Володимир Килинич про бесіди із Габсбургом, життєвий вибір, гроші і чернівецьке щастя

Спілкувалася: Альона Чорна

 Жити і любити треба вміти. Тоді очі бачать більше і серце відчуває те, про що інші й не здогадуються. Володимиру Олексійовичу Килиничу це настільки чудово вдається, що читаючи його оповідання відкриваєш інші Чернівці. А розмовляючи з ним теж відкриваєш інше. Незвичний пласт, незвичне розуміння.

Отож, розмовляємо про спогади, щастя, анекдоти, одяг, свободу і місто, яке за словами пана Килинича “ніколи не тисне” і ще багато про що.

• Володимир Олексійович, поділіться найяскравішими спогадами з дитинства.

До 7 років я жив не в Чернівцях. Народився на Кіровоградщині. Восени 1962 року тата переведи сюди на роботу і я приїхав у Чернівці. Сільська частина мого життя змінилася на міську. Треба було виробляти в собі міський менталітет, звикати до міста, врешті решт вчити російську мову. Пішов у перший клас, в 30-ту школу. Всі діти говорять російською. Треба було її вивчати. Нема якихось чітких спогадів, все злилося у якусь яскраву смугу. Просто життя змінилося докорінно. Тоді стало зрозуміло, що моє майбутнє буде відбуватися тут і це було тим світлим, незвичним і вирішальним у тому періоді життя. Вперше, як я потрапив на Буковину, ми їхали через Припруття і Бояни. Запам’ятав, що тоді була неділя і якесь свято. Люди ходили в святковому національному одязі, білих штанях. І це якось стало знаком того, що моє життя змінилося. Мені дуже яскраво це запам’яталося.

• Які були у вас плани, мрії в 20 років?

В той час всі чернівецькі хлопці мріяли про кар’єру військового. Майже всі мої однокласники йшли у військові училища. Але коли у восьмому класі відбувався у військкоматі медогляд, лікар сказав: «Парень, а у тебя зрение плохое. Ты не попадаешь сюда». Я дуже сильно засмутився. Багато моїх друзів, однокласників зробили кар’єри військових. А я змушений був вступити в університет. На одній з фотографій, канікули після першого курсу, приїхали два моїх друга у формі курсантів військових училищ, а я в костюмі… Це жахливо було. Ось так, мріяли ми про одне, а вийшло дещо по-іншому. Але я цілком задоволений тим часом і тим, що врешті решт з мене вийшло.

• Про щось шкодуєте?

Мене завжди приваблювала дослідницька, наукова робота. Я жалкую, що не знайшов час захистити дисертацію. Хоча в мене були можливості і бажання. От про це я жалкую. Було витрачено чимало часу на дурниці – речі, які виявилися абсолютно другорядними і непотрібними. Це було. А щодо всього іншого, жалкувати у мене нема підстав. Я зробив нормальний вибір по-багатьох напрямках. І цей вибір дав результат. Тому нема про що жалкувати. Нема підстав. Найголовніше, що я обрав – це місто для свого життя. Це величезне щастя, що я опинився тут. Було багато можливостей жити в столицях, ще десь, але я щасливий з того, що я повертався у Чернівці.

• Який для Вас найщасливіший період?

Щастя у кожному періоді життя по-різному виглядає. У дитинстві щастя це цукерка, наприклад. В шкільному житті – гарна відмітка, чи успішно складений іспит. А потім, у дорослому житті, щастя набуває трохи інших ознак. Останні десять років я би назвав найвдалішими. Найщасливішими роками мого життя є 2006-2008 рр., коли я мав честь займатися підготовкою святкування 600-річчя Чернівців. Ці два роки дійсно я з величезною насолодою жив і працював над тією цікавою програмою, над тим, що треба було зробити. Це тисячі цікавих зустрічей, це різні люди. Ця робота мені настільки цікава, що вона продовжується всі ці роки у цікавих проектах, координації, чи щось навіть потрібно підказати. В ці два роки увійшло і знайомство з покійним уже доктором Отто фон Габсбургом, який був у Чернівцях і ми чотири дні спілкувалися з ним. Він, до речі, передбачив все те, що відбувається зараз в нашій державі. В перший вечір, коли ми вечеряли, він все це розклав по поличках: про війну, про те, що має відбутися. Все абсолютно чітко. Я тоді не зрозумів про Путіна і навіть якусь образу відчув, що такі речі говорять про мою країну. Але пройшли роки і він абсолютно правий. Зустріч з такими людьми це величезне щастя. В той же самий час ми з Федоруком їздили до Москви, в історичному музеї дивилися грамоту, де згадується вперше про Чернівці. Але справа в іншому. Зараз у зв’язку з тим, що відбувається, ситуація дуже сильно ускладнилася, але там, в історичному музеї зберігається безліч документів про Чернівці, які ніхто ніколи не читав. Тому що в Москві питання історії Чернівців мабуть нікого не цікавить, а наші дослідники не мають такої можливості. Але я вірю в те, що наступить колись такий час, знайдуться якісь гроші і молоді люди поїдуть і дослідять ці речі в Москві. Раз так сталося, що документи там. І ми врешті решт дізнаємося скільки років Чернівцям. Це моє рідне місто і ми маємо знати його історію досконало. Має бути музей історії Чернівців, має бути зрозуміла історія. Оце мабуть буде продовження тих щасливих років які я мав за останній час.

