Марк Бєлорусєц: можна двадцять разів повторяти, що ми всі помремо, а в глибині душі вважати, що всі ми безсмертні (нічний Таймс)

 Видатний перекладач Марк Бєлорусєц . Лауреат багатьох літературних премій, киянин. Пан Бєлорусєц вже кілька років є гостем фестивалю  Meridian Czernowitz. Він  також є одним з найвідоміших перекладачів поезій нашого земляка Пауля Целана. За цю роботу в Росії Марк Бєлорусєц отримав відому премію Андрія Білого.(а в Чернівцях , звісно, нічого).  Як перетнулися шляхи киянина закоханого у німецьку літературу киянина і Чернівців запитуємо у Марка Бєлорусця:

Як не дивно, Пауль Целан, який є поетом для обраних, дуже специфічним поетом, чесно кажучи, у Чернівцях він майже загальновідомий. Як земляк, звісно. Але ви полюбили його не за те. Адже ви  – киянин. І ви один з перших в СРСР, хто перекладав Целана, ще у далекі сімдесяті роки.  Як розпочалося ваше знайомство з Целаном?  

Знайомство з Целаном у мене розпочалося дуже романтично.  Ми йшли з вашим земляком Ігорем Померанцевим по Києву, це були сімдесяті, а  поряд йшли двоє людей і розмовляли німецькою.  Ігор мені сказав: «Марк, а слабо тобі підкотити до німецької дівчини …»  Я відповів: «Запросто». Підійшов, і там знайшов привід щось спитати. Зав’язалася розмова. І ось ця дівчина,  вона виявилася германісткою і художницею. Вона працювала викладачем десь у маленькому містечку на Рейні. А її супутник був американець – Стів. І він навчався в аспірантурі одного з німецьких університетів. До речі, Стів був учнем Бжезинського. Це прізвище знають до сих пір. За радянськими канонами це було страшенно неблагонадійне знайомство. Гірше просто бути не могло.

Але ми підтримували стосунки. І вона мені якось сказала: «Є один поет. Він десь із вашої місцевості. Його книги – це мої настільні книги. Я тобі надішлю одну».  Наступним дивом було те, що книга від неї таки надійшла.  А такі посилки пропадали дуже часто. В усьому бачили небезпеку, підозрювали. І зв’язок із Заходом був дуже складним… Але книжка дійшла. І я почав її читати. Я не так вже фахово знав тоді німецьку мову. І не все розумів. Але в цій поезії було повітря. Повітря мені було знайоме.  Оце от неспівпадіння. Простір – чужий, а звідти віє чимось близьким серцю. Чому? Може десь там епіграф з Марини Цвєтаєвої… Але це менше за все. Звісно, епіграф  російською. Це вражає. Німецькі вірші і тут російський епіграф. Але вони були мені близькими просто по атмосфері.

Коли ви вперше приїхали в Чернівці? І чи приїжджали ви сюди у зв’язку з Целаном?

Вперше я приїхав у Чернівці у 80-х роках. Не можу точно вказати дату. Приїжджав по роботі у відрядження. Ми ходили по місту із Славою Бакисом, жила тут така чудова людина. У мене була до нього рекомендація від Ігоря Померанцева. В мене було таке враження, що це місто  – летючий голандець. Повністю австрійське місто з вишуканою архітектурою, в якому й духу нема німецької мови. В якому всі розмовляли російською тоді. З усіх сторін я чув російську. А архітектура кричить про зовсім інше. Для себе я назвав це місто – «летючий голандець». Слава мене відвів у дім Целана. У родини Целана була ще інша квартира, не там де меморіальна дошка, а  на колишній  вулиці Масарика.   І от Слава мене відвів у той двір, там була така дерев’яна галерея. Такі бувають у італійських дворах.  Я піднімаюся нагору і виходжу на цей балкон-галерею. Назустріч жінка, і вона дуже уважно дивиться на мене, і мені, мабуть, треба щось пояснити, що я шукаю у цьому будинку, на чужому балконі. І я кажу перше, що  приходить у голову: « Скажіть, тут живе фрау Розеншток» .  А Слава знизу бачить, що я на когось «напоровся» і треба вигадати якусь легенду, кричить теж, перше, що йому приходить у голову. Він кричить мені знизу німецькою: « Підемо, Марк, вона вже давно померла». А моєї фрази він не чув.  Така була історія. Моя перша зустріч з будинком Целана.

Що дали вам поїздки у Чернівці  для розуміння Целана?

