Георгій Ходоровський в Африці (нічний Таймс)

02.09.2013

_DSC0550_.jpg.1347395010709Шанованому науковцю, громадському діячу, викладачу Буковинського медуніверситету,  Надзвичайному і Повноважному послу(цей статус, до речі, надають пожиттєво) Георгію Ходоровському нещодавно виповнилося 75 років.  Кілька днів тому він отримав звання почесного громадянина Чернівців. Георгій Іванович має великий та екзотичний життєвий досвід, який планує передати у своїх книгах. Зокрема, готується до друку одна з них: « Від Дністра до Замбезі і Ганга». Вибрали уривок поекзотичніше. Африка, кінець шістдесятих років минулого століття. Країна Замбія.

 «Згодом мені випало щастя перейти до цікавої наукової роботи. І потрапити до місць, де справді не ступала нога білої людини. Один з працівників ЮНЕСКО – представниця Ізраїлю Марія Штейн, запропонувала мене в якості керівника дослідницької експедиції в замбійську «глубинку». Я мав досліджувати особливості та розповсюдженість ендокрінологічних  хвороб в сільскій місцевості Замбії.

Вперше я зіткнувся з методами організації експедиції, які мене вразили, особливо після суворого контролю із боку усіх радянських перевіряючих органів будь-якого заходу, де доводилося звітувати за кожну витрачену копійку, мало не до трамвайних квитків. В міжнародних організаціях було зовсім інше, незвично вільне ставлення до цих речей, яке, до певної міри, було засноване на простій людській довірі (хоча, звісно, звіти ніхто не відміняв). Мені, наприклад, було дивно, отримати чекову книжку «Барклай банка». На якій кожного першого числа було начислено 10 000 доларів. Ви могли витратити за місяць майже всю суму, могли витратити  половину чи третину. Це не мало значення. Незалежно від цього,  першого числа кожного місяця там були ті ж 10 000 доларів.

У нас був справжній джип.  Не блискуча машина для «крутих», а роботяга африканських саван. Ця машина за ідеєю мала б перенести всі тяготи та негаразди; примхи доріг, погоди і тих, хто сидів за кермом. Як на гріх, в перші ж дні ця машина зламалася – треба було поміняти колесо.Коли я відкрив скриньку з техдопомогою, то побачив, що там дуже багато інструментів. Але нічого такого, щоб нагадувало мені домкрат. Я не повірив своїм очам. Як можна було не покласти настільки необхідний інструмент?! Зі мною були студенти-перекладачі, які знали мови місцевих народів та племін. До певної міри, студенти були також охоронцями і техпрацівниками. Виникла ідея замість домкрата використати звичайні деревця. Розпочався пошук таких дерев. При чому, як у керівника, у мене одразу виникло багато «цікавих» думок : раптом когось придавить цією машиною, хтось не витримає навантаження і відпустить дерево. Ймовірні наслідки самодіяльної інженерії почало мене турбувати все більше. А між тим, немов за сюжетом страшної казки, насувалася ніч. Яка, до речі, в тропиках, абсолютно раптова. І темрява її , направду, непроглядна. Навколо відчувалося помітне пожвавлення: я почув голоси невідомих птахів і виття звірів, шерехи якихось таємних мешканців цих місць, які до того тихо перечікували спеку… В захоплення прийшли мавпи.

Як природного мешканця помірного поясу, мене ці звуки, м’яко кажучи, нервували. Я навіть уявити не міг, що за тварини можуть жити в цій місцевості, але вночі  жодна з них мені б не сподобалась. Вже з певним фаталізмом, меланхолійно відкрив ящик з приладдям і почав діяти за методом виключення. Розглядаючи кожен інструмент, зрозумівши його призначення, відкладав його вбік. Згодом в моїх руках опинився невиразний важкий прямокутник із невеличким поглибленням. За хвилину я зрозумів, що це і був  домкрат. Диво техніки реагувало на натискання пальцем в поглиблення. Так важко мінялося перше колесо.

 Місцевість, яку ми досліджували, була поділена на кілька територій, які належали певними племенам. Племенами керували “чіфи”, себто англізоване – вождь. На кордонах між територіями існував умовний контроль. Імпровізована прикордонна служба.   Пам’ятаю, як  на такому кордоні з-за кущів вийшов двометровий негр-велетень з таким же  велетенським списом. До списа був якимось ликом прикручений кам’яний наконечник. Здавалося, ця людина з машини часу. Негр рішуче став на шляху нашого джипа. Ми зупинилися і почалися переговори.  Пояснювали, що приїхали з добрими намірами, що ми лікуємо людей. Врешті, все звелося до того, що він нас пропускає. Але вимагає своєрідного мита. Він просить запасне колесо джипа, яке було прикріплено до машини. Колесо йому дуже приглянулося. Навіщо? Ми почали пояснювати, що це колесо нам дуже необхідно. Негр з уважністю обійшов навколо машини, потикав колеса своїм величезним списом. Мені переклали: “ Він каже, у вас є всі чотири колеса. Навіщо вам п’яте?” До речі, ми так йому і не роз’яснили, в чому справа. Він трохи образився, але пропустив нас.

