Трохи про книжкові пристрасті, Бурбака та Лібанову

Після тривалої боротьби «за книгарні», яка закінчилася передбачуваною поразкою, власне, ніхто не захотів і запитати себе –  а чому поразкою? Не пригадую галасливого обговорення на шпальтах і у Фейсбуці: чому виграв Довганич. Одна з причин, мабуть, на поверхні. Причин – чому не обговорювали. Тому що задоволення приносив сам процес боротьби , а результат мало кого цікавив (за винятком деяких директорів книгарень).

Але хтось скаже: хіба цілковита поразка? Ось, плід перемоги: Лібанова працює у «Букініст». Безумовно, так і є. А в чому причини цієї перемоги – хтось обговорював? Так само – ні. 

 Ну так, давайте, трохи поговоримо про це. Моя точка зору: що вимога залишити Лібанову, була ЄДИНА КОНКРЕТНА ВИМОГА протестувальників. І влада її виконала, опосередковано, за допомогою Довганича. Більше жодних конкретних вимог протестувальники не висунули.  І НЕ ЗБИРАЛИСЯ ВИСУВАТИ. Тому що книгарні для них, на жаль, виявилися чудовою нагодою для гри та самопіару, для приємного відчуття, що у досить безпечний спосіб можна відчути себе борцем.  Вимог не було, так як вони могли отримати перемогу??? Я вже писав про те, що у протестувальників мав би  бути адекватний альтернативний пророблений план. Ці мої думки хтось назвав тоді несвоєчасними, хтось – навіть розізлився, а хтось взагалі не зрозумів – про що це. Але  пророблений план є у влади.   На противагу, уся метушня громадських опозиціонерів підтвердила, що відповідальність за долю книгарень вони брати не збираються. І навіть не втілення, а просто план був відсутній.

 Останній штрих, власне, безперешкодний  похід на посаду – Віктора Довганича.  Він зібрав необхідні документи, домовився з можливими кандидатами із середовища директорів і… без мітингів, без піару – переміг.  Найбільше чого боялася влада – це конкурентів на посаду директора «Буковинської книги». І цих конкурентів не виявилося. Чомусь. При усіх мітингах, пікетах, концертах  тощо. Навіть останній жест цієї боротьби – був театральним.

 На запитання  «Букньюс»  до Михайло Гайничеру 

Депутат Бурбак скористався Вашою пропозицією і вніс іншу кандидатуру на посаду генерального директора «Буковинської книги». Що буде з цією людиною? 

Я з великою повагою ставлюся до всіх пропозицій, але з таким же успіхом шановний народний депутат міг подати кандидатуру Генерального секретаря ООН, – відповів Михайло Гайничеру. – Або начальника якогось ЖРЕПа. Тому що ні в першому, ні в другому випадку немає ні згоди Лібанової, ні згоди Пан Гі Муна. Тобто подавати можна, але без їхньої згоди… немає її згоди. Якщо би до цього була прикладена заява пані Лібанової, що вона хоче, то ми б обов’язково розглядали цю кандидатуру. А так юридичних наслідків цей піар хід немає. Бо немає заяви претендента, на якого вказав народний депутат». 

Ця відповідь Гайничеру, яка чомусь зарахована до «чергових  утисків» влади, насправді, є дуже точною. Не може подати, навіть народний депутат, кандидатуру людини, яка не подала своєї особистої заяви. Довганич же свою подав. Відносно легко  влада отримала перемогу.  Головна битва була програна без бою. Так би мовити суперник не з’явився. На що і на кого нарікати? Навіть підстав немає.

Тепер скажіть, що має висвітлювати преса? Шурхотіння настроїв людей, які хочуть відчувати себе шляхетними борцями, бути білими серед «сірих»(у трохи дешевий спосіб) . Або преса має висвітлювати  рух фактів?А у фактах були: розмови і пікети з боку опозиції, і дії – з боку влади. Може тому вона – влада?

 P.S. Додамо, що тут навіть тіні претензії до Лібанової немає. Вона зробила те, чого у Чернівцях зазвичай не робиться. Достояла до кінця. На що далеко не кожен наважився б. І це був елемент справжнього в цій боротьбі. Один з небагатьох  

 Сергій Воронцов