НЕВІРШОВАНИЙ ГІМН ВІРНОЇ ЛЮБОВІ(з днем міста))))

З днем Ангела тебе, місто моєї, твоєї та нашої любові!.. Можливо тебе згадували й раніше. А може про тебе тоді ніхто й не відав. А знали лише господарі та воєводи із калейдоскопу нашесть, оглядаючи перед сном на мапах із заморського пергаменту розлогі межі своїх володінь. Або купці, які мандрували тодішньою Європою у пошуках давньогривневого купецького щастя. Вони бездумно перетинали тебе у всіх напрямках, навіть не здогадуючись про неймовірне твоє майбутнє. Ти ж стояло собі наперекір міфам, легендам та казкам тодішнього світу фантастичною фортецею сказань майбутніх. А ти височіло тьмяною зіркою прийдешнього блиску свого й тихо принишклою гаванню великого свого призначення: бути містом любові. Нашої спільної любові.

Сказилися від відчаю загарбники, щільно перемішались строкаті народи, ти обирало собі обличчя, поставу й тіло. Спочатку вони були дерев’яними, із запахом буку. Потім за велінням цісарів вони стали кам’яними із вкрапленнями золота, граніту, бронзи та  коштовностей.

 Потім народилась твоя незбагненна душа. А потому чергові чужинці старанно зафарбували тебе, бо виблискувало ти краще, яскравіше та викличніше за їхні столиці. Й вигадали вони принизливе: «маленький Париж», «маленький Відень», «Єрусалим на пагорбах», тупо заповівши так величати тебе. Не хотіли вони високої виключності та самостійності твоєї, п’яли вони на витерті сідла своїх коней твою несхожість на звичну уяву, робили тебе меншим та меншовартісним, подоба ти, мовляв, копія, муляж, вже бачене, пережоване, тимчасове, вживане…

Не заперечувало ти, й не заперечуєш по сьогодні, бо було відразу та споконвічно тихим та гордим. Всмоктувало ти все, що про тебе балакали різними мовами. Та й так і залишилося: містом повільно втраченого й миттєво набутого, затишним місцем вистражданих зустрічей й доленосних розлук, сплетенням яскравих доль та нікчемних прозябань! Містом однієї шляхетної вулиці й п’яти всенародних площ, містом, крізь яке видно минуле й ніколи не побачиш майбутнього, містом тренованих голів та люб’язних рук. Містом передчасних людей…

З днем Ангела тебе, місто у множині іпостасей! Ти народило в муках людей, що не схожі на інших. Ти шикувало їх довкола себе. У них немає національності, а національний характер позначився як зібрання загальноприйнятих забобонів цього народу про самого себе. Тому твої люди – це Боги, які живуть на землі. Тепер, у день твого Ангела, час твоєї загадкової історії вимірюється століттями. Стрілки цього велетенського годинника на мить завмирають лише на круглих датах, віддзеленькуючи раз на сто років вікопомні твої іменини.

Метушиться невгомонний професор Кайндль, збираючи до купи твою історію, розгубилися новітні вчені, не розуміючи звідки ти, іронічно радить Залозецький як тебе розуміти, замислилися цадики твої та філософи… Чернівці! Постаєш ти замріяним дивом біля підніжжя Цецинської гори, похмурим докором сірій історичній байдужості, але викличним пам’ятником звичайної людині та збирачем людської гідності. Лише час – це єдине, чого у тебе не може бути більше… А потім кожна твоя людина рано чи пізно вигадує для себе історію, яку вважає своїм міським життям. Але життя – це не те, скільки ти зробив вдихів, а те, скільки разів затамував подих. Громадяни твої так і живуть, затамувавши подих, здивовано й із щирим сумнівом.

Ти будувало собі спекотні лазні, як чистилища душ, шляхетні кав’ярні, як гамірні осередки партій і вольностей, та пивниці, як спінені підштовхувачі волі. Ти будувало водогони, церкви, трамваї, оселі. Ти ставило в кімнатах отих осель пічки з вензелями до небес з кахлю кольору кави, а знадвору ти шикувало білолицих атлантів, що небеса ці обережно над тобою тримали. Загадкові обличчя богів, менестрелів та мавок, що жили на стінах твоїх будинків, заглядали в розчулені очі твоїх громадян, красномовно мовчали й засинали у праху часів. Ні, це не поселення на роздоріжжі торговищ, не село із одиноким майданом, не хутір між Європою та Азією!

