Довганичгейт у майбутнє. Без журналістики

Автор: Святослав Вишинський

У світлі останніх публікацій Віктора Довганича в мережі «ВКурсі» Михайло Шморгун закликав блогерів не встрявати у війни журналістів (і з журналістами). «Але є одне «але»…» Тему, яку Василь Забродський, за аналогією з відомим політичним скандалом 1972 р., вже охрестив «Довганичгейтом», практично всі буковинські ЗМІ колегіально замовчали. Проте один із її фігурантів, редактор газети «Час» Петро Кобевко, першим порушив тривожну тишу. «There’s no such thing as «no sound». It’s simply a question of what sounds we intend and what sounds we don’t intend». (John Cage) 

За результатами соціологічного опитування «Буковинського центру» впізнаваність Віктора Довганича доволі висока, тож тепер він вирішив підняти показник довіри. Політолог Максим Михайленко жартома порівняв його з американським викривачем Едвардом Сноуденом – я би натомість провів паралель з російським діячем Олексієм Навальним – теж блогером, теж політиком, і теж особою, до якої запитань більше, ніж відповідей. Як і до місцевих ЗМІ. У ході дискусії в блогах Олексій Пономаренко вказав на знакову і, на жаль, безсумнівну для Чернівців річ: регіональні медіа майже поголовно замовчали публікацію, в якій наведено більш ніж наочні докази продажності окремих видань. Але якби подібна інформація з’явилась стосовно влади або провладної преси – картина була би діаметрально протилежна, і теперішні фігуранти скандалу, вочевидь, першими би роздмухували вогонь. 

Втім, у силу ряду факторів, у т.ч. зростання інформаційної ваги блогів та соціальних мереж, цілковито тему замовчати не вдалося, свідченням чому є хоча би рекордні темпи поширення допису «Журналісти за викликом!» – більше 6000 унікальних переглядів менше, ніж за дві доби, які зафіксувала статистика «ВКурсі». Інформація розійшлась тими ж маршрутами, що й у 2012 р. сумнозвісна цитата колишнього радника міського голови Захара Подкидишева, котрий за некоректне порівняння колег-журналістів з «хвойдами» поплатився посадою. Нагадаю, Надія Вірна з газети «Час» тоді закликала публічно засудити Захара Подкидишева та всіляко бойкотувати його як журналіста. 

Історія має тенденцію повторюватись, але кожного разу з новими сюрпризами. Навряд чи рік тому пані Надія могла подумати, що наступною жертвою скандалу, і в тій самій мережі «ВКурсі», стане її власний шеф-редактор. Після оприлюднення відео-матеріалів Віктора Довганича, якими би не були обставини та легальні підстави такої зйомки, цікаво, що Петро Кобевко може сказати своїм працівникам і соратникам? Після такого фіаско чи вистачить їм віри і надії на незмінного борця за правду і справедливість? Утім, часто надія справді помирає – останньою. 

Чого не скажеш про тверезий розрахунок, яким керуються політики. Гадаю, після всього цього про місце Петра Дмитровича біля Юрія Луценка і його сподівання на перспективне депутатство на хвилі «Третьої Української Республіки» можна забути. Адже тоді, коли на засіданні Чернівецького медіа-клубу редактор «Часу» визнав, що його журналістика і є політикою, він підписав собі вирок і як політику, і як журналісту. Можна здогадатись, наскільки добросовісно він займатиметься державним будівництвом, так «добросовісно» займаючись дезінформуванням власних читачів. 

До слова, варто звернути увагу на репліку Віктора Довганича, який замовив у Петра Кобевка провокативне запитання стосовно розколу в Партії регіонів і протистояння з «Рідним містом» губернатору Михайлу Папієву на щопонеділковому брифінгу в ОДА: «…І почуєш відповідь». Петро Дмитрович оплату прийняв і запитання озвучив. І Михайло Миколайович відповів: «…Я знаю ці всі політичні технології, які запроваджуються в т.ч. за Вашою участю – я думаю, що Ви берете там, як завжди, участь з якимось своїм зиском – я не хочу сьогодні бути людиною, яка би сприяла Вашим технологіям і насаджуванню тих думок і підходів, які не відповідають реаліям і дійсності». Цікаво, чи не «йокнуло» в цю мить серце в редактора «Часу», чи не промайнув сумнів у його «чистій голові»? Ні, не промайнув. Інсайти теж підводять – як і інсайдери. 

