Інваліди у місті, де варто жити. Сам на сам із долею

І в нас є люди з особливими потребами. І вони гідно тримають оборону своїм викликам. Але не завдяки державі і місцевій владі, а ніби всупереч їхнім діям.
Місто Че все більше прагне позиціонувати себе як справді європейське місто. Але одним з індикаторів цього статусу має бути ставлення влади до інвалідів. На жаль, і в нашому місті є інваліди. Чимало з них завдячує своїм життям своїм родинам або друзям. Але мало хто з чернівецький інвалідів може подякувати владі за відповідне піклування. Коли ми поцікавилися їхньою думкою щодо інвалідів у Чернівцях, то чули й гіркі зітхання, і обурливі і навіть брутальні слова на адресу владних структур. І останні були небезпідставні. Чули не одну сумну історію про байдужість влади щодо інвалідів.
І це у сучасному європейському місті? О, ні! Влада зобов’язана допомагати інвалідам! Чому у Франції є практика першочергового надання робочих місць інвалідам? Бо там є розуміння складності життя інваліда, а відтак правильна політика? А нашій владі легше інвалідів не помічати? Чи проблема складніша: аби надати інвалідам робочі місця, місто має їх створити? Але що для цього зробило місто Че за останній час? Калинівський базар? Та чи будь-який інвалід може там працювати? А чи багато інших, альтернативних, робочих місць у нас є для інвалідів?
А яка політика щодо родин, де живуть наші інваліди? Їм просто кинуто кістку у вигляді кількох сотень гривеь . Знаю родину, яка двадцять років виховувала сина із ДЦП. Його мама увесь час була поруч, оскільки хлопчина був лежачим. Коли ж він відійшов у Вічність, аби вирватися із лап болю від втрати, мама спробувала самотужки працевлаштуватися. Та хто візьме на роботу людину, якій уже за 40 та ще й без будь-якого досвіду? Але ніхто й не спитав: у чім вина цієї мами, цієї родини?
У німецькому місті Ерфурт є чималий досвід роботи з інвалідами. Там є родини, які беруть на утримання інвалідів. У місті багато робочих місць для інвалідів. Чому б той досвід не вивчити і не взяти з нього найкраще або хоча б щось?
Чому б у Чернівцях не створити відповідні умови праці інвалідам в тих установах, де (о, диво!) вони працюють? Чи скрізь є там ліфти та пандуси? Так, зроблено пандус до гуральні. Супер! А чи є пандуси та ліфти в університеті чи медінституті?
А чому не зробити доступними для інвалідів наші театри, музеї та виставкові зали? Колись була свідком, як у Парижі охорона миттєво зробила коридор із півторатисячної черги, коли у ній з’явилася людина в інвалідному візочку.
Чому б для незрячих інвалідів не зробити макет нашої Резиденції, як це є практикують у багатьох європейських містах?
А де у нас громадські вбиральні для інвалідів? У Вавелі бачила, як охорона перевела людину-інваліда з черги до загальної вбиральні до спеціальної, для інвалідів. Тобто, такі вбиральні можна знайти десь, але не в нас.
А чому б не зробити наші тротуари та дороги безпечними для пересування інвалідів? Так, у деяких місцях міста вже облаштовано відповідні з’їзди з тротуару на дорогу. Це добре! Добре, як для інвалідів, так і матусь із дитячими візочками. Але яка якість самих доріг і троуарів у місті Че? З тими рівчаками, якими нині є багато чернівецьких доріг, не кожна здорова людина здатна справитися.
Чому у нас немає потягів, якими б могли скористатися інваліди? Не знаєте, як вони виглядають? Поцікавтеся у білоруських колег: такий вагон інколи є складі потягу, що курсує до Львова.
Чому б? Чому б? Перелік чому може бути продовжений.
Не менш важливим є питання, аби не інваліди та їхні родини стукати у двері чиновників, бо ті чиновники наче залізобетонні споруди. Ситуація мала б виглядати навпаки: це відповідні інстанції самі мають опікуватися інвалідами. Не інвалід має вичитувати відповідні закони, дізнаватися про свої нехай жалюгідні права. Це ОБОВ’ЯЗОК влади! Проте, на жаль, більшість з наших інвалідів має сумний досвід спілкування з бюрократичною системою як у медицині, так і соціальних службах. Відтак мало хто звертається у ці інстанції, хоча вони саме для цього й створені. Родичі або близькі інвалідів самотужки пробують вирішувати проблеми. І така ситуація упродовж усього життя інваліда. Хтось з інвалідів казав, що за 30 років свого життя не мав жодної підтримки з боку влади, хтось назвав цифру у 50 років. Є й інші вікові категорії інвалідів. У цих людей різні проблеми, різні потреби. Але цих людей потрібно почути! Усіх і кожного!