ВОЛОДИМИР ВОЗНЮК: ГІРКО ЧУТИ

Нещодавно новини про шляхетну справу реставрації меблів видатної буковинки, письменниці Ольги Кобилянської збагатили скандальну хроніку. На жаль. Нагадаємо нашим читачам, що влітку народний депутат ВР Микола Федорук повідомив на прес-конференції у Чернівцях, що буковинські депутати зібрали кошти для реставрації меблів Ольги Кобилянської. Усього – близько 50 тисяч гривень.  Адже у листопаді відзначаємо 150-річний ювілей письменниці. Громада оцінила вчинок схвально. Однак у жовтні виявилося, що меблі не реставрують. І в музеї тих коштів нема. Журналісти почали з’ясовувати подробиці справи (подекуди похапцем). Нардепи заявили, що кошти здали. І десь вони не дійшли.  Ну, різне буває у житті. На цьому, власне, можна було б і зупинитися. Знайти гроші, що не дійшли, і довершити справу. Але депутати, на жаль, не зупинилися у своїх висловлюваннях. Замість того, щоби діяти, вони звично почали коментувати. І докоментувалися до того, що натякнули: мовляв,  пан Вознюк (директор музею Ольги Кобилянської) не взяв ті кошти, мабуть, тому, що йому з тієї реставрації – ніякого зиску. Особистого. На це натякнули Максим Бурбак і Микола Федорук. Зокрема, вони зауважили, що проблема в тому, що гроші йдуть не через музей.

Журналіст повинен залишатися нейтральним. Але цей випадок потребує винятку, очевидно. Директор музею Вознюк – не директор ринку, який взяв «на коня» чверть мільйона. Такі люди працюють у музеї саме тому, що зиску не шукають. Сподіваюся, ця стаття поставить крапку у скандалі. Це буде правильним. І все якось увійде у нормальне людське русло.  З’ясовуємо обставини у Володимира Оксентійовича Вознюка^  

«Мені важко було читати ці коментарі народних депутатів. Я не міг заснути. Настільки гидко. Що ж це таке? По кому вони судять? Я працюю тут 41 рік. Більше сорока років я – музейний працівник, уявляєте?  Давайте, за порядком. Влітку був у Чернівцях представник Марії Матіос Іван Вікторович –  молодий хлопчина. Марія Василівна надумала збирати гроші у депутатів Верховної Ради – хоче допомогти у реставрації. У нас 50 речей було, які потребують реставрації. Ми щорічно звітували про це. Зараз пишемо: 47.   Краснов Володя – наш чернівецький реставратор – відреставрував три речі. Безкоштовно. Більше до цієї пори ніхто не допоміг. І ось цей помічник  Іван Вікторович каже, що вони нібито назбирали 50 тисяч гривень на реставрацію, але треба підписати лист від музею, який цей помічник вже підготував. У цьому листі було,  зокрема, сказано:

«У віданні Чернівецького літературно-меморіального музею ім.Ольги Кобилянської (адреса додається), що є філією Чернівецького обласного краєзнавчого музею, знаходяться наступні експонати: меморіальне крісло Ольги Кобилянської та меморіальний диван Ольги Кобилянської. Ці раритети потребують наукової реставрації. Просимо провести огляд стану збереженості сказаних експонатів. Оплату гарантуємо». І підписи.

 По-перше, наш музей не є самостійною одиницею, це – відділення Чернівецького краєзнавчого музею. Я права підпису не маю. Директор Затуловська тоді була у відпустці, її заступник Вікторія Іванівна Танащик сказала, що подібного не підписуватиме. Викликати людину з Києва – на таких підставах нереально. Ну як? Витягувати гроші зі своєї кишені? У бюджеті цього не закладено. А щоби приїхала людина, їй треба якось тут жити, десь переночувати. Та навіть на потяг до Києва і назад потрібні гроші.  Головний бухгалтер теж відмовилася підписувати. Тому що це – порушення закону, якщо такої графи у бюджеті не закладено. І тепер депутати кажуть, що я міг мати з цієї історії зиск? Вони взагалі знають ситуацію, розуміють про що говорять?

Той самий лист.

Так воно і зупинилося. Потім ми мали розмову з цим помічником. Я і Юлія Миколаївна Микосянчик підготували до видання ранні твори, переклади ранніх німецькомовних творів Ольги Кобилянської. Думав, якщо не цього року, то наступного видам. Це видання, до речі, передбачалося планом заходів до ювілею. Але, як завжди, –проблема з грошима. Я йому кажу, що треба це видання, може, допоможете, тим більше, що буде там написано, що виділили гроші депутати і т.д. Пам’ять буде.  Він зв’язався з кимось. Але знов таки почав ставити умови. …Ви чуєте, як я на все реагую? Мене вже в 63 роки не виправиш. Я підготував видання, впорядковував,  навіть вклав свої гроші. Юлія Миколаївна набирала це все сама. Редагували. А тут приходить хлопчик і починає командувати: хто, що, як      

Я сказав йому про це. Він після цього не з’являвся і не згадував ані за меблі, ані за це видання. Вже минуло після цього  три місяці. Якраз прилетів від доньки з Голландії. Кілька разів телефонував Марії Матіос, але вона, певно, десь не в країні була, не відповіла. Це має значення, я зацікавлений у тому, щоби ви знали правду. Надсилав співчуття їй з приводу смерті її батька, дуже порядної людини…

 Й усі ці питання допомоги – в якомусь незрозумілому підвішаному стані. Ні з того ні з сього на прес-конференції Федорук вистрибує і каже, що зібрано 50 тисяч. Що меблі реставруватимуть. Звідки взялася сума – 50 тисяч? Затуловська Олена Петрівна зробила фотографії цих меблів і надіслала до фахівців-реставраторів.  Спеціалісти цих реставраційних майстерень сказали, що приблизна сума – 50 тисяч. Плюс-мінус. Це неточна оцінка. 