Втім, головну інтригу деякі журналісти побачили в питанні «Cui bono?» – «Кому вигідно?», що, як не мене, далеко не так принципово. Чи зробив це Віктор Довганич з власного почину, чи з подачі якої-небудь групи інтересів – яка різниця, хто замовив? У порівнянні з тим, яку картину отримала громадськість. Судячи з усього, це точно не опозиція, і є певні ознаки, що це не чинна міська влада – позаяк публікація автентичних чи сфальсифікованих розцінок з минулорічних виборів до Верховної Ради виставляє її не в найкращому світлі. Захмарні суми, які, якщо вірити допису, витрачались штабом Віталія Михайлішина на рекламу у віртуальному просторі, могли знайти краще виборче застосування. Добрі справи говорять більше за будь-яку рекламу. І в цьому опозиціонер Олексій Каспрук, безперечно, правий.  

Втім, головне – результат розслідування, а не його ініціатор. За умови об’єктивності експерименту. Прізвище замовника, хто б ним не був, нічого не змінює в тому факті, що обидва фігуранти справи самі назвали ціни за послуги і взяли гроші за їх виконання, мало вникаючи в ідеологічну підкладку питання. Остання, швидше, слугувала лишень додатковим каталізатором у бік зростання вартості «чорної роботи». І, судячи із запису, торгуються не вперше. Виходить, Георгій Галиць у своїй категоричній констатації падіння рівня буковинської журналістики «нижче плінтуса» був правий? Нижче плінтуса, де, почасти, під дошками ховають готівку – і цінності. «The media in general are so bad we have to question whether the world wouldn’t be better off without them altogether».(JulianAssange)( медіа в основному настільки погані, що маємо спитати чи не був би світ кращим взагалі без них, аніж з ними. Джуліан Асанж) 

У конфлікті інтересів показово, що медійний цех покриває корупцію у своїх рядах точно так само, як це робить влада і будь-яка інша професійна група в країні. Тоді навіщо на все горло голосити, коли гроші беруть інші – якісь медики або ДАІшники – котрі інтегровані в систему на тих же умовах, що й журналісти? Чи, може, НСЖУ випише фігурантам яку-небудь догану за плями на мундирі? Повертаючись до тези, яку я 19 вересня виділив у програмі «Біля вікна» на телеканалі ТВА: журналісти непідзвітні нікому – навіть власній спільноті. Однак не складно перевірити, шеф-редактор якої газети в згаданому ефірі найактивніше підіймав питання солідарності (читай: кругової поруки) журналістів у політичному протистоянні з владою. 

До речі, канал ТВА про викриття Віктора Довганича ні 11, ні 12, ні 13 листопада у випусках новин не повідомляв – при тому, що дотепер систематично цитував Інтернет-публікації «Часу» про можливу відставку голови ОДА та обговорював маргінальні депутатські перепалки в мережі «Facebook». День «уже відзначився подіями, про найцікавіші з них розкажуть журналісти телеканалу ТВА» – судячи з такої «підводки», подія, на відміну від політичних фантазій Петра Кобевка, «не найцікавіша». Тоді як, гадаю, Віктор Довганич заслужив свої якщо не сімнадцять, то хоча би кілька «хвилин правди». Імена провокаторів залишаються в історії. 

Однак ЗМІ обурені, і чомусь чи не найбільше редактор «BukNews» Юрій Чорней, якого у відео-матеріалах скандального директора «Буковинської книги» немає. Обурені, але не тим предметом, яким би варто обурюватись першочергово. Багатьох турбує не той доведений факт, що їхні колеги корумповані, а той факт, що про це заговорили вголос. Це при тому, що Петро Кобевко визнав автентичність зйомки, а Сергій Зарайський її не заперечив – і, судячи з дискусій у «Facebook», не планує цього робити. Втім, редактор газети «Час» заслуговує на певну повагу хоча би тому, що наважився взяти на себе відповідальність за помилковий вчинок – відверто кажучи, я очікував нової тиради про «фальсифікації» і «хрунів». Хоча його вибачення таки містить дивні формулювання в дусі гайдаївського: «Не виноватая я – он сам пришел». З іншого боку, на відміну від редактора «БукІнфо», Петро Кобевко саме же переводив усі медіа-приводи у площину моралізаторства і менторських настанов. Тоді як Сергій Зарайський, як приватний підприємець, ще не так давно вказував на сайті банківський рахунок для переказу коштів за інформаційні послуги. От тільки плашка «на правах реклами» регулярно з’являється лишень під статтями про геморой. 

Судячи з усього, цінність матеріалів на «БукІнфо» тепер стрімко впаде, адже будь-яке вагома суспільна інформація – відповідає це дійсності чи ні – у світлі «Довганичгейту» виглядатиме там як проплачене політичне замовлення. Тож Сергій Зарайський почне заробляти не тим, що публікує, а тим, що – не публікує. Читачі перегорнуть чергову сторінку цієї захопливої історії. «Кіно буде далі».