Руйнується не режим, а країна

Ми якось писали, і , певно, варто повторити, що вагомий висновок про результати Майдану  можна зробити лише через рік-два-три. Теперішні плачі, крики  журналістів,  активістів,  чиновників теперішніх, і тих, хто дуже хоче на їхні місця, вартують не більше, аніж розмови на ринку.

ЗМІ і соцмережі перетворилися на такий ринок, де відбувається величезний конфлікт, бійня, зашкалюють емоції. І не найкращі, а найгірші, звісно, емоції,  як це водиться на ринку.

Журналісти, активісти демонструють темперамент, гідний  торговок  з ринку, які засиділися за прилавком. А між тим, чим бурхливіша ситуація, тим більшим має бути спокій, зваженість, і розрахунок.  Інакше ви просто нічого суттєвого не додаєте в ситуацію. Страшенно хочеться компромісу. Страшенно хочеться милосердя сторін, осяянь, виходів.  Але  можемо не дочекатися. Швидше, навпаки. 

Вчора із увагою слухав промови виступаючих на Майдані. Юрій Луценко оголосив подальші дії опозиції: створення альтернативних органів влади, заборону партії регіонів і комуністичної партії, і створення чогось тимчасово-владного, що очолить Віталій Кличко, як найбільш рейтинговий кандидат від опозиції.

 Ці пропозиції варто проаналізувати хоча б поверхнево.  По-перше, дозволимо собі припустити, що подібні ідеї виникають не тільки від бажання врятувати країну від Януковича, але й врятувати себе. Тільки цим можна пояснити їхній радикалізм.  Заборонити повністю опонентів і залишитися одноосібними володарями країни – непогана ідея для демократів))) А головне, як сприяє вона “мирному вирішенню” конфлікту. Буковина живе дуже своїм життям, тож  ми можемо зрозуміти, що і Донбас живе своїм, а Крим – тим більше.  Рейтинг регіоналів там досі високий, а опозиції – низький. Регіонали і комуністи там панують, майже як Свобода на Галичині. Забороніть Свободу на Галичині?)))    Так можна відчути, що таке заборона комуністів і регіоналів на Сході. Да,  люди розчаровані. Да,  втомлені злодіяннями чиновників, але… Не очаровані опозицією.    

І  стає цікавим такий аспект. Вже на початку 2013 року в деяких проросійських виданнях України майже впряму обговорювався план розподілу Україну на, як мінімум, –  дві країни. Умовно – проросійську і проєвропейську. І називалися терміни, не дивуйтеся – кінець 2013 року. Тоді, коли я читав це, то дивувався зухвалості цих прогнозерів. Буянню їх фантазії. А тепер дивуюся цієї точності плану.  Я не питаю людей, які активно вболівають за Майдан, чи не вважають вони, що є пішаками у великій грі політичних амбіцій Росії та Європи. Причому не тими пішаками, які псують всю гру, а тими, хто цю гру забезпечує?   Не питаю, тому що впевнений – вони  про це не думають. Вони не думають, наприклад, чому арештували депутата Маркова, незадовго до революції. Не думають, що Європа і Росія, загалом-то можуть непогано домовитися про спільні дії. Або – не домовитися.  Ті, хто цікавилися цим питанням, скажуть мені:  та все ми знаємо. Росія хоче нас загарбати.  І Євромайдан руйнує ці плани. А може, навпаки, Євромайдан втілює ці плани, не знаючи про це? Ось про що мова.   Тому що Росія не хоче (не може) загарбати все. Втім, як і Європа.  Що в таких випадках роблять джентльмени? Ділять. 

Все що наші активісти шукають у революції, це відчуття боротьби за правду. Пошуки в політиці правди і самовідчуття хорошого хлопця(дівчини) – одна з найбільш дурних забав слов’янина. У нас цією забавою дуже захоплюються, це таке своєрідне політичне пияцтво постсовкового суспільства. Причому ця забава  не для розумних і успішних. Скажемо вже прямо.  А для чесних та дурних.  Розумні люди грають у політику на гроші, на владу, і іноді, коли стають особливо безсоромними, використовують гарматне м’ясо, яке чомусь у політиці шукає правди –   для своїх забав. Завершимо питанням: чи всі помилки на Майдані і Грушевського зробив Янукович, чи хтось зробив це за нього?  

