Союзнички( нічний Таймс)

П’ять років тому помер Василь Кожелянко. Згадуємо його та його книги. Хотіли знайти для публікації ранні вірші вісімдесятих (чудові, як це буває саме із молодими віршами). Однак, на жаль, десь в архівах приховалися.  Пропонуємо уривок з  роману ” Дефіляда по МОскві”, де власне всі характерні риси його таланту. Він робив політикою смішною, а погляд проникливим.

СОЮЗНИЧКИ

“Їхали як волами, — потяг “Київ — Москва” захлинався коло кожного стовпа. Хорунжий Левицький залежно від свого настрою, який із зразковою періодичністю маятника коливався від відчаю (все, не встигну на дефіляду) до страшенної люті (лайдацтво! Стріляти треба за таку їзду!) смикався по купе. До Бахмача в купе їхав сам, але не тому, що не було пасажирів — вони були, в загальних і плацкартних вагонах, сиділи в проходах і в тамбурі, — а тому, що був уже великим цабе, а бідних у купейні вагони не пускали. У Бахмачі знайшлись попутники.

— Буна зіва, пане офіцер, — зайшов румунський майор від інфантерії. — До Москви? Будемо попутниками. Я теж на дефіляду. — Румун був уже немолодий, але, очевидно, кадровий військовик, бо одразу зметикував, що в парадній уніформі з аксельбантами український офіцер може їхати лише на дефіляду в Москву.

Дмитро неохоче встав, ледь вклонився по-військовому, сів, говорити йому з союзником не хотілось, та й не було про що.

Через якийсь час у двері купе постукали.

— Пофтім, — сказав румунський майор. Дмитро нервово смикнувся, знову “ворбеште”, щоб тебе вже…

Зайшов унтер-офіцер угорської армії. Каліченою німецькою мовою він щось довго пояснював офіцерам, які нічого не втямили. Тоді унтер щось гаркнув за двері, двоє солдатів-угорців внесли тіло угорського капітана у парадній уніформі і золотистих чоботах зі шпорами.

— Егей, тут не морг, — завважив Дмитро німецькою мовою.

— Мені здається, то він оживе, — кинув румунський майор, — напилася мадярська свиня, як русул.

— А-а-а! — Дмитро вийшов з купе, став коло вікна, потім поплентався в тамбур. Курити вже остогидло, але чомусь витягнув золоту дзиґарничку із монограмою, дістав дорогу турецьку папіросу із золотим обідком, потім вийняв з кишені теж золоту запальничку точнісінько з такою ж, як на дзиґарничці, монограмою. Дмитрові дуже кортіло, аби хтось розпитав, звідки у нього такі гарні речі й такі дорогі папіроси. Але ніхто не питав. То вам же й гірше, подумав хорунжий Левицький, не буде народ знати своїх героїв.

Дмитро підійшов до дверей свого купе, звідки чулася тріскотлива німецька, без акценту, мова. Посеред купе стояв оберштурмбанфюрер СС і страшно кричав на румунського майора.

— Що це таке, пане офіцер, як ви посміли допустити, аби сюди занесли цю п’яну мадярську свиню, та ще й поклали на нижню полицю, на якій за правом арійського первородства маю їхати я, офіцер Райху, істинний арієць. А тепер берімо його за ноги і кидаймо на верхню полицю.

Дмитро хотів зупинити верескливого німця, але раптом схопився з лавиці угорський капітан, він вклав усю свою тисячолітню ненависть до німців у віртуозну мадярську лайку, тріснув есесівця в зуби, ліг на лаву і захропів. Німець сполотнів, від люті йому відняло мову, тремтячими пальцями він дряпнув кобуру на череві.

Вб’є мадяра, подумав Дмитро і владно поклав долоню на німецьку руку. Німець далі верещав, він кричав, що мадяра мусить убити, бо на це є воля великого фірера, що він як арієць мусить пролити кров кривдника, що його місія — нищити недолюдків, до яких належать мадяри, румуни, слов’яни…

Тут німець мусив замовкнути, бо чотири удари — два румунські в бебехи і два слов’янські по потилиці — відібрали на якийсь час у нього пам’ять. Дмитро і румун поклали есесівця на лаву, сіли один проти одного і відсапувались.

— Воно якби не союзник, можна було б і того, — сказав по-румунському майор.

Дмитро вдав, що не розуміє румунської мови, і заговорив німецькою:

— У мене є пляшка доброго коньяку, може, зап’ємо цю справу, пане майор?

— А чому б ні. Гаразд, пане лейтенанте, чи як вас там по-вашому?

Дмитро не відповів, вийняв з валізи пляшку французького коньяку, румун дістав бляшанку португальських сардин.