• Як Ви розповідаєте про Чернівці людям, які ніколи не були у вашому рідному місті?

Є туристична привабливість Чернівців, про це я ніколи не говорю, тому що це зрозуміло. Про це пишуть туристичні довідники, маса літератури. Чернівці приваблюють, на мій погляд, дещо іншими речами: гармонією людини, мешканця і самим містом. Я спостерігаю Відень – великі Чернівці. Це вже багато людей помітили. Відень – це прекрасне місто. Це старший брат Чернівців. Вони дуже схожі. Є будинки просто ідентичні до чернівецьких аналогів. Тільки в них більше поверхів. Той же самий готель «Бристоль» є у Відні, тільки у нього десь близько 11 поверхів. Якщо вивчити історію Чернівців, австрійську перш за все, то стає зрозуміло чому так відбувається. Але у Чернівцях висота будинків і ширина вулиць ніколи не тисне на людину. Ти абсолютно вільно ходиш старим місто,  нічого не пригнічує. Є повна гармонія. Люди, які будували це місто ставили собі це за мету, робили маленький Відень, який би не пригнічував, не принижував людину. Людина почуває себе тут дуже гармонійно і комфортно. Це найголовніше.

• Розкажіть про формування вашого стилю? Чим керуєтеся у виборі одягу?

В мене є друг Данило Яневський, з яким дуже давно товаришуємо. І ми разом якось виробляли стиль. Якось воно саме так вийшло… Одяг це ознака свободи людей. Я змушений був певний час бути в якихось рамках. Тому що був на державній роботі, партійній і були певні канони – радянські і пострадянські. Потім настав трохи інший час і тепер як ти одягаєшся є ознакою того настільки ти вільний. Це залежить від почуття смаку.

Коли я виходжу в місто, любуюся жінками, чоловіками, які вирізняються, одягаються не так які всі. Це ознака найбільшої свободи. Я розумію, що людям не вистачає коштів. Але можна, абсолютно за невеличкі гроші одягатися не як усі і так, як тобі личить і як тобі зручно. Одяг – це взагалі ознака здоров’я людини. З того як ти одягаєшся видно настільки ти здоровий. І не тільки розумово, а й взагалі. Людина має бути вільною. Я і жив в Європі і зараз їжджу. Зверніть увагу просто. Італія це просто еталон. Німеччина трохи менше, але так само. Це розкуті, вільні люди, вільної держави. Так і ми повинні себе позиціонувати.

Я пам’ятаю 60-ті роки, як тут одягалися. Київ відпочивав, навіть тоді. Але тут були трохи інші можливості, у багатьох містян були родичі за кордоном, надходили посилки з одягом, ті ж дефіцітні тоді джинси.

• Якби була можливість зустрітися з кимось із минулого… Хто б це був?

Таких людей є дуже багато. Як чернівецьких, так і не чернівецьких. Це Сергій Лопатюк – талановитий фізик, науковець, дослідник, фотохудожник. Я жалкую, що не був на концерті Сіді Таль. Це визначна чернівчанка, таких просто одиниці. Дуже рано і несподівано пішов з життя народний імпресаріо Семен Цидельковський. Дуже часто його згадую, розмовляю у подумках, проходжу в районі Шепетівки… Не можеш уявити що його уже там нема. У нас були дуже чудові вчителі, директор школи – педагог і громадський діяч Латишева Ніна Георгіївна. Думаю, нам зараз було б про що з нею поговорити і чому повчитися, навіть до цих пір. І так далі…Людей з якими хотілося б зустрітися і поговорити є дуже багато. Є також люди, які пішли тихо з цього життя, просто на півдороги, на пів фрази…Ми просто не договорили, або не доробили якусь справу. Але нічого не вернеш.

Ми робимо Чернівці в якесь місто минулого. Насправді треба поважати минуле, але це місто спрямоване вперед і йому треба у цьому допомогти. Не повертатися, не оглядатися кожен раз. Треба навести лад з тим, що нам прийшло у спадок, це все зберегти, але рухатися вперед.

• Поділіться, які книги мали на Вас вплив?

