Хто стане господарем європейських Чернівців?

(про привид реституції у Чернівцях)

Досить часто, коли приходжу у будинки теперішніх пенсіонерів,колишніх інженерів, лікарів, вчителів, що намагаються виживати на пенсію в тисячу гривень, бачу на їхніх полицях журнали часів перебудови. Товстенні стоси.  І думаю, як вони уявляли двадцять з чимсь років тому своє щасливе капіталістичне майбутнє? Певно, так: тисячодоларові оклади інженерів, білі комірці, скляні офіси, відпочинок в Карлових Варах, чи десь на Мальті. Тоді ж (у 80-ті) любили писати, які шалені суми отримує у Штатах інженери, припустимо, чи лікарі. І кожен, читаючи про це, певно приміряв на себе цю зарплату і ці комірці. Але мало хто приміряв  пенсію в тисячу гривень.

За великим рахунком ця ситуація повторюється майже завжди. Інтелігенція завжди мріє, про щось таке гібельне для себе. Так, свого часу, на початку 20 століття вважалося, що бути соціалістом і бути порядною людиною – майже одне й те ж. Зрозуміло, що коли у тридцятих роках людей у чорному воронку вивозили на катування, розстріл, каторгу, на їхніх полицях  лежали замусолені комуністичні журнали, а на стінці висів портрет Карла Маркса з червоною стрчкою.  Солженіцин пише, що і в тюремних камерах деякі продовжували натхненно вірити у перемогу комунізма. Ну, прикладів безліч. Але нам же цікаво про нас, про Україну. Щоразу, коли східна частина прагне стати  чимсь  проросійським, а західна, відповідно – частиною Європи, то думаєш, що це якийсь закон природи. Люди бажають собі  великих неприємностей. Зрозуміло ж, що у разі подібного сценарію східняки стануть третьорядною провінцією Росії,. А ось західняки, що буде із західняками?

А із західняками, у разі щасливого возз’єднання з Європою станеться, очевидно, реституція. Це щось на кшталт катастрофи, тільки повільної, законної, і гарантованої.  Коли говорять про європейський правове поле, то якось забувають, що вимога дотримання права приватної власності (ключова для Європи) для Західної України означає соціальну катастрофу. Тому що більша частина землі в областях, чудових будинків старої частини Львова та Чернівців ) не просто змінила б власників, але ці власники в переважній більшості виявилися б іноземними громадянами. І в цьому було б ключова відмінність(!) реституції на західній Україні від реституцій, скажімо, в Польщі, Угорщині, Румунії, Чехії. Бо українцям у Галичині, на Буковині, Волині та Закарпаття належало, на жаль, небагато. Можна, звичайно, сприйняти як «страшилку». Неймовірно, але до цих пір багатьма на Україні образ європейця сприймається як образ «добряка», гуманіста. Хоча насправді європейське суспільство достатньо механістично і живе не так добротою, як принципами. А один і той же принцип може бути і рятівним, і вбивчим, залежно від обставин.

Про те,  чи виселяли   колишніх мешканців з будинків у гуманній Європі, можна було б запитати у громадянприбалтийських країн..   Скажімо, широко відомий випадок з латиської актрисою Вією Артмане(!), яку виселили з квартири в центрі Риги, повернувши будинок колишньому власнику. Підстав сподіватися на гуманізм не так вже багато. Схоже, лише Угорщина вирішила питання з виплатою грошової компенсації без повернення власності. Але чи піде Україна шляхом багатою Угорщини? Чи виплатить компенсації колишнім власникам? Питання риторичне.

Звісно, все можна вирішити, як у нас кажуть – по-людськи. Але тоді це людське вирішення мали б готувати. Я свого часу цікавився в управлінні міжнародних відносин ОДА про це. Вони просто були приголомшені такою постановкою питання.

Товариство колишніх власників у Румунії налічує близько 400 тис. (!) членів. Природно, це досить впливова у суспільному і політичному сенсі сила. По ходу дрейфу країни до євроінтеграції питання про реституцію зрештою вирішилося законодавчо. У тому числі були прийняті рішення щодо власності на колишній румунській території.