— З німцями ще якось можна порозумітись, — після доброї чарки і трьох сардин із хлібом почав свою промову румунський майор. — А ось цих азійських дикунів, — показав на сонного мадяра,— треба нищити у газових камерах. Прийшли, понімаєш (румун любив вкрутити в розмову російське слівце), в Европу — наш спільний дім, вкорінились і — віддай їм Трансільванію…

— Закарпаття були хотіли, але зась їм до споконвічної української землі, — додав підпилий Дмитро.

— А, може, тойво, — розійшовся румун, — нам зробити з Угорщиною, як колись вчинили з Польщею — на трьох. Га? Вам трохи, трохи німцям, а решту нам! Га? Пане українцю, а може, того, — як минулого року з тією ж Польщею зробили Райх і більшовицький Союз? Га? Пане українцю? Вирішуйте, ще є час, адмірала Горті у почесне заслання на історичну батьківщину — за Урал, фюрера Салаші з його головорізами — на гілляку. Ви згодні?

— А щоб тебе, сусідоньку, — наливав Дмитро, — пий, потім доділимо Мадярщину. А що Адольф Алоїзович скаже?

— Та ні фіґа він не скаже, — очунявши від слов’яно-румунських кулаків, пробелькотів лежачий оберштурбанфюрер СС, — фюрер нічого не скаже, діліть. Все одно з них на фронтах користи мало. Хоча на парадах вони незамінні, а ми ж — на парад чи ні? Але діліть, панове, та перше дайте мені трохи коньяку…

Дмитро витягнув ще одну пляшку з валізи, німець виставив шоколад з горіхами. Пили і ділили Угорщину. Першим відійшов румунський майор, він заліз на верхню полицю і зі словами “Горті — за Урал, на історичну батьківщину!” заснув. Але тут прокинувся мадяр. Він довго щось лопотів по-мадярському і страшно крутив очима, нарешті каліченою німецькою спитав:

— Де я? І яке сьогодні число?

— В потязі, пане капітане, маршрут “Київ-Москва”. А якщо ви на дефіляду, то встигнете, без нас не розпочнуть, — заспокоїв його Дмитро.

— Капітан від кавалерії Іштван Берталан, — відрекомендувався мадяр він був ще молодий, але кінчики вусів мав добре змащені й ретельно закручені догори.

— Оберштурмбанфюрер СС Пельке, — кинув німець.

— Хорунжий Левицький, —сказав Дмитро.

— Майор Васіле Маріцану, — сказав румунський офіцер і заспав далі.

— О, і союзнички тут, — вишкірився мадяр. — Не погребуйте токайським, панове. — Він трохи попорпався у своєму наплічнику і поставив на столик дві пляшки токайського вина. Дмитро додав ковбасу, німець — шоколад з горіхами. Пили делікатно, але сп’яніли конкретно.

— Я що вам скажу, панове, те, що я луснув пана есесівця в зуби, — мадярський капітан ґречно вклонився в бік німця, — це зовсім неправильно, я ціляв у ту румунську пику, що там хиріє на верхній полиці. Напилась, як свиня, і хиріє. Взагалі вони, румуни, страшно п’ють. Ех, якби не союзнички — залізні мадярські полки марширували би по їхньому великому селі — Букарешті. Трансільванії вони хочуть! А Волощини в історичних кордонах ні?

— Ми їм покажемо історичні кордони. Невдовзі й Сучавський повіт, і Мараморощина возз’єднаються в єдиній українській сім’ї , — підтримав мадяра Дмитро. — Ми їм покажемо ворбеште, ми їм… А ти що, німцю, скажеш? — звернувся до есесівця.

— Покажіть, панове, чого там, фюрер каже, що з маршала Антонеску такий же стратег, як і з маршала Ворошилова. Їм взводами командувати, і то на парадах, а не в окопах. Бо румуни вже показали, чого варті, під Одесою. Якби не дивізії СС…

— І чотири українські полки, — хитро посміхаючись, додав Дмитро.

— Е, що там тепер славу ділити, — втрутився мадяр, — усі ми переможці, крім цих, звичайно, — він зневажливо кивнув у бік румуна. — Ми розбили більшовицького павука, а ці (той самий жест) примастились до чужої слави. Даремно ми з ними так. Їх треба в резервацію.

— А що, обгородити кілька повітів довкола їхнього Букарешта, — підтримав ідею німець.

— А охорону набрати з буковинських українців, — додав Дмитро, — щоб знали…

Зламався німець. Він посірів, як мило з людських кісток, хотів блювати, але передумав і заліз на другу верхню полицю.

— Що, може, будемо спати? — спитав Дмитро Іштвана.

— Та треба…

Почав блювати з верхньої полиці німець. Дмитро викликав провідника, і поки той прибирав есесівське блювотиння, прийшов до тями румунський майор. Він довго чепурився перед дзеркалом і, нарешті, гидливо кивнувши в бік німця, сказав:

— Це та свиня казала, що я ношу корсет і фарбую губи? У-у-у! Вбив би! Дикуни! І хто їх навчив цього словечка “юберменш”? Покидьки вони, і пити не вміють.

