Один у горах не рахуючи вовка

Публікація О. Пономаренка в блоговій мережі ВКурсі

Раніше, коли я читав про людей що подорожують одинаками, я з цікавістю дивувався. Як воно одному? Без компанії не цікаво мабуть? Поговорити немає з ким. Поділитись своїм захопленням від побаченого. Думав я і про те, що колись і я наважусь на «сольник», як це зветься у похідників… але не думав, що це станеться аж так швидко.

Після відвідин Кудринецького і Чернецького водоспадів шляхи з моєю групою на жаль розійшлись. Хоча мали б ненадовго, але вийшло три доби «сольника». Вони вирішили йти легшим маршрутом, але без особливих цікавинок на маршруті, я ж не міг пройти повз водоспад Салатручіль всього у кількох кілометрах поруч і не завітати у гості в його крижані обійми. Тож стрибнув у селі Максимець в маршрутку і відправився у Бистрицю, а звідти 6 кілометрів до водоспаду.
Відчуваючи якусь зовсім іншу атмосферу і користуючись відсутністю людей пів дороги співав пісень дозволяючи собі вдосталь нафальшивити 🙂
Назбирати дрова я так і не встиг через дощ, тож довелось готувати вечерю у наметі на газу. Так же несподівано як почався дощ, виринувши із-за гори, так же і втік з гуркотом грози десь вдалині.

В мене саме приготувалась гречка з салом і я вперше сів вечеряти в горах наодинці.

«Півдеци» допомогли сховати перші нотки легкої ностальгії за людством і я насолодився настанням темряви під шум Салатрука.
Зранку неквапливо зібравшись відправився далі по маршруту. Є таки переваги в одиночному ходінні. Захотів став афини їм, захотів – малину.
Дорогою зустрів такого самого одинака, а згодом і ще одного. Мені були цікаві їхні мотиви одиночного ходіння, тож переважно розпитував та слухав. Один просто тікає від реальності, у другого просто друзі не ходючі, «диванно-телевізійні інваліди», але звичайно основна ціль то розчинитись в природі.
Я ж далі розпочав знайомство з полонинами на маршруті і почав розчинятись в них. Першою була полонина Боярин. Йдеш собі лісом, нічого окрім дерев не бачиш, а потім перед тобою відкривається такий краєвид, що неволі починаєш заздрити коровам, які тут все літо пасуться.

Ще пів годинки і вийшов на полонину Неґрова, де мав би зустрітись зі своєю групою.

Чекати це саме те, що я не люблю. Але в горах завжди є чим зайнятись, а чекання може просто перетворитись на медитацію. Перекусивши канапкою, я влаштував собі десерт з афин, після чого познайомився з місцевими.

Вони, та ще два їх друга, які не прийшли бо сидять на ланцу біля колиб, охороняють корів. Згодом я дізнався, що є від кого, та зараз вони дивились на мене очами сповнених надій на ковбасу, якої в мене було не так багато, тож довелось їм ласувати хлібом та салом.
Захід сонця виявився дуже гарним. До хмар здавалось можна дотягнутись рукою.

Сонце взялось спочатку розфарбовувати у золотистий траву,

а згодом набравши рожевої фарби взялось за хмари навколо себе.

А потім зійшов повний місяць і ніч знову стала днем, хоч книжки читай.

Я бігав по полонині з фотоапаратом намагаючись зловити найкращий кадр, та нічну тишу розрізало завивання. Перша думка, що то собаки з колиб, але в ту ж секунду я почув собачий гавкіт у чотири пащеки і стало трохи моторошно. Дістав ніж, сів біля вогнища та все одно якось постійно озираєшся, тож заліз у намет і заснув в обнімку з металевим товаришем.
Моя група так і не прийшла, тож вирішив йти далі сам. Розігрівши вчорашню зупку я сів снідати, а поруч снідало й теля.

Полонину Рущину вже видно, але спочатку потрібно пройти повз урвище Пекло, яке за легендою було місцем страти ворогів.

З Рущини відкривається вид на обидві Сивулі, тож подальший маршрут вже визначено, я хочу туди, я хочу наверх.

Та Карпати тісні, і зустрівши знайомих на полонині, я вирішую ночувати в цьому чудовому місці. А зараз, щоб не марнувати час, якого я і так багато втратив вчора, вирішую збігати радіалкою (без наплічника з поверненням в точку старту) на Сивулі та Ігровець. Але про цю надзвичайну подорож-забіг в наступній розповіді.
На вечерю друзі приготували грибочки, а під місяцем вночі знову не потрібен був навіть ліхтарик.

А ранок подарував чудовий схід сонця на полонині і каву.

Вдовольнившись трьома днями одиночного походу із шести, я вирішив, що для першого разу достатньо і в компанії чернівчан відправився домів.
Що я можу сказати тепер про одиночні ходіння горами. Це цікаво, нічого не відволікає, ти ні від кого не залежиш, нікого не потрібно чекати, ти просто цілодобово насолоджуєшся природою. Я думаю подібне я ще практикуватиму. Можливо з віком я буду потребувати того в більшій кількості, але зараз я віддам перевагу звичайно компанії.