Домашні пікети по-буковинськи

…Мы к вам, профессор, вот по какому делу.

Михаил Булгаков, «Собачье сердце»

Автор: Святослав Вишинський

На наших очах народжується нова політична традиція – пікетування «неугодних». Не установ та організацій. Не об’єктів, що є частиною публічного простору. А пікетування – приватних помешкань політиків і громадських діячів. Звичайних посадовців. Чи, нарешті, простих службовців найнижчої ланки.  Дурдом узаконюється, адже всі палкі прихильники європейських цінностей вважають, що це нормально. Чи мовчать, якщо вважають інакше. За багатьма спостереженнями, лібералізм узагалі характеризує нездоровий інтерес до приватного простору, який демократи різного роду намагаються повсякчас робити публічним. Це тонко помітив ще Ернст Юнгер у романі-антиутопії «Евмесвіль», порівнюючи етоси республік і тираній – останні, попри обмеження публічної діяльності, принаймні, не переходять межу особистого. 

Мабуть, першими, хто озвучив ідею пікетувати квартири «неугодних» – стали депутати Всеукраїнського об’єднання «Свобода» під час горезвісної кампанії на 223 окрузі в місті Києві восени 2012 р. Задум пікетувати помешкання членів виборчої комісії, які видали не той результат, націоналістам сподобався настільки, що ним дуже довго і наполегливо погрожували учасникам процесу. Правда, на ділі обмежились листівками «на паркані» і до повноцінних акцій, схоже, так і не дійшло. Але у 2013 р. ідея «зажила»: «евромайданівці» пікетувати гуртожитки, де проживають сім’ї працівників «Беркуту». Далі лідери опозиції кількаразово оголошували «похід» на Межигір’я. Нарешті, перед Новим роком «автомайданівці» добрались до приватних домівок прем’єра, спікера та лідера громадського об’єднання «Український вибір» Віктора Медведчука, якому нехороші люди (мабуть, «провокатори») пошкодили ворота. 

Всі ці не надто приємні і не надто зрозумілі події відбувались за ініціативи і схвалення як опозиційних лідерів, так і «демократичної громадськості», для якої відмінність між особистим і громадським простором у деякі моменти зникає. Тож невипадково, що після туманних розборок у Чернівецькій міській раді тему намагаються імпортувати і в місто Ч. Втім, немає чому дивуватись, адже «перші ластівки» запускались значно раніше – експериментували журналісти. Які не тільки дозволяли собі тягнути приватні фотографії з особистих профайлів місцевих діячів у «Facebook» та «Одноклассниках», але й робити з них – новини. 

Коли в серпні 2012 р. журналістка Тетяна Чорновол лазила через паркани до резиденції Президента України, це ще виглядало цікаво.  В цьому був смак справедливої вимоги до відкритості – попри те, що «Межигір’я» за формальними ознаками – територія приватна, хоча й виведена з державної власності за дуже сумнівних обставин. Але тепер ні політики, ні медійники не збираються зупинятись на досягнутому. У кінцевому рахунку, таблоїдна журналістика колись-таки мала породити таблоїдну політику, і сьогодні вона виливається в божевільні заклики нардепа Максима Бурбака «організовувати походи» (sic) до помешкань супротивних йому діячів. Напевно, скоро це називатимуть «прозорістю».  

Я к вам від Бурбака

Навряд чи їй будуть раді. «…Вы наследили мне на коврах, а все ковры у меня персидские».  Як і мережевим ініціативам громадських організацій з прекрасними назвами «Демократичний альянс», у рамках яких на віртуальних дошках ганьби за звучним посиланням «Додати скота» один за одним вивішують портрети неугодних політиків. Серед теперішніх півтори сотні «скотів» на сайті створені і профілі депутатів Чернівецької міської ради, котрі підписали звернення до прокуратури «за фактом «захоплення» приміщення та «блокування роботи»» 2 грудня. Зверніть увагу, що обидва формулювання скромно взяті в «лапки», так наче вони є хворобливою інсинуацією влади проти здорового опозиційного глузду. І якщо «захоплення» звучить і справді дещо невідповідно до реалій того дня, то «блокування роботи» – саме те, чим свідомо займались студенти. Та їхні натхненники, котрі нині розхитують човен і загострюють ситуацію далеко не на користь бунтуючої молоді. 

Складається враження, що депутати «зливають» Майдан у дешевий популізм. І тут починається найцікавіше. Спробуємо задатись запитанням: яке відношення заяви хороших і не дуже чернівецьких депутатів до Президента, Уряду і прокуратури – мають до виборів, складання мандатів і відповідальності перед місцевими виборцями, до чого наполегливо підводить Максим Бурбак? Як політик, будучи особою більш ніж зацікавленою. Особливо у світлі триваючої війни за родинний «Добробут», за не менш сумнівних обставин виведений з муніципальної власності у приватну. 

Замість розбору реальних махінацій у міській раді – і, зрештою, роботи згідно регламенту, заради чого вони туди й обирались – політики банально заговорюють проблеми. Списи вже котрий тиждень ламаються не за конкретні питання життєдіяльності міста, а за подолання вето на звернення депутатів до перших посадовців держави. Ніхто не задається питанням: яку юридичну силу має звернення депутатського корпусу міськради до Президента і прем’єр-міністра щодо подій в іншому місті? Або повернення зовнішньополітичного курсу країни. Очевидно, що ніякого. Саме тому сесії можна зривати. І підіймати теми відставок, невідповідності мандатам та ін. абсурди, до яких ми вже потрохи починаємо звикати. Якщо і варто говорити про здачу повноважень, то саме тим особам, що зайняті справами, далекими від їхньої компетенції. 

А головне: яке відношення заклики до пікетування домівок мають до сесійних баталій? Депутатів Чернівецької міської ради звинувачують у «кляузі» на студентів. З їхнього боку це було справді не по-джентльменськи. Але хіба брак благородства в депутатів знімає відповідальність зі студентів за протизаконні дії 2 грудня? За логікою «правової революції», у справедливій державі перед законом мають відповідати «Беркут», міністр внутрішніх справ, Президент, депутати місцевих рад і посадовці – але не студенти, не громадські діячі, не опозиційні політики. Це не заклик судити – це заклик ще раз подумати. В тому числі «потерпілим» депутатам, які би могли взяти приклад з Віктора Януковича, і хоча би на словах – пробачити молоді. 

У свою чергу, за «домашніми пікетами» не варто відсижуватись і опозиції – було би порядно взяти частину вини на себе. Не з мотивів дешевої солідарності із жертвами – а просто тому, що якщо не ініціаторами блокування (це поки що не доведено), то координаторами цієї авантюри були саме вони. Принаймні, їм ніщо не заважало замість красування перед камерами попередити студентів, що дії останніх каратимуться законом. Цього ніхто і не думав робити. «Підручна» молодь не знала ні законів, ні Віталія Михайлішина, якого намагалась «відставити». Керуючись не формальними процедурами, а не дуже порядними людьми. Партійність яких ще потрібно встановити.