— Чого не вміють, того не вміють, — підтримав румуна мадярський капітан. — І взагалі, чому це вони в зверхники пнуться? І без них більшовиків би розбили.

— А що? — труснув чубом Дмитро. — Наклали свою малокровну лапу на нашу українську звитягу. Злодійчуки!

— Крадуть усе, що можуть! — кипів румун.

— Вчать, як жити, — бризкав слиною мадяр.

— Арійське первородство присвоїли, — лютував Дмитро.

— Я вам скажу, панове, так, — розійшовся румун і з шумом поставив на стіл пляшку цуйки. — Від цих німців одна морока. Ригають у купе, новий порядок в Европі встановлюють, гакенкройци скрізь порозвішували.

— Справді, що вони мають до древнього символу — свастики, сонячного знаку, емблеми істиних арійців, себто нас, українців, а вони, німаки, що до нього мають? Та ні хріна не мають, — твердив замість заїдати цуйку Дмитро.

— Покидьки! — сказав мадяр.

— Вилупки! — підтримав румун.

— Покручі! — додав Дмитро.

— Меншовартісні! — кинув мадяр.

— Нікчеми! — процідив румун.

— Бидло! — гаркнув Дмитро.

— Уявляєте, вони їдять свинячі ноги! — мовив гидливо мадяр.

— Мамалиґи в очі не бачили, — зневажливо кинув румун.

— Сало! — вибухнув Дмитро. — Сало на хліб мастять. Поглянувши один на одного, мадяр, румун і Дмитро цокнулись склянками і майже хором сказали по-російськи:

— Сволочі!

Прокинувся оберштурмбанфюрер СС Адольф Пельке.

— Хто сволочі? — спитав байдуже.

— Хто, хто? Большевики! — сказав румун.

— Справді, це російською мовою щось ніби наше ферфлюхтер швайн, чи як там?

— Так, пане полковнику, — пробурмотів мадяр.

— Чарку цуйки? — спитав Дмитро.

— Охоче.

Всі випили. Заїдали мовчки. Потім знову пили. Згодом, коли Дмитро вертався з тамбура, він почув розмову своїх милих попутників, що линула з-за ледь прочинених дверей. Він стояв, слухав і радикально тверезів.

— Кажу вам, це покручі поляків і москалів! — кричав румунський майор.

— Нє, — верещав мадяр, — це щось середнє між циганами і жидами, а розмовляють на зіпсованій словацькій.

— Їх ми будемо розводити на фермах. Як кріликів, — мрійливо белькотів німець.

— Вони живуть у землянках, а харчуються корінням, — говорив румун.

— Одежі не знають, ходять у шкурах, — твердив мадяр.

— Ними ми будемо орати, аби не мучити коней, — далі мріяв німець.

— Вони дійшли до того, що пробували натякати, ніби Буковина, Бесарабія і вся Трансністрія аж до Таганрога не споконвічна румунська земля, а щось має до їхньої так званої України, — вичитував як із писаного румун.

— Та ніякої України, панове, нема, не було і бути не може, — говорив німець, — буде райхскомісаріат, який ми з фюрером поки що умовно називаємо “Україна”. Згодом усе це буде Великонімеччина, від Атлантики до Уралу.

— Підкарпаття — нам! — крикнув мадяр.

— Вам, вам, — заспокоїв його румун, підливаючи цуйки. — Підкарпаття вам, а Трансільванія — нам.

— А тих недолюдків, що там живуть, — у стайнях тримати! — верескнув німець.

Тут Дмитро крізь алкогольний туман утямив, що говорять вони не про щось інше, як таки про Україну й українців. Першим блискавичним бажанням було ввірватися в купе і трьома точними вишколеними прийомами повернути ці три дурні союзницькі голови у пози “щире здивування”. Він уже схопився за клямку, як мозок обпекла блискавична думка: “Якщо цей німота так говорить про нас, то цього не може не знати великий фірер Адольф Гітлер. А якщо він це знає, — а Гітлер про своїх есесманів знає все, — і цей йолоп замість того, щоб гнити в землі, їде на дефіляду, то великий фірер… Та бути цього не може! А може… Може, Гітлер такої ж думки про Україну й українців? Га?”

Дмитро геть протверезів і поволі, як сновида, ввійшов у купе. Попутники замовкли, в них чомусь раптом з’явився апетит. Німець із відвертим острахом оглядав здоровенну Дмитрову постать. Румун їв шинку й уважно дивився у вікно, мадяр длубався в зубах ножем із надією відшукати там хоча б крихту конини.

Дмитро мовчки влігся на верхній полиці й думав. Він давно вже не вірив союзничкам румунам і мадярам, зневажав маршала Антонеску й адмірала Горті. Але Гітлер?! Адольф Алоїзович? Великий фірер?”

На фото: 91 рік, публікація невличкої поеми ” Яблуко в кав’ярні”