрозуміло і пересмикування фактів на лице, то в тому, що стосується 17 млн. грн. Юрія Бурбака в статутном фонді товариства із надто обмеженою відповідальністю «Букотрейдінг» – фігуранти справи, попри наявність витягів з офіційних документів, жодних коментарів не надали. Зрештою, як видно, жодне ЗМІ їх і не просило. 

В цьому мовчанні є щось неприроднє для чернівецьких «акул пера» – адже голодні журналісти завжди кормляться сенсаціями. Особливо якщо останні підкріплені фактами. Ситість же акул свідчить тільки про те, що вони вже встигли відобідати. В іншому місці. Що саме спонукало професійних медійників закрити очі на таку інформаційну здобич – таємниця, і навіть мої прямі запитання в мережі «ВКурсі» чіткої відповіді не отримали. Зокрема, Юрій Чорней зіслався на те, що відсутні достатні докази про зв’язок ТОВ «Букотрейдінг» з ринком «Добробут», що інформація оприлюднена не у ЗМІ, а в блогах, а тому є чиюсь приватною точкою зору – нарешті, що жоден політичний діяч її не прокоментував, а відтак підстав публікувати її немає. При тому, що матеріал був написаний професійним журналістом, жодне ЗМІ і не спробувало перепровірити віднайдену ним інформацію. А редактори видань «дружно» проігнорували дискусію, хоча кулуарних обговорень їй не бракувало.

Очевидно, що дані про сімейний інтерес депутата від ВО «Батьківщина» Максима Бурбака в землі біля Калинівського ринку буковинські ЗМІ могли – і за всіма правилами журналістики мали би поширити – з коментарями, підтвердженнями або спростуваннями. Могли, якби хотіли. Але поза страуса і По-етичне «nothing more» борцям за свободу слова і публічний доступ до інформації цього разу виявились ближчими.«Чому така вибірковість?» – запитання таке ж риторичне, як і мовчання – у відповідь на нього. 

Неприємна данність у тому, що конкретні ЗМІ таки проявляють тенденційність , а висвітлення або невисвітлення конкретних матеріалів співпадає з політичною орієнтацією власників – або читачів, чиїми заручниками журналісти є в не меншій, якщо не в більшій, мірі. І те, що в одних випадках буде вивчатись під лупою детектива, в інших – знаходитиме тисячу і одну причину для виправдання. 

При цьому характерно, що буковинські видання з готовністю оприлюднюють матеріали політичного роду – як і будь-що, політизоване відомими діячами. Це стосується і Калинівського ринку, і багатьох інших тем – проте настільки ж неохоче ЗМІ розкривають проблеми в їхньому автентичному контексті – чи то суто юридичному, чи процесуальному , де зайвими є і емоції, і переконання. Адже всім зрозуміло, що політична риторика зазвичай не тільки безвідповідальна, але й наділена магічною здатністю нівелювати будь-яке серйозне обговорення, що націлене на результат, до безкінечного обміну ідеологічними посилами. 

У сухому залишку отримуємо не лише чорно-білу картину світу, мислення в категоріях бінарної логіки і новини в стилі військової пропаганди – але й нівеляцію об’єктивності як цінності. Здоровий заклик бути однаково критичними до всіх фігурантів найчастіше подається як гра в чиїсь конкретні ворота, а люди, що мислять інакше, сприймаються як зрадники чи ідіоти. Зрештою, послідовно нав’язувана думка «третього не дано» взагалі дискредитує ідею виборів – і вибору – перетворюючи і політику, і журналістику на театр, де прийнято грати тільки «добрі» і «злі» ролі. Що в усьому суперечить життєвому духу Антракту.