Остап Дроздов про логічну пастку Донбасу

  Ще одна стаття. Відомий львівський журналіст Остап Дроздов настільки добрий, що іноді говорить правду, коли його не просять, чи бодай частину її, на відміну від тисяч журналістів ентузіастів, які галасливо закликають вірити, убожіти, гинути. Остап закликає до того, що ніхто не любить –  думати. Це у нього від молодості, мабуть. Текст Дроздова:

Остап Дроздов, журналіст, Львів

На цій темі вже не один спис зламаний і не одна людина засвистана. Багатьох це навіть дратує – коли кожен фейсбучний розумник (як-от я зараз) починає викручувати собі жили на тему: що робити з Донбасом? Але я гаряче підтримую ці дискусії. Бо всі ці “сильно мудрі” теоретизування позбавляють Донбас його суб’єктності. Це добре. Надто довго Донбас вирішував за всю Україну – тепер настала черга всій Україні подумати, що їй далі робити з цим невеликим регіоном, який завжди випадав із загальної когорти.

Одразу зазначу: не існує позитивного вирішення цієї дилеми. І втрата Донбасу, і його збереження – однаково драматичні процеси. Донбас зараз – це випалена земля, зруйнована інфраструктура, тимчасово законсервовані схеми Ахметова і важко травмоване населення.

Я не підтримую довгограючих ідей із віднови Донбасу. Немає сенсу відновлювати ретроградний індустріал-совок, який уже давно вичерпав ліміт своєї ресурсоспроможності. Війна пришвидшила неминучу смерть радянського Донбасу, до якого всі ми звикли і від якого немало настраждалися. Треба вести мову не про відновлення Донбасу – а про його засадниче перезаснування. Тут я скептик, м’яко кажучи. Відбудовуючи Донбас, Україна буде наче вибачатися перед населенням, яке добряче “натерпілося” не лише від сепаратистів, але й від визволителів. І скільки б мільярдів Україна не вклала у відбудову Донбасу – все одно це сприйматиметься як належне, як повернення боргу, як загладжування вини. Користуватися новоствореними благами будуть ті самі люди, які залишились при своїй думці. А для чиновницького прошарку ви хоч збудуйте другий Гонконг – вони не зможуть жити без корупції, зради і служіння умовному “рінату”.

Тому Донбас – це український пат. Чи в Україні, чи поза нею – таким він і залишиться: нічиїм. Ця територія приречена бути територією Між-. Територією на два фронти, на два світи. Проукраїнські пасіонарії здебільшого виїхали “на материк”. А латентні прихильники сепаратистів далі ходять на роботу, навчають дітей у школах, числяться депутатами у райрадах і вважають, що заслужили спокійне життя. Тим паче в них скоро з’явиться нова місія – освоювати гроші, які вся країна буде вбухувати в відбудову постраждалих територій, які не захотіли себе захищати. Не будемо уточнювати, від кого постраждалих. І не будемо уточнювати, хто і як освоюватиме.

Дивимося дещо ширше. Для України весь цей піврічний жах– це війна за збереження Донбасу в складі України. Для Путіна – це війна на території Донбасу. Не за нього, а просто на його території як найбільш зручній (логістично та ідеологічно). Москві вигідно, аби ця міна регулярно вибухала в Україні зсередини. “Новороссию” ніхто не збирається визнавати за державне утворення, тому всі заяви ДНРівських лідерів про від’єднання від України – це блеф в інтересах подальших переговорів. Їхня ціль – хитромудрі компромісики на кшталт “широка автономія у складі України або спецстатус із правом вето на будь-які зрушення”. Це – дари данайців. Троянський кінь Путіна.

Це називається “логічна пастка”. І Путін, і Київ насправді прагнуть одного й того ж, тільки з різними акцентами. Смію припустити, що так звана децентралізація – це оманливе “відкупне” від Путіна. Бо гарантую: значна частина сепаратистів та інших українофобів, які плювали на прив’язану до стовпа Ірину Довгань, легально прийдуть до влади на місцях. Навіть немає інтриги в тому, хто стане першим губернатором, якого демократично обере громада “децентралізованої” Донеччини чи Луганщини. Виявиться, Україна так важко воювала за вічно тліючий регіон Між- у своєму складі.

Донбас став питанням не прагматики, а принципу. Після тисячі смертей здача Донбасу розцінюється як плювок у пам’ять кожного загиблого героя. І це так. За Донбас у складі України гинули люди, які до початку АТО ніколи не бували там. З цієї гігантської драми неможливо вийти повністю переможцями. Але доведеться. Бо ми можемо угробити півкраїни і перемогти одного Путіна – не розуміючи, що тисячі своїх “путінят” уже тут, і вони нікуди не зникали.

Настав час замислитися над питанням, якого ми досі боїмося. І все-таки. Держава – це територія чи люди? Якщо територія – то, звісно, можна продовжувати закопувати цілі батальйони у котлах, керуючись сталінським принципом “мы за ценой не постоим”. Але якщо держава – це люди, то варто переосмислювати пріоритети.