НЕВЖЕ НАША КАРМА БИТА? (Таймс на уікенд)

30.11.2013

глави з нової книги автор: Володимир Килинич 

               для сс 4                      А ти постарiв, городянине! Перш за все, зверху. Сива голова – це найпомітніше, що кидається у вiчi, коли тебе тепер бачиш. А ще – залишки колишньої непохитної слави в очах. В них, правда, іще відблискується жвава велелюдність Кобилянської, веселі й безтурботні вогні вечірнього «Дністра» із двома міліцейськими «канарейками» на колишній Котовського. Але тебе вже обмаль, городянине. Буквально лічені одиниці.

Ти з того часу, де було «вы не возражаете, если я…», «будьте так любезны», «отнюдь», «вам не трудно передать мне соль» і таке інше. Навіть непристойні пропозиції виглядали в тому твоєму часі цілком прийнятливо: «не интересуетесь отдаться, мадам», – наприклад, а зовсім не так як зараз.

Ти з часу «шипучки», трамваїв, сімейних походів на прутський пляж, черг за всім без виключення та Леоніда Ільковича (ні, таки Ілліча!) Брєжнєва. Ти до цих пір здригаєшся, пригадаючи вчительське зненацька: «Так, убіраєм учєбнікі, пріготовілі двойниє лісточкі». Ти боїшся проспати суботник, ти до цих пір автоматично готуєш з вечора «смєнную обувь». Тебе на все життя налякали венеричними захворюваннями, ще тоді, коли всім класом, і хлопчиків, і дівчаток, водили на лекції у якийсь суворий профілактичний заклад із забутою медназвою на початку вулиці Кобилянської. Там прилизаний дядя у білому халаті та такій же шапочці двогодинно лякав власним аскетичним виглядом із добре защіпненою ширінкою принишклу міську молодь, яка навіть іще не навчилася як слід цілуватися, основними радянськими методами запобігання небажаній вагітності. Після чого хотілося швидше вирватися на свіже повітря, а не те, що до когось чіплятися.

для сс 1Ти не розумієш, не дивлячись на досвід та роки, сенсу фраз, які чуєш нині від домашньої чи перехожої молоді: «Скинь мне фото на мыло», «Я телефон дома забыл», «Давай подарим ему домашний кинотеатр», «Да ты на телефоне посчитай», «Ивана нет дома, он в армии. Вы ему позвоните» та інших. Ти навіть не можеш вимовити символ «@»!

А той час, шановний мій городянине, вже далеко позаду, у тумані років, череді розлук, за купкою зустрічей випускників рідної міської школи.

Так, ти живеш, городянине, в місті, але тебе в ньому немає. Ти створив свою реальність, в ній знаходишся, обрізавши пуповиння, що по справжньому єднало тебе колись із містом. Ти нікого не бачиш, не чуєш, і, головне, не хочеш бачити та чути. Тобі так добре. Ну, може не добре, а просто зручно. Бо відчуваєш себе між двома країнами: тою, яка закінчилася, і тою, яка почалася. Таке собі співіснування сенсів в світі, в якому сенсу немає.

для сс 6В твоїй свідомості, дещо загальмованій ще в юності поганою горілкою та неякісним пивом, а головне – їх сукупною надмірною кількістю, розпадається картина цілісного сприйняття політичної ситуації в країні. Наразі ти просто чекаєш певної дати, а простіше кажучи – пенсії. Ти заздалегідь знаєш, що буде вона недостойною тебе та твоїх сподівань, тому продовжуєш сподіватися, що комусь знадобишся як фахівець і зможеш підробляти. Марно!  Ти потрібен лише твоїм близьким. Частково, місцями та хвилинами – собі. Ти – відпрацьований людський матеріал, як би тобі не хотілося протилежного. Ти належиш до покоління, якому брехали все життя, і, будь певен,  будуть продовжувати це робити й тепер. Так, це зло, тобто добро, яке робиться не для тебе.

Ні, життя не скінчилося, воно просто набуло іншої якості. Воно стало не якісним. Зовсім не таким, яким ти його колись уявляв.

Воно не є злиденним, голодним чи повним справжнього безвихіддя. Воно наразі навпаки динамічне, раціональне, технічно забезпечене. Мобільні телефони, інтернет, побутові прилади, асортимент супермаркетів, розмаїття послуг – все це з’явилося на твоїх очах, хоча й не помітно. У сокупності воно забезпечує нечувану побутову комфортність. Але немає нічого для душі, для того, щоб їй було мобільніше, інтернетніше, зручніше.

Ти старомодний, городянине. Мода – це те, що робить нас ідіотами на старих фото. Ти несучасно вихований та справді толерантний. Ти по старосвітськи  економний, заощадливий, передбачливий.

Якщо уважно придивитися до мавпочки у зоопарку, виникає підозра, що вона знає як стати людиною, але з якихось причин не хоче цього робити. Так і ти, городянине, не хочеш ставати сучасним – нахабним, пробивним, грошовитим. Хоча добре знаєш, як все це опанувати. І коли хтось з твого покоління, що став гранично сучасним, тобто перетворився із радянської мавпи на капіталістичну людину, питає тебе чи в порядку ти, то ти завжди відповідаєш: «Так, у випадковому».

Твоя постаріла кохана дружина смиренно мовчить про ваші спільні життєві невдачі вже років із 20. Правда, бувають часом і у неї напади синдрому радянського алогізму. Типу: «Я тебе кохаю, тому ти повинен». Ти прощаєш їй усе. Ти виконуєш обов’язок чоловіка та мужчини. Подружній обов’язок, вважаєш ти, не має нічого спільного із займами та кредитами, тому що його не беруть і не віддають. Подружній обов’язок схожий на музику – його виконують!