Із ЗМІ почали цікавитися. Розпитують.. Кажу, що сам не розумію, що це дуже сильно підставляє Федорука. Він, кажу, сам не розуміє, про що говорить і чим усе це може закінчитися.

І ось, власне, продовження гірке. Тепер з’явилася ця, вибачте,  гидка стаття і в Інтернеті. В «Молодому буковинці» прозоро натякнули. Але так хитро. Не прямо ж сказали. Найбільше мене дратує ця непрофесійність або безвідповідальність журналістів. Микола Кобилюк телефонував мені, розпитував. Нормальний хлопець. Але чомусь пише, що ремонт музею не проводиться 30 років. Мені це боляче читати. Та щороку щось проводиться.

 Наші чиновники не знають, де музей Кобилянської розташований. Питали, як сюди проїхати

 І допомагають люди.  Працював колись Худик у Першотравневому виконкомі, велику допомогу надавав музею.  Лісокомбінат у Путилі допомагав.  Івонча Петро Михалович. Скільки нам свого часу допомагав Шилепницький. Та й Федорук теж допомагав. Ось ця доріжка біля будинку – точно така, як за життя Ольги Кобилянської. Ми підпорядковані області, не місту, але я звернувся до Федорука, і , дав команду привезли необхідний матеріал. Музей нічого не платив. Останній великий ремонт був у 2003 році.  Згадують же про Кобилянську перед святкуванням чи ювілеєм музею, чи ювілеєм Кобилянської. Це було 140-річчя письменниці. Тягнули, тягнули. Десь за тиждень, може, за два, сказали, що закладено на ремонт 9 тисяч гривень. Це – 2003 рік. Буквально в останній момент приходять директор Затуловська Олена Петрівна й інженер з будівництва від управління культури і кажуть, що грошей нема. Робітники завезли свій матеріал, інструменти і починають відвантажувати назад – мовляв, ремонту не буде. Я виходжу за працівниками, кажу, а якби неофіційно, заплачу зі своєї кишені, можете відремонтувати до такого часу.  І вони  погоджуються. Кажу, починайте роботу, завтра в обід половину суми привезу. Привіз їм половину суми. Своїх грошей. Таким чином були зроблені роботи. Петрусяк має згадати обставини цього.  Потім мені гроші повернули, звісно.  Дуже допомогла тоді Стелла Омелянівна Станкевич.  Вона живе тут недалеко. Прогулюється часто поряд. 

 Але знов про ті коментарі. Іван Попеску – депутат. Я його знаю в обличчя, знаю, що депутат, але ми ж не знайомі навіть. Не пригадую, щоби взагалі з ним спілкувався.  І він каже, що бігав по Верховній Раді, збирав гроші в капелюх, а потім передав директору музею. Хрест святий.  Він, очевидно, не знає взагалі, де цей музей розташований. Річ у тім, що він може мати на увазі Димку, це – на окрузі у нього. Може, туди давали. А щоб мені – і близько такого не було. Що ж це таке?  Чому депутати (тут я не про Попеску вже) взагалі наважуються такі речі казати? Вони судять, очевидно, по собі. Очевидно, там так працюють.  Це так виглядає.

З депутатів, кого я в цьому музеї бачив і з ким дуже приємно спілкувався, це – Геннадій Москаль. У нього база на Німчичі, він довідався, що свого часу там була Леся Українка. Є така художня робота Клеця. Іван Клець намалював Кобилянську і Лесю Українку. Приходить Геннадій Геннадійович і розпитує мене. Я йому розповів, що Леся Українка була сама, не з Кобилянською. Вона піднялася з Вижниці на Німчич, написала в листі, що була високо в горах, що там відкривається дуже гарний краєвид, який називається Розтоки, але їй здається, що він називається Срібне чудо, Срібна мрія. І таке можна побачити тільки раз. Приблизна цитата з її щоденника. Ми з депутатом дуже гарно поспілкувалися. У мене була книжка  про історію Буковини, якраз там був розділ про Кобилянську, Москаль купив ще у мене книжку. І, до речі, пригадую 2002 рік. До Чернівців приїжджав Ющенко. Тоді була передвиборна кампанія, і він якраз приїхав, коли була 60-та річниця поховання Кобилянської. Зателефонували сюди: якщо він у такий день сюди потрапив, це було 21 березня, то хоче побувати у музеї. Він приїхав, пробув тут десь 1,5 години. Найцікавіше, що всі ці наші клерки почали сюди телефонувати. Маса дзвінків була. Виявляється, наші чиновники не знають, де музей Кобилянської розташований. Питали, як сюди проїхати…»

 Розмовляв Сергій ВОРОНЦОВ