Маріанна Гончарова: переконати людей можна, але тільки власними результатами(інтерв’ю для “ЧТ”)

 Спілкувалася: Альона Чорна

Інтерв’ю записане 24.03.15.

Відома письменниця Маріанна Гончарова зустрілася у чернівецькій обласній бібліотеці ім. М. Івасюка з шанувальниками своєї творчості та представила нову програму «Чудеса особливим рейсом».  

Відома, у даному випадку, це не штамп, а реальність, як не дивно, для буковинських реалій.  Маріанна Гончарова – лауреат міжнародних премій з літератури, крім того, вона пише і статті, яку друкують у відомих медіа.  На зустрічі було видно, що у Чернівцях Маріанну люблять: за літературний талант, за гумор, за легкість, за якусь відповідність Чернівцям.  Але розмовляли ми не зовсім про літературу

–          Маріанно Борисівно, Вас занесли у список  підозрілих персон, потенційних ворогів путінської Росії… 

Мені здається, що я не зовсім гідна бути в цьому списку. Але так вийшло, що написала резонансну статтю про літню жінку – корінну москвичку, вірменку з Карабаху. Вона вийшла на одиночний пікет з плакатом «Війна з Україною – це безумство». Але стареньку заарештували, призначили гігантський штраф. А ця жінка отримує 5 тис. руб. пенсії.

Вона така маленька, що коли поліцейські тягли її до автозаку, ноги старенької ледь торкалися землі. Я поставила собі ціль. По-перше, знайти її. По-друге, зателефонувала редакторам московських ЗМІ, в які колись писала колонки. Гроші не отримувала за написане, тому попросила перерахувати їх на штраф. А щоб відшукати цю жінку, опублікувала пост у Facebook.  І через деякий час ФБ сторiнка телеканалу «Дождь» допомогла її знайти. Я зателефонувала, ми дуже довго спілкувалися. Від грошей вона відмовилася. Сказала, що син оплатив штраф і що він гордиться нею. А сусіди прийшли з квітами, аби просто підтримати. Коли ми спілкувалися, вона сказала дивовижну фразу: «Если бы вы знали, с какими прекрасными людьми я познакомилась в автозаке!». З нею їхав Борис Нємцов…

Так я написала велику статтю для «Дзеркала тижня», яку передрукували різні видання. Відразу мені почали надходити повідомлення з погрозами, брудом від «тролів». Але я почала розшукувати людей в Росії, які не бояться нас публiчно пiдтримувати. Знайшла художницю, яка в сильний мороз вийшла на проукраїнський мітинг з картиною «Путин, вон из Украины!», на якій була зображена дівчинка з жовто-блакитними стрічками.  Через московських редакторів викупила в цієї художниці картину, таким чином допомогла оплатити їй штраф. До причин занесення в список ворогів послужило й те, що проводила благодійні концерти, на яких збирали кошти на термобілизну для військовослужбовців, берци, на лікування… Тепер ми продали книги і гроші переказанi на допомогу музиканту-лiрнику, художнику,  добровольцю в зоні АТО Вадиму Шевчуку.

–          Політики азартно встигають не тільки вирішувати свої бізнес-інтереси, але й підсипати пилюку ненависті в очі народу. Взагалі є якісь культурні шляхи для примирення? Яка роль митця у цьому процесі?

В цьому аспекті, я оцінюю роботу за критерієм: наскільки людина зберігає життя інших. Нехай збережуть життя людей, зупинять війну. Це найголовніше. Якщо роблять це, я поважаю їх. Потім будемо розглядати інші питання. Зупиніть війну. Це перше завдання.

Щодо культурних шляхів для примирення, то зараз їх уже нема. Але раніше були. Вважаю, що в цій ситуації винна одна людина і система пропаганди. Починати треба з цієї людини, потім змінювати всю його команду і стиль роботи. Думаю, що культурні зв’язки зберігаються з тими людьми, які підтримують нас, які виходять на «Марші миру». Це надзвичайно важливо. До речi, в Українi нема контр-пропаганди. Тобто, системи боротьби с кремлетроллями, в нас поки що нема.

–          Яка ваша думка щодо культурних бар’єрів? Приміром цілком серйозних закидів: не купувати книги видані в Росії…

Звісно це крайність. Через це я не поїхала на «Форум видавців» у Львів, на якому маркували книги знаком «Видано в Росії». Як не дивно маркували мою книгу «Дракон із Перкалаби» про щирих націоналістів, мольфарів, про гори, про любов до рiдного краю… Це смішно. Мої маркованi форумом книги розкупили. Тому що це мої читачi. 

–          Часто помічаю, що пацифісти вважаються неправильним явищем суспільства. Виходить щось не так з людиною, яка апріорі не підтримує війну?

