Костянтин Бондаренко: ми рухаємося до самоізоляції від зовнішнього світу?

У 1919 році Директорія УНР вже побавилася у “Блискуче відокремлення” (посварившись не лише з провідними країнами, а й навіть із Всевеликим Військом Донським і Кубанською Народною Республікою). Але найбільше нинішня Україна нагадує мені Народну Соціалістичну Республіку Албанію. Албанський комуністичний лідер Енвер Ходжа спершу посварився з СРСР, зробивши ставку на Китай. Спочатку було оголошено про те, що незалежності Албанії загрожують “два гегемони” – великий і малий, СРСР і Югославія. І все це на фоні загрози з боку імперіалістичних держав – США і країн Європи. Потім, після смерті Мао, долучилися зрадники-китайці. Країна до початку 90-х років жила в суцільній ізоляції і зміст життя албанців зводився до постійної готовності до відбиття зовнішньої агресії. Вся країна просто всіяна бетонними бункерами на випадок ядерної війни проти Албанії – кожна родина повинна була побудувати власний бункер.

Не маючи суб’єктності і вірячи, що зовнішні гравці вирішать за нас наші проблеми (а саме на це спрямовано сподівання влади – віра в кредити, в закордонних менеджерів, в іноземних радників, у те, що США дадуть нам зброю, а Європа задушить Путіна санкціями, впевненість, що араби заради України опустять ціну на нафту до рівня нижче собівартості видобутку, а нам потрібно буде лише вчасно збирати дивіденди з роботи, зробленої за нас), ми повинні не нарікати на “несправедливий світ”, що “об’єднався проти нас” і “продався Москві”. Україна готова була до ролі маріонеткового утворення в Центрі Європи? Не заперечуйте – була готова! І мріяла про цю роль. То тепер мусить бути готовою і до того, що “кукол снимут с нитки длинной и, засыпав нафталином, в виде тряпок сложат в сундуках”.

А щодо Албанії… Нашу внутрішню Албанію у нас ніхто не відніме. Ми впевнено йдемо по шляху, який вказав колишній прем’єр НСРА, товариш Мехмет Шеху: “Хто не згідний з нашою політикою, той отримає плювок в обличчя, удар в щелепу, а коли буде потрібно, то й кулю в голову!”

Тим більше, що у великих американських політичних іграх час від часу виникає потреба в Албанії. Згадайте, для прикладу, геніальний фільм Баррі Левінсона “Хвіст махає собакою”.