З днем Ангела, тебе, місто з душею річкового очерету!  Скільки невідомих співців оспівували тебе, моє місто! Їх мелодії, малюнки та вірші, що народжувалися не за мольбертами, столами чи клавіатурами, були витворами звичайних аматорів, вони йшли від душ та сердець, робилися вправними пензлями прутського вітерцю, скеровувалися невагомими диригентським паличками любові та дзвінкими лірами вдач. Місце вишуканих традицій, які не забуваються, проте й не витримуються, зосередження тимчасових стосунків, які цементують людське товариство.

Немає у світі мистецтва, яке могло б тебе оспівати сповна, жодне з них не може осягнути тебе до самого дна, бо мистецтво залежне від конкретної людини, а твої люди інші – космічні, невагомі, незвичні! Ти давно досягло європейського комунізму, проте не змогло призвичаїтися до соціалізму з Москви. Як не намагалося: перейменуванням закручених вулиць, які через декілька років скидали із себе імена, встановленням фактично гіпсових хоча й із бронзи ідолів, соціалістичним змаганням, гуртками по вивченню марксизму-ленінізму при ЖЕКах, ковзанками в парку й на стадіоні під бадьорі марші комуністичних бригад тощо. Ти жило комунізмом стосунків, загальністю свіжого повітря, спільною привітністю красунь, замкненою чарівністю справжніх народних базарів, високим замилуванням черг до сінематографів та фотоательє, чаклунським дійством величних ресторанів й кафе, магією променадів, наївністю літніх плескань в Пруті та неквапливими мандрівками-поклонами до сивої Цецинської гори. Ти пережило принизливість інших, не твоїх часів, коли міський професор вклонявся плебеєві, українець, єврей та німець встидався свого походження, а всі – того, в які часи живуть.

Чому ми, городяни, так осудливо дивимося на сьогодення із не таких вже й старих чорно-білих світлин? Що нам не подобається? Чи ми заздримо, чи ми не погоджуємося, чи ми впевнені в тому, що ми тоді були кращими?.. Я ходжу вже цими вулицями майже півстоліття. Це місто – моє. Не їхнє, моє! Я не пам’ятаю його історії, бо вона була до мене, й продовжиться після мене. А я не історія, – епізод. Історія ж йде повз мене, незалежно від мене, і я нічого не можу з цим поробити.

Ти нікого не відштовхувало від себе. Навпаки – відштовхувалися від тебе. А потім зосереджено вихвалялися та хизувалися цим. Мовчало ти, бо то був інший, чужий час. І той, хто не розумів із трьох разів, зрозумів потім з трьох літер… Тепер – твій час!

Схаменулася, споглядаючи тебе, Європа – ти нагадало їй найкращі часи. Європа припала на одне коліно перед тобою, ніби вимолюючи прощення, розуміння й благословення. Заблукала вона в неприпустимій євророзкоші… А ти зустрічаєш її спокійною величчю «шіфи» та гордовитою тишею Панської. Ти мовчки кидаєш їй назустріч скорботну пам’ять гетто, пронизливо нахилений шпиль костелу біля базару, старий сірий міст через Прут та рештки написів німецькою в стареньких твоїх під’їздах. Ось тобі, Європо, твоє минуле! Ти втратила його, а моє місто – ні! Ти заглядаєш у очі іншим, а моє місто – ні! Ти шукаєш формули подальшого співжиття, а моє місто – ні! Воно їх має на всі віки!

А ти, моє місто, йдеш далі, – стрімке, динамічне, бадьоре, молоде. Ти росло саме, як уміло. Ти вчилося самостійно, як могло. Ти зберігалося самотужки, як велося. Тебе зґвалтували, а ти забулося наперекір, ти вижило й будеш жити в віках! Повертаються до тебе твої діти. Вони вітають тебе з днем твого Ангела. Хто живий, а хто ні. Хто багатий, а хтось такий самий, як і ти. Хто здоровий, а хто слабий. Хто радісний, а хто зі слізьми на очах та душі… Вони розійшлися тобою у день твого свята і їх не видно, бо кожен знайшов в тобі те, чого кожному з них не вистачало: спокій, любов, втому, науку, домівку, релігію, мову. Дивно це! А при дивному збігові обставин, обставини припиняють бути дивними. Ти світишся вогнем майбутнього, ти виблискуєш діамантами згадок, ти прекрасне сьогодні й завжди! З днем Ангела тебе, місто моєї, твоєї та нашої любові!..

Автор: Володимир Килинич

 Фото Сергія Воронцова, заголовне фото Альони Чорної, фотоколаж з використанням фото Сергія Лопатюка