Історія філософської крадіжки на Буковині(вечірній Таймс)

 Щось на кшталт казки на ніч. Сьогодні відомий журналіст Андрій Романцов розповість, як він став філософом після того, як поцупив шоколадні цукерки. Текст стародавній, його може й сам Романцов не пам’ятає))))  

Автор: Андрій РОМАНЦОВ

З міліцією я знайомий ще з тих благословенних і не зіпсованих вантажем упереджень часів, коли я, симпатичний хлопчик із схильностями до дрібнохуліганських дій, поцупив з універсаму на спір пакунок шоколадних цукерок.

Отже, ненав’язливо завантажуючи кишеню, я мав необережність випустити з уваги пильні очі продавщиці і забув про мисливські здібності покупців передпенсійного віку

– “Хлопчику, а ти нічого не взяв”. Створіння за прилавком, за деякими важкими ознаками – жіночої статі, примружило нищівне, як радарна система самонаведення, око. Весь її вигляд дав мені зрозуміти, що довіри до моєї цнотливої зовнішності у продавщиці не більше, ніж у мене бажання в цьому собі признатися. Зробивши неймовірно чесні очі, я похитав непричесаною головою і прискорив процес виборсування з халепи.

Маневрування не збило тренованого нюху продавщиці. Не випускаючи мене з поля зору, вона стала у позу Феміди, якій забули зав’язати очі. Під руку вона поклала невідрегульовані магазинні ваги. Я не мав часу співставляти богиню прилавку з її небесною попередницею і збільшив швидкість до максимально можливої.

І саме в цю хвилину я зрозумів, до чого призводить одвічний конфлікт між громадянином, який вважає себе чесним, і іншою категорією населення, яка вважає себе не менш чесною, але схильна до філософії “взяв – не значить вкрав”.

Різниця в тому, що хоч і перші, і другі дозволяють себе обікрасти. Перші не втрачають миті, коли втрачене можна повернути з процентами. Про других нічого не скажу.

Мої спринтерські здібності виявилися значно гіршими від філософських, І, будучи схопленим біля самих дверей у вільний світ, я подумки вніс корективи до теореми злочину, використовуючи заяложену аксіому: “Не вкради”.

Вдоволений представник зневаженої мною частини людства приволік мою персону перед очі цариці касово-розрахункових апаратів. Однією рукою він заламував ніжну дитячу правицю, а другою розмахував видобутим з моєї кишені речовим доказом.

Не буду переповідати, як страждав мій моральний дух, під час демонстрування, наскільки зіпсованою може виявитися особистість під личиною невинного дитяти. І тут з’явилися мої визволителі.

Троє відгодованих сірозірчастих правоохоронців. Я навіть відчув певну повагу до своєї скромної персони, крокуючи з винувато похиленою головою поміж трьох суворих борців із злочинним елементом. Елементом якраз був я, і в ту мить був готовий покласти молоде життя за вівтар боротьби за громадянські права.

Не хочу переобтяжувати читача подробицями перебування в стінах храму правопорядку. Після всіх формальностей і спростування півдесятка висунутих мною версій щодо приналежності до тієї чи іншої родової гілки дерева, мене віддали люблячим батькам, чого, зізнаюся, в ту хвилину я найменше бажав.

Після того я кілька тижнів побоювався відвідувати той торговельний заклад, де не досить вдало випробував свій хист. Коли ж, нарешті, наважився, побачив незрозумілий острах в очах продавщиць. Незабутньої пам’яті особи не було. Я занотував таку негостинність на рахунок моєї зіпсованої суті, і лише через кілька років довідався, що пакунок, який я мав необережність вибрати, важив замість 200 грамів – 170. Така невідповідність правоохоронцям здалася дещо дивною. Продавщицю звільнили з роботи, її начальству оголосили догани, а мене її колеги зарахували до когорти послідовників Павлика Морозова.

Ось вам та сама філософія злочину.