Де закопаний Czernowitz?

Автор: Святослав Вишинський

День міста в Чернівцях, як не дивно, відзначився не тільки розпродажем сувенірів і масовими народними гуляннями, але й парою культурних подій. Суботнього вечора 5 жовтня відбулось відкриття виставки «Місто, що колись називалося Czernowitz» художника Олега Любківського в галереї «Sweet Арт». Дійство, як і належить, відбулось камерно у приміщенні злощасного товариства «Знання» по вул. Штейнбарга – з урочистими промовами, шампанським, за участі групи заїжджих туристів і півсотні місцевих інтелігентів. Суть заходу полягала в демонстрації картин, на яких зображені елементи фасадів старих чернівецьких будівель – з різними часовими шарами, від елегантних австрійських вивісок до нинішніх неоковирних рекламних наліпок і видряпаних школярами імен. Художник не без долі мазохістського задоволення каже нам: «Ось вони, Czernowitz – і ось вони, Чернівці!» Ми (купка інтелігентів) дивимось і порівнюємо, далі обурюємось, нам соромно, а після келиха шарового шампанського і тривалих поминальних бесід – стає і зовсім сумно.

Олег Хавич зіронізував: «Чернівці, що колись називалися містом». Я би назвав виставку простіше: «Археологія Czernowitz». Відвідини художньої виставки більше нагадали похід до історичного музею. Розбиті черепки і написи мертвими мовами – на полотнах і під ногами. І ми всі – в ролі археологів, захоплених героїчними епохами і казковими образами Атлантиди. «Дивіться, ми знайшли їхні могили! Ми знайшли їхні житла і водогони! Ми знайшли написи на стінах і поїджені фоліанти! Все це беззаперечно доводить, що колись тут, саме тут, на цій землі – жили легендарні европейці!» Можливо, їхня кров не втекла і з наших жил. Цих п’ятдесяти мастодонтів, серед яких і я.

Петро Рихло порівняв картини з палімпсестами. Ярослав Курко назвав будівлі – тілом міста, а його мешканців – душею. Спостерігаючи за цими п’ятдесятьма археологами, душевно закоханими в Czernowitz – і трошки в себе – мені здалось, що все якраз навпаки. Якщо десь колись люди й були душею міста, то в Чернівцях вони більше нагадують його шлунок. І доки всі присутні зачитували некрологи та освідчувались у любові до мертвого, не забуваючи втікачів і погорільців – там, за добротними стінами «Знання», правовірний юдейський нюх уже дражнив запах свіжозапеченої свинини. Він, безсумнівно, доносився з народного гуляння на пл. Філармонії – мені навіть здалось, що із самої Філармонії, коли я проходив поруч.

Дві різні публіки святкували дні різних міст, і так повторюється щороку. Czernowitz і Чернівці мають дедалі менше спільного, хоча кожен почесний громадянин міста, як і його політики, вважають святим обов’язком час від часу одягати шахтарські каски і занурюватись у катакомби. Коли зрівнюють могили і викидають останки, пам’ятають, що душі все ще належать жертвопринесення – і цього ритуалу з австрійською педантичністю дотримуються всі гробарі. В давніх народів був звичай просити вибачення в душі впольованої тварини, їй приносили відкупні жертви і намагалися всіляко задобрити. В нас для цього прийнято закликати у свідки шаманів зі сторони, які справно виконують роль жерців історії і в якості свідків освячують заклання священної корови Czernowitz. На виставці Олега Любківського цю роль передбачувано виконували євреї – і німецькі туристи.

Взагалі видається, що тільки їм і потрібне минуле Чернівців – і якби на то була змога, його, як і дрогобицькі фрески Бруно Шульца, акуратно б вирізали і перевезли до земель обітованих. Після виставки Олега Любківського, яку частина гостей сприйняла як постмодерністський жарт над Чернівцями сучасними, я відвідав концерт органної музики у Філармонії. Ті ж самі п’ятдесять інтелігентів, з яких десяток-півтора – туристи – були єдиними слухачам Світлани Бардаус, яка виконувала для них мелодії угорських та німецьких композиторів. Доки тисячі українців з околиць розважались під російську «попсу» на площах міста, купка західних культуртрегерів та окультурених туземців насолоджувалась високими, але малозрозумілими творами европейського мистецтва.

Правда, недовго: Чернівці, як радянський пенсіонер у міському тролейбусі, нахабно протиснуться навіть поміж симфонії Йоганна Баха і токати Енйотта Шнайдера. Феллахи вміють не тільки практично розтягувати храми на каміння – відчувши напрям заморського вітру, вони намагаються спихнути любителям старожитностей і каміння, і глиняні черепки. Вже після першої органної композиції на сцену запросили «почесного громадянина міста», директора швейної фабрики «Трембіта» Стеллу Станкевич. Званій героїні вручили хліб-сіль і подякували за регулярні відвідини (sic) Філармонії. Не знаю який підтекст приховували слова ведучого – але европейські гості його не зрозуміли. Не зрозумів і я. Мабуть, тому що не натуралізований. «And you can hear it in my accent when I talk».

В оформленні використано роботи Олега Любківського