Чернівецькі історії. Вибачати чи душити?

Досить дивні побіжні наслідки історії про статтю по чернівецьких хунвейбінів))) (хто ще не читав див. ТУТ) На днях історія набула несподіваного продовження.

Колись дисидент, а тепер відомий громадський діяч Йосип Зіссельс був на днях по справах у рідних Чернівцях. І його запросили за два дні аж в три телепередачі. Я з 2003 року працюю у буковинських медіа. Не пригадую жодного інтерв’ю Зісельса у Чернівцях за ці дванадцять років. Він не цікавився буковинськими газетами, вони не цікавилися ним. Запросили Йосифа Самуїловича “Чернівецький Промінь” і “ТВА”. Скінтей з “Проміню” оминула скандальну тему . Мені це чомусь сподобалося. Так правильно, мабуть.  На ТВА запросив Вадим Пелех. Я ще не дивився передачу, але казали мені друзі Зіссельса, що Вадим вибачився за статтю батька. І Зіссельс, майже не маю в тому сумніву, ці вибачення прийняв. І я думаю, що це було достатньо зворушливим. Хоча звісно, батько й син – це різні люди. Подекуди дуже різні. Тим не менш, це мабуть важливо. І зворушливо. Якесь дивне відчуття від того що поштовхом для цього послужила моя стаття.(вона була дещо про інше) Ну, правда ж, саме вона. А далі перейду до більш глобального.

Коли читаєш книгу Зіссельса, звертаєш увагу, що людині, яка реально пішла всупереч течії, проти людського натовпу необхідно вибачати. Вибачати знайомих і друзів, яким страшно з тобою спілкуватися, працівників системи, яка тебе катує, людей, які зробили тобі  боляче, які руйнуть твою долю, і так далі. Вибачати треба. Це йде і від ясності душі і від розуміння людей і від розуміння того, що просто треба таки вибачати.

На противагу цьому у нашому теперішньому суспільстві переважає тенденція не вибачати, а “душити” ворогів. Так я і прочитав в деяких коментарях під обговоренням теми тих же хунвейбінів.
І байдуже, що ворог у даному випадку був просто очевидний інвалід. І багато де ще я прочитав про “душити”. Зокрема, і навіть сам Вадим Пелех написав, що бачить своє завдання у тому, щоб “душити” ворогів . А я цю спрагу помітив ще з того репортажу. Не часта вона у Чернівцях.  Так ось з цього приводу думка: я не знаю жодної щасливої країни, де в звичайному ходу слово “душити”. Навпаки, ці країни страшенно нещасні. Як ми зараз. І я знаю велику кількість країн, де люди живуть гідно, в яких вважається нормальним вибачати. Там де вибачають, там набагато більше щастя. Чомусь.

Власне, не писав би. Бо якось холодом вже воно мені. Але досить багато молодих друзів Вадима Пелеха(навіть не він сам), які вважають, що осідлали істину (а не просто галасять захищаючи майно пройдоисвітів, які їх же самих і обкрутили ) і хочуть “душити”.  Хоча їм не зробив ніхто і маленької частки того зла, яке з легкістю вибачив той же Зіссельс. Можливо, набагато раніше вибачив. Десь ще у залі суду. Тридцять років тому.

Вибачати чи душити? Знаходити приводи для того чи для іншого? Можна спитати у Пелеха, можна спитати у Зісельса. І жити з тим далі.

П.С. І, до речі, колись вони дадуть однакову відповідь на ці запитання. Яку, Вадиме?)

Зрештою, такі відповіді стають не вибором, а звичкою.

Сергій Воронцов

Пояснення: до речі, є люди, навіть науковці університету, які роблять вигляд чи справді вважають, що у тій статті я порівняв Зіссельса і Баніта. Не порівнював. Там інше зовсім порівняння. Читайте уважно.

Фото газети “Відідо” :На відкритті меморіальної дошки заслуженому журналісту Володимиру Пелеху

Фото Зісельса: Радіо СВобода