Румунське законодавство про реституцію відрізняється приголомшливою мінливістю. Різноманітні поправки, уточнення, доповнення змінюють зміст закону в зв’язку з майже кожною зміною влади. У нульові роки стала несподіванкою рішення румунського парламенту повернути величезну кількість будівель на території Румунії власникам «в натурі». Хоча спочатку питання мало вирішитися грошовими компенсаціями.  Цікавіше, звичайно, те, як було вирішено питання про власність, що належить в нинішній Україні колишнім румунським власникам.

За коментарем ми звернулися до відомого архівіста, завідувача відділом зберігання документів Чернівецького обласного державного архіву Драгоша Олару.

– До вас часто звертаються румунські громадяни за довідками про власність на території Чернівецької області?

– Зараз – ні.. Але коли в Румунії прийняли закон про компенсацію за втрачену власність (2003 р.), то був справжній бум. Не можу назвати точну цифру, але, без перебільшень, це тисячі людей. Час подачі таких документів був обмежений, але кілька разів відтерміновувався. Були потрібні додаткові уточнюючі довідки. Адже за втрачену на території Чернівецької області власність румунське держава виплачувала чималі компенсації. Мені відомо, що особливо великі суми виплачувалися за втрачені землі і лісові угіддя. Запам’ятався випадок з нащадком буковинських баронів Василко, який жив у Констанці. Власність його сім’ї на Буковині була величезною: тисячі гектарів землі (за даними, опублікованими газетою «Радянська Буковина», в 1940 р. – 28 тис. га. – авт.), Будинку в центрі Чернівців. Барон отримав необхідні документи і подав у повітову комісію. Це було в зимовий час. По дорозі додому з комісії він послизнувся, вдарився і помер (зрозуміло, у князя є родичі. – Авт.). Наплив запитів від власників тривав десь до 2008 р. і потім спав. Мені відомо, що деякі отримали компенсації лише частково. І отримують їх як би в розстрочку до цих пір.  Румунській державі для цього виділено європейський грант.

Тобто колишні власники Румунії отримали грошові компенсації за власність на території України не тільки від румунської держави, а й від деяких європейських інституцій. Це, звичайно, гідний жест Румунії по відношенню до своїх громадян. Але … Чи означає це, що вони, ці власники, більше не мають права на цю власність? Або відтепер право власності просто перейшло до румунській державі, і у випадку «європеїзації» законів України позивачем до українських громадян і до самої України стануть вже не літні екс-барони, а держава? З цього питання, на жаль, отримати вичерпуючий коментар мені не вдалося ніде. Що теж своєрідний результат.  А крім румунів є ж ще сорок пять тисяч буковинців-німців, які змушені були покинути Буковину у 1940 році з двома валізами(не більше 50кг вантажу)

Найбільш цікавими з цієї точки зору, є документи, які друкувалися у 1940 році, коли власність націоналізувалася. Там багато про жадібних власників та їхні призвіща. Коли вчитуєшся, то розумієш кому ж належать ці понтові будинки, ці землі, ці ліси. Якісь чужі прізвища. Повірте, зовсім чужі. І даремно все це з таким натхненням ділять на сесіях.

Тож усі наші європейські прагнення, очевидно, мають бути ув’язані з тим, щоб це питання було виршене прийнятно для громадян України. Але чи прагнень немає, чи голови. Коротше, якщо у сарайчику, де житиме замріяний прихильник євровибору будуть лежати брошюри про євроінтеграцію – дивуватися нема чого. Закон природи. А у нашому випадку досить часто це виглядатиме, як втілення старого гасла “Грабуй награбоване”)))

Сергій Воронцов

P.S.  ” Чернівці Таймс” друкуватиме (час від часу) дані, що кому належало до 1940р.

Ч.Т. До речі, шановні відвідувачі сайту. Правила коментування максимально спрощені. Електрону адресу вказувати необов’язково