ОБУРЕНІ ЧИ ОБДУРЕНІ? (ніж пам’яті у Майдан)

Взагалі-то краще коментувати справжні події, але іноді варто прокоментувати шерех у фейсбуці та інших мережах. Сьогодні, 22 листопада. Традиційно кличуть на майдан. З емоціями, нервами, з відчуттям шляхетності завдання. З розумінням корисності справи. Справді, чергова річниця злету духу. «Обурені збираються на майдані» – сповіщають інтернет-видання,  мої очі раптом помилилися на одну тільки літеру. На одну. І я був вражений, – як уточнює  ситуацію ця помилка. 

Тоді дев’ять років тому я працював у виданні (в якому саме багатьом відомо)))). Видання підтримувало Януковича. Таке було наше щастя. Власне, у тому випадку,  це був більше жереб, аніж вибір.  Так сталося.

 22 листопада, попри те, що це був понеділок ми зібралися у редакції. Мабуть, через бажання бути підвішеними разом, усім колективом, як Муссоліні.  Навколо, на вулицях веселився натовп людей. Кожен з цих ентузіастів з помаранчевою стрічкою, вочевидь знав, куди треба йти Україні, як йти, і що тепер-то він не дасть себе надурити. 

Ця воістину шалена впевненість мене вражала. «Як це так, – думав я, – не дурний я нібито чоловік, а люди бачать одне, а я зовсім інше?». НЕ те щоб я хоч якось ставився до Януковича.  Чи сумнівався у Ющенко.  Мені просто було незрозуміло за рахунок чого щось має змінитися?

«Вони бачать вхід у рай, а я бачу на брамі старого функціонера, хитрого лиса Демчака, пересічних «ділків» та традиційну компанію журналістів (яких  ніколи ні в чому не звинувачую). Хіба такі люди мають стояти на брамі раю?» – так думав я.

 Звісно, ті тисячі і десятки тисяч людей просто не знали жодного з облич на революційному майдані Чернівців, тим більше київському. Мене вражало, що ї не хотіли знати.  Вони не розуміли, що Демчак не може представляти революцію. Це неможливо. Тому що все життя він представляв систему. Як і багато його помічників. Що ця окриленість людей з мегафонами – це окриленість гравців, які  виграли раптом страшний куш в лотерею. І цей блиск очей саме від того.  Що професор Ткач геть нічого не розуміє у політиці і використати його легше, аніж його студентів ( у молодих мало часу на політику). 

Пригадую, мої колеги – Рома Клим і Захар Подкидишев тоді рванули до Києва відстоювати справедливість. Абсолютно щиро і з абсолютним захватом. Тепер,  коли я іноді чую, що ось Захар нині вражає цинізмом, я дивуюся лише одному, що цей цинізм має межі. Тому що дев’ять років тому, у тих, хто керував майданом, цих меж не було. Ті вожді були гарними вчителями. Кращих не знайти. Майдан–злет духу? Майдан – неперевершений майстер-клас цинізму… ЩО збирається святкувати громадськість? Велике розчарування? Видування великої мильної бульбашки, яка тішила своєю веселкою?

«Обдурені збираються на майдані. Обдурені  збираються на майдані».

 Ще ніколи справедливість не восторжествувала на майданах. Я зайшов нещодавно в один офіс. Там сиділи сумні працівники. Чернівчани.  Їм не платять кілька місяців. Вони терплять, терплять, терплять. А потім сміло голосують за чергових рятівників, які приходять вирішувати СВОЇ проблеми. Якщо б ті люди без зарплати вийшли не на майдан(навіщо ж так далеко), а на центр кабінету  і сказали: «Все! Більше так не буде. Ви платитиме нам чесно».  Я б писав про їхні проблеми, витрачаючи час, нерви. Я б стояв разом із ними.  Тому що це вартує того. А на Майдан? ОБДУРЕНІ збираються на майдані. 

Янукович зриває євроінтеграцію. Ми обурені. Хто- ми? Набагато більше обурення мало б викликати те, що євроінтеграцію зірвав Ющенко. Чи не так? Він же обіцяв, він клявся. За нього виходили Подкидишев, Клим, і ще мільйони людей. І цим людям  преподали уроки страшного цинізму.  Не зрозуміли. Ми  святкуємо цю річницю?

ДО безглуздя суспільства треба звикати. Це непереборне. Тільки звичка до безглуздя може врятувати. Обдурені збираються на майдані. 

Янукович нічого не обіцяв. Звільнення Тимошенко для нього страшенний ризик. Увесь Схід вражений його «зрадою».  Ми обурені? Цього не може бути. Тому що ми не були обурені п’ять років тому, три роки, чи два місяці тому. Як ми можемо обурюватися зараз?

Ми не обурені, коли  українські виробники, такі ж прості українці, як ми,  кладуть різну фігню у продукти, щоб здешевити їх і наварити кілька зайвих мільйонів. Ми знаємо, що у диктатора Лукашенко продукти кращі. І справа не в Януковичу. А в тому, що у нас обманюють всі. Від попів до проституток. 

 Обманюють не гірше  умовної влади,  а краще.  Так прийнято. Але ми.  Ми… Не обурюємося. Ми не обурені, коли наші інститути випускають невігласів.  Ми не йдемо до викладача чи ректора. Ми йдемо на Майдан.  Ми не обурені ЖРЕПом. Ми не обурені начальником. Ми не кажемо йому і слова.  Боїмося?

Як ми можемо йти на майдан? Заради кого? На посміховисько? Чи не краще розпочати із бунту проти працівника ЖРЕПа, проти викладача, проти коменданта гуртожитку?  Потренуватися.

 Тоді у 2004 році, я написав через три тижні після «злету духу» – статейку «Революція не відбулася». Редактор поскрипів. Натовпи ще гуляли центральною площею, чорні списки Пори висіли у Інтернет, а місцевий  ревтрибунал наполягав на тому, щоб кожен чиновник продемонстрував своє ритуальне “Ку” (хто не зрозумів, див. фільм “Кін-дза-дза”).  Так ось редактор поскрипів і …не виправив жодного слова. Тільки у заголовку вписав  слово «майже». Я писав тоді про те, що чисті руки однієї людини (сумнівно чисті) нічого не вирішують у країні, де ніхто не заморочується на чистоту.  Де гуцули вбивають свої гори і розкрадають свої власні ліси, де лікарям нудно із пацієнтами, де ковбасник думає не про смак, а про те, щоб отруєння стало помітним не одразу,  а через роки.  І так далі. 

Обдурені виходять на Майдан. Що ж тут зробиш…Хто заборонить їм гуляти…

Сергій Воронцов