Журналістика без відповідальності(подвійна гра медійників)

                                                                              Автор: Святослав Вишинський

Останні декілька тижнів у Чернівцях актуалізувалась тема блогосфери. Весною в мережі «ВКурсі» вперше прозвучала теза про «смерть журналістики», котра в серпні-вересні вилилась у серію критичних матеріалів, спрямованих проти буковинських ЗМІ – 19 вересня в ефірі ТВА журналісти відповіли на неї своїми звинуваченнями. 23 вересня у блогах була оприлюднена компрометуюча інформація щодо ринку «Добробут» – а з нею розпочався новий виток дискусії щодо заангажованості традиційних медіа. 8 жовтня бесіда продовжилась під час презентації підручника з громадянської журналістики в Українському народному домі – нарешті, 14 жовтня в «Literatur Cafe» відбулось засідання Чернівецького медіа-клубу за участі найвідоміших блогерів і журналістів, на якому слова про заангажованість, маніпуляції та ін. прозвучали безпосередньо. Майже всі ці інциденти відбулись за моєї участі, тому, перш ніж розпочати розмову про нові медіа як інформаційну та політичну технології, варто розставити на місця найбільш суперечливі моменти попередніх дискусій.

Публічна приватність

Одна з наскрізних тем цих розмов стосується права використовувати приватні записи і фотографії в засобах масової інформації – без відповідної санкції власників. Тема була піднята скандальним чернівецьким блогером і «за сумісництвом книготорговцем» Віктором Довганичем і стосувалась використання його приватних світлин із соціальних мереж «Facebook» та «Одноклассники» на шпальтах інформаційної агенції «BukNews». Не вдаючись у подробиці того, наскільки сам фігурант побіжно заохочував ці дії, варто констатувати, що чернівецькі журналісти вважають таку практику нормальною (на замітку політикам і громадським діячам). Це означає, що всупереч і звичним етичним принципам, і навіть офіційним правилам соціальних мереж – фотографії та особисті коментарі публічних осіб, навіть закриті для стороннього перегляду, «как ни в чем не бывало» можуть виринати на шпальтах електронних і паперових видань.

Люди, які виросли в цифрову епоху, попри відсутність багатьох табу в Інтернеті, все ж вирізняють відчуттям певних норм поведінки у віртуальному просторі – тим, чого зазвичай не вистачає поколінню традиційних медійників, яких у подібних ситуаціях носить з однієї крайності в іншу. В дійсності, журналісти, що користуються новими медіа, найчастіше слабо розрізняють їхню специфіку – і ще рідше читають правила при реєстрації чи слідкують за політикою приватності. На момент дискусії стало очевидно, що, передруковуючи матеріали з мережі «Facebook» та ін., ніхто з буковинських журналістів попередньо не звірявся з тим, які налаштування приватності проставлені в кожній окремо взятій публікації (вони можуть різнитись), як і в хроніках і фото-альбомах у цілому. А під час крулого столу в «Українській книзі» ці претензії взагалі спростували як беззмістовні, бо, на думку деяких фахівців, усе, що розміщено в Інтернеті – так чи інакше є здобутком громадськості.

Теза настільки ж поширена, наскільки й неправильна. Для таких випадків у більшості соціальних мереж і введені рівні приватності – тож навіть те, що доступно персонально вам, не є і необов’язково повинно бути доступним іншим(принцип «circles»). Передрук матеріалів із будь-яких закритих для незареєстрованих осіб і пошукових систем мереж відтак є порушенням чиєїсь приватності. У випадку буковинських журналістів – порушенням свідомим, адже зовнішній Інтернет давно перестав бути для них джерелом інформації. Такі матеріали не тільки не є публічними в принципі, але в більшості випадків не можуть бути перевірені ні читачами, ні колегами – у всіх інших випадках доведеться покладатись на чиїсь цитати або скріншоти, що само по собі недопустимо.

Першим таким прецедентом у Чернівцях можна вважати публікацію у 2011 р. одним із поважних місцевих ресурсів фотографій буковинських політиків і бізнесменів, скопійованих з «Одноклассников» – чи не найзакритішої із соціальних мереж. Фотографій у кращих таблоїдних традиціях – з літнього відпочинку, з гострими супровідними коментарями. В ході круглого столу 14 жовтня журналісти заявили, що мали і мають на це право – відкрито задекларувавши цим «жовтизну» власної роботи. Благо, бігати за жертвами як paparazzi в наш час необов’язково – достатньо додатись у «друзі» і поритись у віртуальній «білизні». Можна довго дискутувати про формальні моменти, але на лице та обставина, що ЗМІ підтримують завідомо брудні правила гри – тому що сенсації завжди дорожчі.

Об’єктивні маніпуляції

Якщо «білизна» в капелюсі – то «в капелюсі» й усе інше. Зманіпулювати будь-якою інформацією – справа техніки і почуття гумору, що професіонали демонструють у Чернівцях мало не щодня. Не секрет, що для створення правильного інформаційного та емоційного тла достатньо витримувати алгоритм: маніпулятивний заголовок – провокативна ілюстрація – односторонній текст – і (в кращому разі) коротке спростування з боку опонента. Котре після всього виглядає не тільки непереконливо, але часто дає прямо протилежний ефект. Кожен журналіст знає це і в приватних бесідах не соромлячись говоритиме, що робота журналіста – створювати провокації. А не інформувати суспільство.