Ти, шановний городянине, добре пам’ятаєш безпровідні праски та той час, коли шашличні були державними закладами. Скільки хорошого ти хочеш сказати, а нікому.

І ти розмовляєш із телевізором. Він став таким собі протезом твого життя. Ось і вчора, здається, ти цілий день уважно його дивився, але так і не зрозумів – про яку країну вони весь час тобі розповідали.

Останнім часом ти частіше заглядає у себе та відчуваєш якісь невідомі й дещо хвилюючі проблеми із власним здоров’ям. «Лікарю! Щось я останні дні почав погано бачити своє ліве око…» – жалієшся ти в пустоту.

Колись ти більше всього на світі любив абрикоси, які ти купляв на червоноармійському базарі. Вони нагадували тобі невеличкі жовто-червоні шматочки веселого щастя. Вони були з твого щасливого дитинства всього у сонячних зайчиках, які пробивалися крізь затишок справжнього зеленого листя.  Ти любив своє просте морозиво без наповнювачів та фарбників. Воно також було солодким щастям, яке діставалося тобі майже безкоштовно, на здачу від хліба. Як студент Дем’яненка з «Операции «Ы» ти замружував очі, коли пив справжній кефір із великої скляної пляшки, попередньо майстерно розірвавши зелену корку, і закушував його свіжою «сайкою».

дл сс 5Ти любив свій міський футбол. Він був для тебе краще бразильського, іспанського та італійського вкупі. Ти приходив на свій стадіон із твердими лавками, прихопивши з собою друзів та кульок соняху. Та підскакував від захоплення, коли тонконогий Семенов, обійшовши десяток заїжджих форвардів, забивав в верхній лівій кут!

Тобі розвалили країну,  яку ти по-своєму любив, хоча й обурювався її безладом, дефіцитом та примітивом.  А головне – відсутністю будь-якої логіки. Тому став ти в ній лише «напів». В армії служив рік після ВУЗу, тому ти «напівзахисник» Вітчизни. Закінчував кафедру «напівпровідників» імені Івана Сусаніна, який при тій владі став героєм, хоча по суті завів в болота військовий підрозділ члена Варшавського договору, рятуючи якогось царя!                        

Якщо не рахувати виходу євреїв з Древнього Єгипту, ні з якої іншої країни світу не втікло стільки її громадян, як із Радянського Союзу. Там само й переважна більшість твоїх друзів. Ти, якщо опанував комп’ютер та всі його прибамбаси, шукаєш їх тепер з допомогою Facebookу. Або «мордокнижки», по простому.

Ти залишився в місті. Це місто як жінка, що не може втримати зародок плоду і періодично робить викиди. Але тебе воно втримало.

Й тепер ти лише мастурбуєш Кобилянською. Головним та найкращим  розчинником осадку на душі для тебе залишається все той ж алкоголь – для тих, кому не вистачає щастя, придумали горілку. В значно менших дозах, значно кращої якості, значно ширшого вибору. Але горілка залишаєтться для тебе найкращим психотерапевтом, у якого години прийому в найбільш зручний для тебе час.

Відтак, під твоїми очима означилися темні області переоцінених можливостей.

А ще ти любиш дощ, бо в ньому можна ховати свої сльози.

Втім, місто – як сало у борщі. Не було б у твоєму житті цього міста, життя твоє було б як пісний  та зовсім не смачний борщ. Не все так погано! Життя прекрасне, хоча й починається на літеру «Ж»!

Ти віриш, городянине, що чергова пенсійна реформа не принесе результатів – кількість пенсіонерів в країні все ще залишиться високою! І якщо Америка, де живуть тепер друзі твоєї юності, є країною рівних можливостей, то Україна – країна несподіваних ймовірностей.

     Ти постарів, городянине. Не видно твого серця. Невже і там вже сивина? Та, ні!

А в мiстi вiдкрилася друга синагога. Це вже друга синагога, яка вiдкрилася в мiстi. На вiдмiну вiд першоï, ця синагога – друга.

Comments

comments

Коментарі
  • Я бы хотела, чтобы была открыта ещё другая планета, где была бы жизнь. Трудолюбивые и честные люди переселились бы туда, а тут бы
    остались хапуги, взяточники, обманщики и тому
    подобные. И все были бы довольны.
    А вообще надо построить шикарную обсерваторию,
    чтобы люди приходили и смотрели на звёзды,
    они стали бы добрее.

  • ” Ти живеш, городянине, в місті, але тебе в ньому
    немає.Ти нікого не бачиш, не чуєш і, головне, не хочеш бачите чи чути -, прямо в серце.

  • Это щемящее чувство невозврата мне хорошо знакомо, да и не только мне. Думается, всем, кто сохранил (если имел, конечно) сладкое ощущение счастья молодости как состояния. К ностальгии по времени, так хорошо схваченной Вами, у нас, заокеанских, добавляется еще и ностальгия по пространству. Кажется, вот если сейчас каким-то чудом попасть на Кобылянскую, то вернешься прямо в юность. Попробовать, что ли? И вообще, спасибо, Вы хорошо пишете. (А еще мы с Вами учились на одном факе 🙂

  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

    Щоб додати фото у коментар, необхідно в текст вставити ссилку на фото.

    Здаються в оренду депутати