Повітря міста і уявлення про багатоголосся. Знаєте, сама архітектура була багатоголосою. Тому що тут є будинки ХІХ ст., тут є румунські вілли (в одній з яких я жив). Потім я слухав різні розповіді. Мені одна дама тут розповідала, що дуже вдячна радянській владі, бо в 1948 році, їй дозволили здавати екзамен німецькою, вона погано знала російську і українську. Уявляєте, у 1948 році.  Ось та мова, яка здавалося б  повністю вижита з міста, в розповіді цієї дами вона оживала.  Були люди, які знали Целана.

 Пам’ятаю одну жінку – Таню. Мене привели до неї.  Вона разом з Целаном вчилася в університеті після того, як Чернівці зайняли радянська армія. Він ж вчився в радянському університеті в 1944-1945 н.р. Таня мені розповіла, що пам’ятає як він ходив коридорами і в нього були дуже гарні светри. На що звертають увагу дівчата. Ми знаємо, що ці светри в’язала для нього його мама. А що це могло мені дати про светри? Для перекладу віршів? Нічого. Але воно дало ось що – образ Целана,  він оживає. Це важливо. Я навіть не можу сказати чому. Але це важливо. Він здобуває плоть і кров.  

 А не в Чернівцях ви знайомилися із тими, хто знав Целана. Із його сином знайомі?

Так. Ми познаймилися із його сином Еріком. Він працює клоуном у цирку. Але при тому, досить практична людина. Зараз він у Парижі викладає в «Американській школі руху». Там навчаються хворі, у яких є певні проблеми з опорно-руховою системою. Їм допомагають прийти в фізичну норму. Навчають рухатися наново.  І він викладає в цій школі по системі «Фіндайса». Йому ця система якоюсь мірою теж дісталася від батька. Тому що був такий вчений – Фіндайс  і він був знайомий Пауля.

Син згадував про батька щось, що вразило б вас?

Ми виходимо і перекладаємо з текстів. От є текст і ти повинен в нього увійти. Звісно потрібні якісь знання про біографію поета . Це допомагає.  Але таке спілкування більш важливо для того, що ці літери імені на обкладинці книги перетворилися для тебе на плоть. Син розказував, що батько,  дуже любив все російське. Коли в Париж приїжджав російський цирк, він брав його з собою і син безкінечно “балдів” на цьому цирку. Зрозуміло, дитині це за щастя. Чи російські фільми, чи ще щось.. В ті роки, це було далеко не щодня. У Парижі.

Для дитини це було переживання.  Це теж додало якийсь штрих. Я знав, що Целанові було близьким  російське і слов’янське. Я це звісно знав, але коли це говориться вживу, це по-іншому сприймається.

Я не багато читав Целана, але мене вразило, і я бачив це в багатьох інших людях, власне у чернівчан, які пережили тут війну, чи пережили еміграцію у 40-му році. Таке враження, що у Целана були складні стосунки з Богом. Таке враження, що він все життя пред’являв Йому претензії. Ви аналізували його творчість так би мовити з метафізічної точки зору? Чи він для вас літературна людина?

Відверто кажучи, літературні люди мене мало цікавлять. Літературні вірші мене мало цікавлять. Це буває чимсь другорядним.

Але його біль і ця претензія до буття, вона вас приваблює, чи відштовхує?

Претензія до буття?

Так, мені здається, вона в нього є. Це наслідок війни, яку вигадав не він. І на що він ніяк не міг вплинути.

В Целана претензії до буття не помітив. От розуміння того, що буття – глибоко трагічне…Ось це я помітив. А претензії…Можна пред’явити претензії дощу, що він іде. Але він від цього йти не перестане.

Точніше, він чітко усвідомлює трагізм буття?

Трагізм буття усвідомлює багато людей. І цю вічну антиномію життя і смерті бачать багато хто. Він з дивовижною силою і неймовірними образами, це зображує і втілює цю антиномію життя. Він дозволяє своїми віршами в цю антиномію вжитися. І я не побоюся сказати, змиритися з нею. Це дуже важко з цим змиритися. Можна двадцять разів повторяти, що ми всі помремо, а в глибині душі вважати, що всі ми безсмертні. І все таки примиритися, як сказав Мандельштам: «В сознание минутной силы и в забвение печальной смерти». От, на секунду примиритися.. Така можливість є в цих віршах. 

Чим пояснюється інтерес до Целана. В Росії, зокрема. Де його активно перекладають. І ви є лауреатом російської премії Андрія Білого за переклади Целана?

Тим, що це видатний поет. Поет, який піднімає вічні питання.  А російська думка, релігійна, філософська прагнула до цієї останньої межі. Це дуже важливо. А в деталях це можна говорити безкінечно. Це один з самих великих поетів ХХ ст. Бертран Бадю називає його одним з чотирьох поетів, які визначили у поезії двадцяте століття 

 Розмовляв Сергій Воронцов

 Фото: Альона Чорна

” Вийшло друком у газеті “Чернівці”