Наприклад, агенти спецслужб чи агенти впливу сусідніх і не сусідніх країн.  

 Домовленості щодо нашої країни можуть бути настільки цинічними, як і розроблені сценарії. Такий цинізм пересічним громадянам і уявити важко. Отже, припущення, що руйнується режим є надто оптимістичним. На наших очах, з великою ймовірністю руйнується країна. На жаль. Причому попередній план  Медведчука виглядає у порівнянні з тим, що відбувається, просто  утопією кабінетного гуманіста. Тому що то був план. А не самособойне падіння, коли ніхто нічим не керує. 

З цього приводу цікавим є, що оголошення про створення Народної ради паном Луценко не тільки рятує опозиціонерів від переслідувань ( у разі перемоги), але й ідеально вписується в плани сусідніх держав.. Кого визнаватиме Крим чи Донбас? Народну раду? Чи Верховну раду, де  засідають депутати, за яких вони голосували. До чого призведе ця подвійність? Ці питання цікаво задавати собі саме зараз, а не потім.  Коли говоритимуть – ми хотіли найкращого, ми не шкодували життя, але злобні наміри ворогів… Так не треба їм потакати – цим ворогам, своїми передбачуваними істериками. 

Розчарування в Регіонах є, але не настільки велике, як це здається у нашому глухому наскрізь патріотичному провінційному куті.  

Чи варто радіти нам з перспективи розвалу країни і параду різних суверенітетів за умови двовладдя?  Навряд чи. З багатьох точок зору.   На побутовому ж рівні,  зрозуміло, ситуація  може відбитися  на різноманітних соціальних виплатах та пенсіях (про цей, чи не головний обов’язок держави взагалі ніхто не згадує, а він швидше за все і забезпечується кредитом Путіна). Це очікувано не підвищить симпатії до опозиціонерів, що сприятиме подальшій руйнації. Цікава перспектива, але не для українців. Для Москви, Бухаресту, Варшави.  

 Щодо моральності опозиції. Люди з Майдану чекали радикальності і дивувалися чому досі так обережно наші опозиціонери поводилися.  Насправді певна боязкість опозиції у революційних справах пояснюється глибокими причинами, а не слабкими характерами(це насправді рішучі(або нахабні) люди).  

Опозиціонери  не хотіли перемагати настільки, щоб брати відповідальність за соціально-економічну ситуацію в країні. Тому що знають точно – нічого вони не виправлять, і це не просто ударить по рейтингу, а шарахне по ньому. А на носу президентські вибори, які все ж таки потрібно провести.  Вони хотіли такої собі напівперемоги. Контролю. Але не відповідальності, яка приходить разом із владою.   Майдан давав їм шанс для реального виграшу на майбутніх виборах.  Фактично єдиний для них шанс.  Тому Арсеній і голосив, що стояти треба до 2015 року. Попри те, що це виглядало дебільною пропозицією, фактично, це був єдиний прийнятний для опозиції варіант. Був. До прийняття законів 16 січня і усвідомлення, що Янукович до 2015 року може просто позбавитися своїх опонентів, як це сталося із Тимошенко.

 Це був воістину дурацький план регіоналів. Опонент потрібен, навіть (і бажано) іграшковий. Його навіть треба створювати. Цьому є безліч причин.  Опозиція просто злякалася, що місця для відходу немає. І патріотизм сягнув… замежної вишини. Надто цинічно, скажете ви? Це ще делікатно, – відповім я. Цинізм неосяжний.

 І отже, як співали у старій революційній пісні: «Наш паровоз вперед летит, в комунне остановка».

В топку кидають пальне.  Всі.  І країну можуть кинути також. В топку.

 Автор: Сергій Воронцов