Карусель (дослідження ненависті)(нічний Таймс)

 Автор: Сергій Воронцов

Вже досить давно писав невеличкі  нариси про кожен рік незалежності  на Буковині. Таке своєрідне «Намєдні» тільки буковинського розливу. Цей цикл, щоправда, назвав тоді, сумніше « Пупеншпіль» -«ляльковий театр».Кожен такий нарис містив в собі події певного року і, так би мовити, філософське узагальнення. Сьогодні подаю один з таких нарисів. Навмання.  Один з років нашої історії. Цей нарис не дуже святковий. Втім, навіть у сумному роздумі  є щось святкове. 

2009-й: Карусель

Карусель – це не так весело, як здається. Уявіть, що ви купили квиток до якогось квітучого курорту. Сідаєте в автобус, але він, замість того, щоб десь розпочати і десь закінчити маршрут, починає возити вас по зачарованому колу. Зійти з нього ви не можете. Автобус їде і їде. І перед вашими очима проносяться одні й ті ж краєвиди. Ви чекаєте якоїсь кінцевої зупинки, там де буде гарно, там де буде те, про що ви мріяли. Але гарно не настає. Він не приїде у кінцевий пункт. А буде крутитися по зачарованому колу довго, можливо вічно. Кружіння цього автобусу, власне, вивчає наука історія. Усі ми придбали квиток до щастя. Але, ось біда, сіли в зачарований автобус. Везти – везе, але ніколи не доїжджає. А непогані думки приходять від читання рішень сесій, виконкомів і старих газет!

Хто встигне дістати свій кольт?

Перше ж повідомлення, яке впадає в око у пресі 2009-го року, наповнює гордістю за нас. У 2009-му році в Україні офіційно дозволили купувати травматичну зброю.  Зрозуміло, що у цьому році було повнісінько щастя, любові, перших поцілунків і якихось особистих досягнень чесних людей. Але, зауважте, все це у житті приватному. У житті суспільному ж, бачимо: любов до ближнього сягнула апогею. Можна сподіватися на Бога, але пістолет у наші часи здається надійнішим. Зброю в Україні дозволяють усім, крім «наркоманів і алкоголіків». Їм допоможе Бог і булижник – зброя пролетаріату. Дрібні деталі роблять наше життя.Цікаво поговорити про циркуляцію ненависті серед людей. Цікавість в тому, що явище це вічне. Спостерігаючи нашу ненависть, ви зрозумієте, якою вона була сотні і тисячі років тому. Про це історики не пишуть.

Свиняча пошесть

У 2009 році ненавистю тхне, але майже усі призвичаїлися до цього запаху. Не помічають. Дозвіл носити пістолети – це свого роду матеріалізована ненависть. Ніби і випадковість, але символічна. Очевидно, важливо вивчати не зміст статей і документів епохи, а робити аналіз на вміст ненависті, на істеричність. Хоча б тому, що підвищений вміст ненависті у суспільстві завжди оформлюється в диктатуру. Це історична закономірність.

Диктатуру передчували. «Демократичну» спільноту лише ятрили сумніви, у чиєму виконанні: Януковича чи Тимошенко.

Щодо вмісту ненависті і безглуздості. Є чудові взірці, різноманітні звернення інтелігентів Заходу і Сходу. Зазвичай, безсильна фізично, інтелігенція буває напрочуд агресивною у паперових боях. Взірцем такої ненависті і безглуздості видається мені знамените звернення лікарів щодо геноциду Західної України. Так назвали іепідемію грипу H1N1 (свинячий грип) доросіл люди, навіть із лікарською освітою у 21 столітті.

  Ось уривки з цього документу:

«… чому вірус каліфорнійського грипу з’явився тільки у Західній Україні? Звідки взялися такі «розумні» віруси, які не переступають кордони областей? Науки вірусологія і епідеміологія пояснення цьому не можуть дати.(…) 

Чому тою окремо взятою зоною, яка була піддана атаці, не виявився будь-який інший регіон України чи навколишніх держав?(…). Хоча на той момент від хвороби потерпали і Сербія, і Болгарія, і Румунія»

. Далі йде прозорий натяк, що надзвичайний стан внаслідок епідемії вигідний Ющенку!