Іноді війна доходить до такої межі, де хоч-не-хоч, а треба воювати. Все залежить від того, до якої позначки дійшла війна. Ми ж дотримувалися пацифістичних переконань, коли росіяни ввійшли в Крим! Але зараз зовсім інша ситуація. Як можна не захищатися, коли на тебе йдуть танки? Коли інша сторона не дотримується перемир’я…

Не можу сказати, що я пацифіст. Звісно, хоча б поганий мир… Але є свої умови. Неможливо бути поганому миру, якщо відібрали наші землі, обдурили наших людей, грозяться взяти Миколаїв, Одесу… Треба бути готовим. Ми не можемо віддати наші міста, землі, а головне – людей.

–          Багато ваших друзів живуть в Росії. Спілкуєтеся на тему війни? Чи змінилися ваші стосунки з часу конфлікту на Сході України?

Справа в тому, що в мене в Росії було дуже багато читачів. Зокрема й таких, які колекціонували мої книги, читали, чекали новинок. В блозі завжди залишали відгуки. В результаті полилося багато бруду. Дізналася, що навіть спалювали мої книги. Але всі друзі, яких я знаю особисто, з якими їздила по свiту по Місії Народної Дипломатії, виходять на «Марші миру» з моїм іменем i нашим прапорцем на табличці. Певно це теж вплинуло на те, що я потрапила в список.

В Москву я не можу їхати. Власне я i не хочу. В Санкт-Петербург запрошували на фестиваль дитячої літератури. Але в останній момент сказали, що мене завернуть в Пулково. Я їжджу в інші міста. Дружнiх країн багато. I там мої читачi.

– Як ставитесь до мешканців Донбасу, які залишилися на підконтрольованих територіях «ДНР» та «ЛНР»?

Мені їх шкода. Переконати цих людей можна, але тільки власними результатами. Вони не розуміють, що таке майбутнє, хочуть жити тільки в тому світі, зі своїм шматком, своєю копанкою. І навіть не прагнуть дізнатися, що може бути краще.

– Переглядаючи стрічку новин у Фейсбуці, що вам подобається, а що викликає роздратування?

Всіх, хто викликав роздратування я прибрала з стрічки новин. Тому що не вистачало нервів. Читаю своїх друзів, акторів. Читаю Луценко, Філатова, Геращенко, Портнiкова, групу Б. Нємцова.

– Якою Ви бачите Україну через два-три роки?

Нам буде складно. Але я впевнена в тому, що мої діти та онуки будуть вже краще жити. Ми робимо все для того, аби їхнє майбутнє було хорошим.

–          Ви розповідали, що зараз працюєте над книгою, що має побачити світ у видавництві «Азбука-Аттікус». Про що буде книга?

Це книга про молодих людей, які намагаються відкрити таємницю стародавньої фортеці, прототипом якої є Хотинська фортеця. Але в мене вона буде називатися по-іншому, щоб історики не прискіплювалися. Прототип головного героя, якого в мене звуть Негода (тобто, буря, непогода, нещастя)  – всім відомий iмператор сусідньої країни.

–          Ви знаходите в кожному дні приємні моменти. В одному з інтерв’ю сказали: «Верить в хорошее очень полезно».  Чимало людей вже втратили надію на щось добре. Порадьте, як відновити її? На що звертати увагу в першу чергу?

Найкращі ліки – це допомагати людям, які цього потребують. Біженцям, сусідам, батькам, друзям. Як можете. Матеріально, духовно, морально. Коли зібрали кошти і я знаю, що якась дитина… (ну для нас же ж всi бiйцi АТО дiти) взує берци, чи пораненому хлопцю  відновлять кров. Хіба це не радicть?

–          Зараз модно складати списки книг. Які книги, на вашу думку, має прочитати кожен, аби навчитися гуманно мислити?

Я читаю запоєм і дуже багато. Якщо виокремити якісь книги, то це класика: українська, російська. Дівчатам треба прочитати «Дорога уходит вдаль» О.Бруштейн. Хлопцям – всю бібліотеку пригод. Людям старшого віку, для того, щоб зрозуміти, що відбувається з світом, треба читати «Розу світу» Д. Андрєєва. Обожнюю книги С. Довлатова, Д. Рубіної, Д. Селінджера, класику американську, англійську.  Крім того, я особисто люблю поезії С. Жадана, Андрiя Любку, вишукану Христю Венгринюк. Дiти наші  повинні читати книжки видавництва «У старого Лева» Нещодавно там вийшов переклад з росiйськоi книги Дiни Сабiтовоi «Три твої імені». Чудова книжка. Виокремити конкретні твори важко. Важливо, щоб любов до читання йшла з дитинства.

–          У вашої донечки Ліни сьогодні день народження. Вітаю вас! І прошу поділитися секретами виховання дітей…

Ой, я не вмію виховувати дітей. Я їх просто люблю. Вони виховуються  на прикладі родини: чоловіка, мене, моєї мами.. Думаю, що моя мама – це основний зразок для дітей. Я в житті ніколи не говорила що це от можна, а це ні. Діти бачили, що ми цього не робимо і самі не робили, бачили, що ми читаємо і вони захоплені книгами. Вони бачили, що я люблю своїх рідних, готова прийти на допомогу і вони так роблять. Тому щодо виховання, це не до мене.