Парадокс дискусії «блогери vs. журналісти» в тому, що перші (завідомо суб’єктивні) звинувачують у суб’єктивності других (видимо об’єктивних), тоді як будь-які вимоги стосовно дотримання журналістських стандартів нині вважаються «юнацьким максималізмом», «тоталітарними замашками» або, чого доброго, «грою на стороні влади». Публікуючи свої особисті думки, блогери на практиці виявляються менш упередженими, аніж ті, для кого об’єктивність мала би становити частину професії. При цьому буковинські професіонали, на відміну від буковинських аматорів, часто не підписують свої статті або приховуються під псевдонімами – так що закономірно напрошується запитання, хто ж у цьому карнавалі є справжніми блогерами? Як показує досвід, у ряді випадків за рівнем суб’єктивності журналісти нічим від них не відрізняються – але при цьому вводять в оману читачів, створюючи видимість стандартів, яких у дійсності не дотримуються. У блогах, з усіма їхніми недоліками, об’єктивності на порядок більше. І це насторожує.

Однак під тиском аргументів 14 жовтня чернівецькі журналісти почали так яро захищати своє право на суб’єктивність і політичну заангажованість (аж до тези Петра Кобевка про те, що журналістика, власне, і є політикою), що в мене склалось враження, що деяким ЗМІ давно пора змінити назви «громадсько-політичних газет» та «інформаційних агенцій» на блоги «Міськів Терецянутих», «Охрімів Навуходоносорів» та ін. представників місцевої медіа-фауни. Після всього цього будь-які розмови про збалансованість та об’єктивністьзвучать як фарс – і направду є фарсом. Адже якої фактологічності можна очікувати від дійсних і колишніх працівників партійних прес-служб, часто по сумісництву кандидатів і депутатів політичних сил, чий основний життєвий інтерес давно звівся до банального «утриматись на плаву».

В цьому всьому не було би нічого двозначного, коли би було прийнято називати речі своїми іменами. Чомусь і політики, і журналісти – і тут вони дуже подібні – однаково цього соромляться, ховаючи голови за ширмою напускної «неупередженості» та колективного професійного «я». Однак це більше не надає ваги словам. На що я маю декілька рецептів: перейменувати «журналістику» на «публіцистику», «ЗМІ» на «блоги», не приховувати суб’єктивності та послідовно її наголошувати. Питання чесності найчастіше є питанням точності – як понять, так і обрахунків. Підписуйте статті іменами спонсорів і сумами пожертв. Для Чернівців це буде революційно.

Блаженна недоторканість

У тому, що Петро Кобевко і Вадим Пелех сказали «Біля вікна» на каналі ТВА 19 вересня, відчувалось нездорове бажання знайти «цапів-відбувайлів», якими завжди виявляються люди з власною думкою. Журналісти звикли безапеляційно і часто безпідставно, заради грошей, сенсації чи власного задоволення, не будучи фахівцями, критикувати всіх навколо, але не визнають зі іншими права критикувати самих журналістів. Навіть коли йдеться не про політику, а про такі сфери як реклама, якість контенту і т.п. На їхню думку, критикувати ЗМІ, не будучи членом НСЖУ або працівником традиційних медіа – не те, що самонадіяно (блогери – «некомпетентні»), ба навіть злочинно. Дехто заходить так далеко, як Юрій Чорней, що і банальну постановку незручних запитань ототожнює з «доносами». Логіка настільки ж проста, наскільки й неспростовна: фахово критикувати журналістів можуть тільки журналісти – і в той же час робити це вони «морально» не в праві.

Зовнішня критика несприйнятна, оскільки «некомпетентна», тоді як внутрішня принципово недопустима в силу особливостей кругової поруки. Той, хто її порушує, автоматично перетворюється на «руку влади», «Москви» (дописати на власний розсуд). Цілий інструментарій для покриття своїх і чужих помилок, непрофесіоналізму чи відвертої продажності. При цьому необов’язково вдавати із себе опозиціонерів, позаяк це всього лиш засіб заробітку, джерела якого змінюються на кожних виборах. Медійники грають так само, як і їхні патрони, у грі масок між ними різниці. І так само, як депутати у площині закону, журналістський цех претендує на недоторканість – у громадській думці.

Дехто з блогерів усерйоз вважає, що демарші з боку журналістів виказують страх втратити монополію на інформацію – проте, так чи інакше, вона втрачена вже давно. Те, з якою частотою традиційні ЗМІ кують «новини» з чиїхось «стін» і «твіт»-повідомлень, демонструє всю безглуздість таких занять. Навіщо переглядати на їхніх шпальтах перекази реплік, котрі я і без них прочитаю в першоджерелі? В чому полягає роль журналістів, які добровільно здали аналітику і перетворились на «сорок» celebrities і прес-служб? Часи змінюються, механізми відточуються – хтось стає зайвим.

Випади зі сторони блогерів і журналістів – не спроба самозахисту, а, швидше, вигідна легітимація опонентів. Оскільки звинувачувати в нечесності самих себе некоректно, політологів – самоочевидно, шулерам за краще розпочати нову партію з дилетантами. І я майже не сумніваюсь, що рахунки за чиїсь помилки та невдалі ігри в політику пізніше будуть виставлені стороннім суб’єктам, як то блогерам і громадським активістам. І це буде найпростіший спосіб уникнути відповідальності та покрити власну – нерідко подвійну – гру.

 Фото з блогу Святослава Вишинського  “Вкурсі”