Між 8 і 9 травня. “Поки живий, Микола”

Цей текст я написав 8 років тому – у 2006 році. Нині він чомусь звучить сумніше, аніж тоді. Так буває.

автор Сергій Воронцов

Між 8 і 9 травня

Відомо, що капітуляцію Германії було підписано в ніч з 8 на 9 травня.   

8 травня.

 Молоді солдати відчайдушно, під дощем, золотою фарбою відновлюють напис на обелиску під танком вбитого Павла Нікітіна. Процес закінчується в дусі часу. Фарби і терпіння  не вистачає. Так і залишається: три строки зверху відновлені, три знизу – ні. Коштів нема. Не те щоб хотілося по встановленій звичці щось занудити, закритикувати і так далі, але різниця між 8 і 9 травня вражає. Розкидані зав’ялі квіти біля барельєфу загиблим, дівчата наліплюють целулоїднні грона бузку скотчем. Наглухо закритий вічний вогонь, газпром недокачує, не зійшлися з Івченко в ціні. Застряли між 95 і 230. Вліплі передвиборчі обіцянки в граніт на Соборній площі. Все це 8 травня. Ще не встигли причепурити, замазати промовами і.т.д. Все наочно і неприховано. Виглядає так собі. І не тому, що ніби то ветеранів не поважають. Поважають. Про це свідчать соціальні опитування. Просто у нас бардак.

Це пояснення.

На цвинтарі: якась старенька просить сфотографувати біля могил родичів. Каже: « Вибачте, грошей нема.  Листоноша має приносити 5 травня, але досі не приніс» Не тому що її не поважають. Просто у нас бардак. Це коли нікого не поважають. 8 травня – час для філософії. Для роздумів про те, що сивина у цього свята не тільки на скронях, вона тотальна і, на жаль, непереможна. Про те, що переможені живуть краще за переможців, заможніше і, що особливо гірко, справедливіше. І, можливо, поразка більше йде на користь аніж перемоги. І герої помиляються, як всі. Роздуми про те, що держава – це призрак врешті-решт. І своя сорочка ближче до тіла, і хата має бути скраю. І «дякую» у наш час кажуть скупо, немов дають пенсію.

9 травня

І все ж таки класно, що це ми їх, а не вони нас. Тому що одночасне існування у світі Бога і газових камер здається неможливим. Ніколи про це не думали? Так раптом спало… Справді, або те, або те.

Досить щирі промови посадовців,  ветерани по місту виблискують медалями, квіти і листя, ретропісні, солодощі та пиво на столах. Все, як завжди. Лише ветерани – дуже старі, подекуди неможливо старі. Тепер їх справа – перемагати роки, хвороби та бідність. І хоч святу подекуди не вистачає натхнення, але: випивають за столиками на цвинтарах на воєних могилах, вітають знайомих, фотографуються біля пам’ятників. Хтось плаче біля вічного вогню, який дев’ятого все ж таки загорівся.

Знайома жінка, дізнається що пишу про день Перемоги приносить мені альбом юних слідопитів. По-сусідскі, по-домашньому. Він винесений зі школи вже кілька років тому, якби за непотрібністю. Історічної цінності не представляє. Таких були тисячи і мільйони. Листи солдата  на обкладинках казки, на географічному атласі, на обгорточному папері «поки живий». «поки живий» «поки живий», «пиши мені Ася, частіше», «пиши Ася», «пиши Ася» зі штампом «Воєна цензура перевірила». І жовта невиразна похоронка вже до матері «ваш син  загинув», за часом( у 44-му)десь тут на Буковині. Прощавай, Ася, вже неживий, вічно твій Микола.

Жоден з учнів не торкнеться цих листів, лише цікавого журналіста зачепить це « поки живий» з листа в лист. Цей подив самому собі: дишу, бачу. Знав.

 Дзвонить якийсь дивак: «Мій батько брав рейхстаг». Щось розповідає: кінці з нінцями не сходяться. Але він хоче, щоб так було. Щоб батько брав рейхстаг. Відмираючи пріоритети.

Якийсь святково п’яний філософ,  викручуючи гудзика на куртці(моїй), наполягає: « А ти знаєш, що усім нам хєрово. Ми самі не знаємо про це». Невпевнений, але можливо.

Врешті, остання зустріч вже ввечері, в гастрономі-«нон-стопі». Ветеран з медалями стоїть у черзі. І хтось говорить до нього. «Старий, позоровляю» І захоплено хитаючи головою: « А можна з тобою випити? Давай вип’ємо, старий»  

Справді. За перемогу.

Від автора: зміни приходять все швидше. Усе відходить у безодню Часу, для того щоб зтерти останній живий спогад, вгамувати  останній біль, назавжди забути останнє запитання. Для того, щоб на попелі заспівали нових сумних і веселих пісень життя. Як писав колись Камю: ” Страшний не сум, а те, що і він минає”.

Зараз цей  текст був би неможливий. Зрештою в літерах нема такого аж змісту. Мовчання змістовніше. Як і несвяткування змістовніше святкування