Я завжди захоплювався книжками, читав їх. В дитинстві це були книги таких авторів, як Майн Рід, Жюль Верн, Фенімор Купер. Потім настав час більш серйозних читань. Заумності мене ніколи не цікавили, але я із задоволенням читав Чехова, українську класику. Не дуже любив поезію, але багато поезій Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна знав напам’ять. Останні років двадцять мене дуже приваблює документальна література, мемуари, історична література, перш за все радянського періоду. Коли ти жив в той час, багато речей відбувалося на твоїх очах, але ти не знав ніколи справжньої їх причини. Це дуже цікаво досліджувати.

Я не розумію і не сприймаю модного читання. От треба зараз читати те, або те. Я навпаки робити цього не буду. Коли спаде ажіотаж, тоді я повернуся. Якщо мене це зацікавить. Те, що я перечитую щороку – це Ільф і Петров. Просто обожнюю цих авторів. Я на них виріс, цитую їх просто шматками. І до речі, вони допомагають просто банально жити. У Ільфа і Петрова є таке противоядие, от читаєш і знаходиш, як можна відшуткуватися від дійсності. Це геніальні просто речі.

• А з фільмів, що подобається?

Тут складніше. Я не сприймаю серіали. Мабуть останній серіал який я бачив це «Сімнадцять миттєвостей весни».

Вважаю, що радянське кіно було не найкраще в світі. Але дуже якісне. Іноді переглядаю щось і радянської класики, з хорошого кіно. Люблю французьке, італійське кіно. Обожнюю Луї де Фюнеса і бачив, мабуть, всі фільми за його участі. До американського кіно ставлюся обережно. Був певний час захоплення фільмами з Гойко Мітічем. Коли з’явилися «відіки» це переросло в американські вестерни. Але я дуже швидко зрозумів, що вестерн – це кіно, де думають тільки коні. Тому я перестав їх дивитися. Є й класика американського кіно, але я дуже стримано на це все дивлюся.

• Що зараз слухаєте з музики?

Слухаю Бітлз завжди. Єдине, коли я не слухаю Бітлз, це коли за кермом. Вважаю, що ця музика не для прогулянок на автомобілі. Це не фонова музика.

Завжди слухаю Висоцького. Останні роки слухаю класичну музику. Також старий рок, Rolling Stones, Deep Purple, Led Zeppelin, Uriah Heep.

• Є улюблений анекдот?

Дуже люблю єврейські жарти. Я тут виріс і мені дуже подобається ця есенція. Оці влучні фрази характерні для чернівецьких євреїв. Дуже люблю цих людей і такі Чернівці, яких вже нема.

– Мойша! Ты только что смотрел на луну и теперь этими же руками ешь сыр!

Просто обожнюю цю фразу. Це характерно і для Чернівців і взагалі для моїх улюблених громадян цього міста.

З радянського періоду є серія анекдотів про Брєжнєва. Але найбільш характеризує той стан і той час така штука:

Брежнев на заседание политбюро.
– Вчера, на похоронах товарища Гречко… кстати, что-то я его здесь не вижу… Да… Так вот, когда заиграла музыка, только я один догадался пригласить дам.

Є багато таких речей, але це те, що зараз пригадалося.

• Що для вас успіх?

Це поєднання багатьох речей. Треба мати дужку таланту. Але найпотужніша, найвирішальніша складова успіху – це праця. Над собою, праця з іншими людьми, в команді. Ти повинен розуміти що ти хочеш досягти і тоді ти цього обов’язково досягнеш.

• Яке місце у житті мають посідати гроші?

Це допоміжна штука. Добре коли вони є. Але нічого страшного як їх нема, в тій кількості в якій ти хочеш. Для мене в цьому плані дуже характерним є передсмертний лист Стіва Джобса. Як на мене він дуже вичерпно охарактеризував місце грошей. Це другорядна штука, яку ти не забереш з собою. Але ця річ допомагає досягти того самого успіху. Вона допомагає робити себе і своїх близьких щасливими людьми. Але ще раз повторюю – це дуже другорядна штука. Зараз в нашому суспільстві, яке переживає не найкращі часи, відбулося таке зміщення акцентів щодо грошей і благополуччя. Мені здається, що нарешті є якісь ознаки того, що настає розуміння того, що все за гроші таки не купиш. Гроші як категорія повинні зайняти не перебільшене місце, а зайняти своє місце – спокійне, там де вони повинні бути. І це відбудеться.

• І на завершення, яка Ваша життєва формула?

Багато разів переконувався в тому, що ніколи не треба опускати руки. Це найголовніше. І треба не боятися приймати суттєві, важливі рішення. Ти господар свого життя.

Фото: С. Карачко, А. Чорна, “Чернівецький промінь”.