І далі:

«Отак вимальовується цілісна операція збереження на посаді політика-банкрота ціною життя невинних людей. А те, що створити штучну епідемію – справа елементарна, розуміє кожен. Було би бажання і не було би совісті і відповідальності перед Богом.

Ми як лікарі не будемо наголошувати на тому, що мова про ту територію держави, на якій живуть переважно виборці одного із кандидатів у президенти і на котрих безуспішно претендує інший кандидат.

Але ми не можемо не висловити свою фахову оцінку, яка полягає у тому, що епідемія каліфорнійського грипу на обмеженій території Західної України носить штучний характер. І закликаємо правоохоронні органи дати цьому оцінку.

Невинних жертв не повернеш. Але той, хто ціною їхнього життя хоче продовжити своє панування над змордованою Україною, має відповісти перед Богом і людьми».

 Якщо почитати промови сталінського прокурора Вишинського, вони мало чим відрізняються від цього звернення українських лікарів 21 століття. Прокурор спить в кожному.  Це звернення було абсолютно інквізиторським за духом піаром однієї з політичних українських сил. Серед підписів є підписи чернівецьких лікарів (Іван Паламар, заслужений лікар України, Михайло Перепічка, доцент БДМУ тощо). (ЗІК). Можливо, деякі підписанти і були… достатньо щирими і наївними. І не знали, що їх використовують. Хоча дуже сумніваюся.

Якою безглуздою видається ця цидулка, якщо затримати око. Хоча і нині, впевнений, знаходиться багато дурнів, які вважають цей текст правдоподібним. Як людині газетного світу, мені відомо, що заяву цю друкували у ЗМІ за подвійною ставкою політичної реклами (і без того високою). І в багатьох ЗМІ. Кошти вкладалися шалені.

Ця суміш середньовіччя, відлуння чумних бунтів, коли в усьому були винні не пацюки, а цар, мали вилитися в щось таке тоталітарне. Так що даремно ми нарікаємо на рік нинішній. Цей випадок не поодинокий. За хрусткі папірці із президентами чого тільки не підписували. Чого тільки не вигадували і не продавали. І, власне, натхненно продовжують. Хтось каже, що сьоогодні йде наступ на демократію. Але вона в епоху Ющенка стала забавкою дикунів. Є дуже простий спосіб зупинити «тоталітаризм» – перестати продаватися, торгувати переконаннями, підписами тощо. І все… Але ніхто не хоче спробувати. 

Бумерангом по монументам

Отже. Продовжимо про ненависть. Як відомо, з якогось моменту українці замість того, щоб бути стурбованими копійчаними зарплатами, відсутністю промисловості, розкраданням бюджетів, чомусь захопилися давньою історією. Хтось підтримує радянську версію, хтось – антирадянську. І усю свою ненависть за бідність, нереалізованість, минаюче життя трансформують в ненависть історичну. Це захоплення політики вважають дуже корисним для себе і усіляко підтримують. З цієї точки зору випадки, що сталися у Чернівцях у жовтні 2009 року є дуже цікавими не самі по собі, а в поєднанні.

15 жовтня 2009 року якісь молодики облили фарбою могилу-монумент радянським воїнам. Ну облили й облили. Місцева преса трохи поморалізувала на тему, як це недобре. Все ж могили… Але без особливого натхнення, ентузіазму… Навіть із ледь помітним співчуттям…

Але життя влаштоване хитріше, аніж квадратний світогляд провінційних ідеологів. 27 жовтня того ж року якісь молодики з Вижниці облили вже не фарбою, а власною сечею монумент Шевченка у Чернівцях на Центральній площі. Тут   святого обурення, звісно, було набагато більше.

