Володимир Єшкілєв про те, чого Україні не уникнути

Відомий публіцист та політолог з Франківська Володимир Єшкілєв(на фото)висловився на ресурсі “Фіртка” щодо того, як будувати більш-менш безконфліктне суспільство. Даємо розлогу цитату:

“Родоплемінна архаїка є доброю основою для етнографічного туризму і фестивального руху, але зростанню капіталізації українських підприємств та спільнот явно не сприяє. Бо ж квітне вона не в рекреаційних зонах, де пейзани демонструють іноземцям давній триб життя, а в головах людей, що претендують на позиції речників громади.

Якщо речники громади у своєму позиціонуванні використовують тотемно-племінні означники «свій-чужий», «ми – найкращі в світі» чи «свій до свого по своє», то невдовзі симпатики цих партій годуватимуть окупаційну армію. Й не десь там, а у рідному селі.

Але може їм того й треба? Може вони вже скучили за тією безальтернативною чорно-білою визначеністю, яку приносить із собою окупація? Як висловився герой класичного роману, «ніде так добре не мріється про велич нації, як у підпіллі».
Зауважимо, що у сучасних війнах етнічні спільноти завжди програють політичним й, навіть, релігійним. Архаїчний Халіфат, що виник на Близькому Сході, успішно бореться з етнічними рушеннями курдів та алавітів. Що вже й казати про шанси етнічної спільноти у війні проти імперської структури (згадаймо Чечню). Лише консолідовані політичні нації, що спираються на урбаністичний культурний контент, здатні на успіх у сучасній багаторівневій конвенційній війні.

І, взагалі, сучасний світ має певні протоколи та принципи політичної комунікації. Теревені про «шляхи аріїв» сьогодні цікаві хіба що екзотичним радикалам на штиб Дугіна.
Є ще одне, майже невичерпне, джерело для спекуляцій. Це – невизначеність національного курсу української спільноти, відсутність філософської та історіософської основи у прогнозах майбутнього держави і народу. Становлення політичної нації вимагає нарешті визначитись з тими питаннями, котрими й має початись український модерн:

А) Де знаходяться принципові кордони «українського національного» й чи співпадають вони нині з тими, які окреслив століття тому в своїх історіософських творах Грушевський?
Б) Як і в якій модальності окреслити українську ідентичність в реаліях ХХІ століття, зокрема і в мовному аспекті?
В) На яких «опорних маркерах» (двох-трьох, не більше) встановити порозуміння (консенсус) регіональних культурницьких еліт Великої України для солідарної розбудови сучасного урбаністичного формату (середовища) української культури – від Заходу до Сходу?

Отакі питаннячка. В інтелектуальних клубах вони обговорюються не перший рік, проте спроби організувати ширшу дискусію (зокрема, й ініціативи Сергія Дацюка) наштовхуються на комунікативну глухоту суспільства. Яка, не в останню чергу, є наслідком «академічного сектантства» українських гуманітаріїв та консервації (а хтось каже: капсуляції) дуже архаїчних, на межі «освіченого варварства», світоглядних позицій. Прикро, що така консервація відбувається не лише в маргінальних колах, але й в академічному середовищі.
Для подолання цього явища є лише один шлях – широка та публічна дискусія, яка б зібрала за одним столом не вузьку «тусовку» однодумців, а людей з різними світоглядними позиціями, навіть і радикальними. Наріжний принцип такої дискусії: обговорювати можна все, без обмежень і табуйованих тем. Лише тоді є надія на розкриття «зон замовчування», де ховається потенціал затаєної конфліктності, де очікує «на кращі часи» заздрість та агресія лузерів і провокаторів.
Без відкритої дискусії з означеної тематики не відбулась жодна модерна нація. Й нам цього не уникнути“

Володимир Єшкілєв,