Іншого разу ми з відомим кінорежисером Володимиром Комаровим хотіли зняти африканське весілля. Нас повідомили, де воно проходить. Під’їжджаючи до деревні ми побачили чоловіка, який виділився з натовпу і пішов назустріч нам з величезною двометровою рушницею. Щось почаклував над нею і раптом роздався постріл, куля влучила прямо перед машиною в землю. Потім ще раз. Я негайно просив передати, що ми з добрими намірами, коротше, якось його заспокоїти. Але студенти роз’яснили: він  в нас не стріляє, це він таким чином вітає нас. Рушниця ця залишилася з часів перших колонізаторів, ще кремнієва. Певно, з такої стріляли за часів Магелана.

  Бути першим – хвилююче почуття. З впевненістю можна сказати, що в деяких поселеннях я був першим «білим», який з’явився перед очі тубільців. Як правило, свою діяльність ми починали з того, що пропонували медичні послуги. Ми були схожі на свого  роду мандруючих лікарів. І хворих, треба сказати, було багато. Після першої поїздки я вирішив, що треба їхати з ліками, і закупив досить суттєву кількість. Як правило, не було жодного поселення, де б хтось не хворів. Більшість захворювань були пов’язані із травмами та інфекціями. То ж антибіотики, знеболювальні,  жарознижуючі задовільняли потребу в ліках. Як не дивно, були досить розповсюджені застуди і навіть запалення легенів при, здавалося б, теплому кліматі. Насправді, перепади нічної та денної температури були досить суттєвими і не всі їх витримували.  У мене була хирургічна підготовка і я навіть робив невеличкі операції. Зараз, згадуючи про це, думаю, що навряд чи зважився б на те, щоб проводити лікування в таких умовах. А тоді ми ставилися до цього досить легко. І, що приємно, реально допомагали людям, і нас навіть стали запрошувати до поселень, коли там були хворі. В усьому щодо специфічних місцевих ментальних особливостей я поклався на студентів, але деякі з традицій були цілком зрозумілі. Під час однієї з зустрічей  до мене попрямував вождь з чашею, від якої досить неприємно тхнуло чимось кислим. Мої помічники якось особливо настійливо ткнули мене в бік і підказали: «Дрінк». Я взяв в руки цю чашу, яка виявилася видовбаним гарбузом і торкнувся губами цієї жахливої рідини, для натуральності я навіть сьорбнув і вона потрапила мені до рота. В принципі, в цьому не було чогось страшного, оскільки це виявився якийсь з різновидів місцевої браги.  Але, як лікар, відчував, що продукт виготовлявся у вкрай антисанітарних умовах. Не випити з вождєм, зрозуміло, значило образити його. А ображати вождя в його поселенні тут нікому не порадили б. Так що відмовитися б я не наважився.  Випити, відповідно, значило, що ти п’єш з великим керівником. І плем’я тебе поважає. Звісно, ця традиція щось нагадує. Щось рідне. Вночі я відчув  дискомфорт, але  все минуло без особливих проблем.

Цікавого, незвичного було багато: від звичаїв до суто фізіологічних спостережень. Наприклад, мені, як лікарю, було цікаво, що африканки народжують сидячи навпочіпки. Це виявилось більш зручною і природною позою. Як радянську людину мене дивувала полігамія, тобто багатоженство. Досить звичайна в тих місцях явище. Вперше, коли  зустрів  таку родину, був просто вражений. Три дружини стояли обійнявшись. Моє питання не було надто делікатним: “ Як ви живете разом?”. Вони запевняли, що чудово. Іншим разом ми познайомилися з родиною,  де було сім дружин. Треба зазначити, що кожна дружина має окрему домівку, а чоловік живе окремо від всіх. В тій родині було сімнадцятеро дітей. Я захотів подивитися на чоловіка: хто такий боєц-молодєц. Мене повели на город   і показали  невиразного, знеможеного, худого чоловіка.  Я був вражений. Потім мене повели далі і показали здорованя-негра, який так само працював на грядках. “А навіщо ви мені його показуєте”, – запитую. “Так ви ж питалися звідки діти», – вже не стримуючись розсміялися мої студенти. Це був його слуга. До речі, особливості побуту торкнулися навіть теми, якою займався – захворювань щитовидної залози. Африканські жінки, як правило, завжди зайняті дітьми. Принаймні досить часто бачив, як вона веде одразу кількох дітей за руки. Тож голова часто використовується для несення поклажі. З-за того шиї жінок надто міцні і зоб не випирає, а починає рости всередину і потрохи пережимає дихальні шляхи, тисне на трахею. У чоловіків та дітей такого не спостерігається. Це  було великою загадкою для вчених, чому подібне перетікання хвороби спостерігається у жінок. Виявилося, що причина тривіальна – надто міцна шия.