Але ніхто й не подумав пов’язати ці два випадки. І, правда, у них нібито абсолютно різні мотиви. Але одна логіка ненависті. І така календарна близькість цих подій – це свого роду натяк життя, його жарт: подивіться, панове, який коловорот ненависті у природі. Ви хочете пригощати нею інших, а покуштувати доводиться й самому. Але, як вже сказано, у квадратний світогляд провінційних ідеологів такі жарти життя не вміщуються. І вони з притаманною їм глибокодумністю вважають це прикрим випадком, фатальним збігом.

Ненависть як звичка

На жаль, ненависть гніздиться не тільки у політиці і політичній історії. Сам устрій держави, її інституцій спонукає до розвитку безглуздої агресивності.

Наприклад, таку агресивність виховує абсолютно штучне армійське середовище. Молодиків у розквіті примушують перебувати у суто чоловічому товаристві. В СРСР цей термін був два і три роки. В Україні його зробили меншим. Але і цього достатньо для того, щоб зробити з людини психологічного інваліда. Але при тому він не тільки не відчуває своєї інвалідності, а ще й пишається цим. У цьому хохма. У нас хворі пишаються своєю хворобою. Достатньо подивитися, скільки агресії виплескується у день ВДВ.

Цікавий випадок стався на Заставнівщині 2009 року. Вчитель військового виховання однієї з шкіл району влаштував такі собі «збори» для учнів. Але зустрів друзяк, бухнув, і вони вирішили виховати дітей «по-справжньому». Показати, що таке справжня армія, – як наслідок, у деяких учнів були вибиті зуби, пошкоджені ребра, струси головного мозку, гематоми тощо. Ось, як подавалося це в пресі:

«Дітей, котрі засинали під відкритим небом (нагадаємо – ніч з 6-го на 7-ме квітня була аж ніяк не теплою), непрогріта земля та різке прохолодне лісове повітря наражали на неабияку небезпеку серйозно застудитися. Напівроздягнених підлітків піднімали «командні» п’яні голоси, окриками їх шикували, потім демонстрували, як у армії чистять черевики та вимагали робити це хлопців. Далі пішла бійка – за найменший спротив, за те, що невчасно зреагували, прокинувшись, не зрозуміли, чого хочуть від них «бувалі», а тепер «запасні» вояки разом з «навчителем».

Особливо поплатились цьогорічні випускники саме Заставнівської школи. Бо в одного з них після тієї «варфоломіївської ночі» лікарі вже наступного дня виявлять струс головного мозку, у іншого – вибиті зуби, у когось – майже відбиті нирки, травмовані ребра, надірвану губу. А ще – повідривані рукави одягу, синці по тілу та «фінгали» на обличчі… Але це буде наступного дня, коли пан учитель, нарешті, доправить травмованих і фізично, і психічно дітей до рідного містечка…»

Тут цікаво, не те, що це відбулося, а те, що це робили не злочинці, а такі собі пересічні людці. Вони так дітей «вчили життю». Своєму вбогому розумінню життя. Тож коли дивуються, що голова Заставнівської РДА Бойчук когось там бив битою. А що ви хочете? У людей звичка. У Бойчука хоч причина була, а ці діти чим завинили?

Повторюся, цей рік, очевидно, був повний і світла, і щастя. Як і інші роки. Але мені здається, що вивчення циркуляції ненависті у суспільстві є надзвичайно цікавим. Вона багато в чому визначає наше життя. Вона непомітна, як звичка, ми не усвідомлюємо її, вона завжди повертається і знову іде своїм руйнівним маршрутом. І завжди робить когось винним – то буржуїв, то «чорних», то москалів, то “бандерлогів”, то владу.

Ненависть завжди лестить. Ніколи не буває, щоб вона сказала: «В усьому винні саме ти і я – твоя ненависть». Вони завжди поаже на когось іншого, а ти — завжди залишишся правим.

Власне, такі нудні краєвиди відкриваються із зачарованого автобусу історії,    який замість того, щоб відвезти нас до щастя, все крутить по зачарованому колу.