Чернівецькі студенти журфаку побували два тижні у Баварії і думають: чи не пакувати валізи?

  Впродовж двох тижнів студенти кафедри журналістики ЧНУ навчалися професійній майстерності в університеті м. Пассу у Німеччині, а також відвідали найсучасніші крос-медійні ньюзруми – «Mittelbayerische Zeitung» та Баварське радіо. Враження про поїздку – від першо-джерел.

Цікаво, що приблизно 40% німців, з якими я спілкувалась у ФРН, на запитання «що ви знаєте про Україну?» відповідали однаковими фразами – Кличко, Тимошенко, бідна країна. Такі відповіді, мабуть, запам’ятаються надовго. До слова, говорила я не з парочкою і не з двома, а з кількома десятками перехожих різного віку.

Ідеальні дороги і чистота вулиць уже давно ні для кого не є новиною. Тому хочеться поділитись чимось більш особистим, менш помітним під час звичайної прогулянки, однак тим, що відіграє одну з головних ролей у суспільно-культурному житті кожної країни.

Можна сказати про смачне німецьке пиво і ковбаски, про порівняно низькі ціни на усе, за виключенням медицини, про транспортні засоби, величезні паркінги та вихідні, коли усі магазини закриті, однак місто живе – повсюди гуляють милі сімейні пари, молодята чи просто компанії.

Проте важливіше знати, хто ж такі справжні німці, які вони? Можливість пізнати німця як типаж дало можливість двохтижневого навчання в Університеті Пассау (Баварія, Німеччина).

Разом із групою студентів із України та Молдови, студенти ЧНУ ім.Ю.Федьковича (кафедра журналістики) здобували практичні навики у напрямку крос-медійної журналістики. Тут хочеться сказати, що, може, не кожен журналіст розуміє, що це таке, однак працює крос-медійно не гірше будь-якого там німця.

Звичайно, технічна база там, у недосяжній Європі, нам, на рівні області, і не снилась. Найсучасніші ньюзруми, практичні заняття із камерою у руках, а не пояснення «на пальцях», або ж екскурсії із розповідями про майже музейні експонати – і все це за 10 тисяч у рік. Однак це не зупиняє наших писак щорічно здобувати престижну професію журналіста.

Чесно кажучи, ентузіазму їм, тим сучасним європейцям, наші брати-українці можуть ще і позичити. Не маючи майже нічого, і зробити щось, займати перші місця на різноманітних конкурсах – це мистецтво. Однак тут дуже кортить розвінчати міф по працелюбність українців. У нас майже все робиться із примусу – бо треба. Одиниці можуть працювати на одному лише ентузіазмі. Причиною такого ставлення до роботи є не лише наша ментальність, а не менш важливий чинник – винагорода за працю. Побутує думка, що молодь хоче всього і одразу. Тут хочеться внести поправку – молоді люди прагнуть того, щоб можна було зняти житло (для кого це актуально), сяк-так одягтись, десь-колись поїсти і придбати сучасну техніку для роботи. Однак, самі розумієте, як можна пошикувати на тисячу гривень у місяць. На жаль, це наші реалії.

Попри те, що німці дуже неохоче відповідають на запитання фінансів, нам вдалось з’ясувати, що мінімальна зарплата журналіста – 1200 євро. Цифра, однак, ні про що не говорить. А говорить про фінансову спроможність дещо інше – щоб зняти двохкімнатну квартиру, вам доведеться заплатити в середньому 350 євро, ще плюс 100-150 євро за комунальні послуги, близько 300 євро витратите на продукти. Отож 800 – 1000 євро на місяць вам буде достатньо. Це вже не враховуючи те, що зарплата з роками буде рости, а якщо ви ще й добре проявили свій талант – то навіть дуже стрімко, за років 5-10 ви уже зможете отримувати 300 тисяч річних. Міф? Ні, реалії. 

Слухаючи такі-ось розповіді про ідеальне життя закордоном, хочеться зібрати чемодан – і рвонути у широкий світ. Однак особисто мене завжди зупиняє таке ось запитання: якщо ти не потрібен у своїй державі, кому ти потрібен там?..

Чи ж справді життя там, за кордоном, таке солодке? Нам пощастило зустріти українку, яка вісім років тому виїхала у чужі краї шукати щастя-долі. Каже, що на початку плакала два роки. Зараз вона заміжня за німцем, тримають власний бар, однак і це не заспокоює її серце. Відчуває, що все ще залишається чужою.

То ж чому Україна – така бідна? Ми маємо все – здорових та сильних, розумних і працьовитих людей, економічні ресурси, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, однак і досі залишаємося країною третього світу.

Мабуть, нам просто не вистачає цього голосу патріотизму, щоб не проситись навколішки до Євросоюзу, а гордо заявити про силу та міць України та українського народу.

Олена Славська, сайт Чернівецького Національного університету