Екзотичних спостережень, насправді, було безліч. Цікаво було те, що люди їдять. В звичайних магазинах ніби то було все, як всюди. Але на “чорному ринку” було таке розмаїття  тваринного білка.  Звичайна їжа – це кукурудзяна каша, про яку можна сміливо говорити, що це мамалига  з вареною рибою. Ніби то нічого особливого. Але, крім того, їли мурахів, метеликів, гусениць, яких поставляли оптом в сітках, схожих на ті, в яких у нас продають картоплю. Гусениць спеціально вирощували на деревах, і коли ви підходили до такого розплідника, здавалося, що дерево ворушиться. Потім їх жирні тіла знімали за допомогою шипа.

Одного разу, коли ввечері я повертався додому, то помітив африканця, який стояв під лихтарем на вулиці і, нахилившись, щось зацікавлено розглядав на землі. Потім я неодноразово бачив цю картину і,  врешті не витримав і спитав студентів, щоб це значило. Вони з посмішками  розповіли мене, що таким чином люди виловлюють під лихтарем величезних африканських мурах. Можливо, серед міських африканців подібні звички вважалися чимось несучасним,  традиція, безумовно, йшла від загальної нестачі білку. Це, на мій погляд, доводить сумнівність можливості чистого вегетаріанства. Інакше, при відносному багатстві рослинної їжі, такой уваги до комах не пояснити. Взагалі-то я любив виходити на  так званий “чорний ринок”. На нього не пускали по одинці. І, в принципі, мали рацію, оскільки там могло трапитися все що завгодно. Ось де було розмаїття рослинної екзотики та всілякого білка, в гусеницях, термитах, саранчі і т.д.

З часом, я потрохи ставал знавцем місцевих особливостей. І, коли приїхав вже згаданий режисер із Москви Володимир Комаров, то саме мене він попросив допомогти йому у зйомці фільму про Замбію. Комаров  до того зняв надзвичайно відомий фільм “Ангола у вогні”, який показували десятки разів з пропагандиською метою. За тим, власне, і приїхав. Його розповіді про те, як він з проводниками йшов по джунглях, а за ними йшла зграя псів, які з часом зникали нагадувала спогади перших африканських мандрівників. Пси зникали, тому що люди їх поїдали. Нести з собою надто багато мяса було неможливо, то ж м’ясо йшло за експедецію живцем. М’ясо приманювали. Знявши обов’язковий фільм про Анголу, і ніби виконавши свій обов’язок перед державою, Володимир вирішив зняти щось “для душі”. І “для душі” був, як раз, фільм про  мешканців Замбії. Ми їхали до деревень і знімали різноманітні цікаві сцени, коли одного разу Володя сказав: “ ми знімали як аматори, тепер давай знімемо, як професіонали”.  Ми почали знімати постановочні сцени, де мешканці вели себе, як би звичайно, але показували саме квінтесенцію свята, чи виготовлення якихось продуктів, чи проведення  обрядів. Звісно для цього треба було домовлятися і проводити певну організаційну роботу. Замбійці погоджувалися зніматися із задоволенням виконували свої ролі. Спеціально готуючись, забирали дітей з вулиці, гнали кур і всіляко намагалися навести порядок, на що Комаров гнівався і кури поверталися на двір, дітлахи на вулицю і всі ходили не в святковому, а повсякденному одязі. За виключенням, звісно,   місцевих жінок, які в деяких поселеннях звичайно ходили топлес. У цнотливому СРСР ніякого топлес не дозволили б показати, оскільки б подумали, що ми знімаємо фільм не про замбійців, а про жіночі груди. Прикривання грудей у жінок було штучним, у всьому іншому Комаров дотримувався природності. Це був досить великий фільм, який показували у відомомому “Клубу кіномандрівників”, кілька разів. Звісно, Комаров зняв і мене у білому халаті, ніби надаючему допомогу замбійському малюку. Тож мої земляки із подивом побачили мене по телевізору, що було на той час непересічною подією”. 

 Георгій Ходоровський 

Коментарі
  • Все це так. Але коли знімали Федорука то проголосував разом з усіма дід і не забув тупого внука влаштувати на роботу в ратушу. Втім яка держава такі й посли

  • Та шикарний дід. Навіщо всюди політику бачити. Федорук святий був? А ви б на його місці за внука б не старалися? А ну, звісно ж…

  • Он очень напоминает мне Акелу из Маугли Редьярда Киплинга. Такой же мудрый, спокойный, уверенный в себе – настоящий вожак !

  • Питання “що робить цей веселий дідуган в банді?” не дає спокою ;)). Може він у них бек-вокалом?

  • А фракція БЮТ чим краща? Борці за правду Жаровський і Чесанов. У міськраді реігонали не гірші, як не дивно. Відключить чорно-біле мислення. Чи він мав захищати демократію і Добробут з ФЗ? Чи може у Свободі з маргіналами Кривич та Калмиковою?

  • Залишити відповідь до Ккк Скасувати відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

    Щоб додати фото у коментар, необхідно в текст вставити ссилку на фото.

    Реванш ОПЗЖ в облраді

    Останні новини