Поет Микола Бучко про те, як у житті залишити слід, а не наслідити

Розмовляв: Мар’ян ЛАЗАРУК

19 серпня 2013 року українському поету Миколі Бучкові виповнюється 65 років. Автор понад десятка поетичних збірок, пісенних шлягерів, організатор мистецьких проектів, неординарний декламатор нині через стан здоров’я обмежений простором власної квартири, рідко безпосередньо спілкується з читачами. Втім, продовжується поезія і спілкування за її допомогою.

  Сьогодні розмовляємо з Миколою Бучком.  

– Поетичний простір у сучасному суспільстві невпинно зменшується. Ми не чуємо поезії з екранів телевізорів, все менше поетичних рядків цитують один одному молоді люди. Чи застали ви той час, коли попит на поезію був помітнішим, і чи можливе його збільшення у майбутньому?

– Чомусь пригадується російський вислів: «Стихами сыт не будеш», хоча життя його заперечувало. Нинішня тенденція – люди байдужі до духовного, у тому числі й до поезії – найвищої зі словесних мистецтв. Матеріалізація зведена до абсолюту.

Дописуючи книгу «Пророк або остання ніч Тараса Шевченка», її останній розділ, який присвячений його матері, а разом і моїй, написав такі рядки:

Не всує пом’януть Тараса у цей руїнно-хижий час,

Він не корився, а карався за всіх колишніх, і за нас.

За нас усіх – усіх живих ще, і за прийдешніх, Боже мій!

Невже залишим попелище – ерзац утрат і безнадій?

Довкола гадь сичить зміїна, не шкіру – шкуру змінює.

І не спинить нічим її нам, ні добротою, ні вогнем.

Прошкує нечисть навздогінці, кишить хулою, тванню тхне,

О, збайдужілі українці, нехай не згадують мене.

Відчувається духовне вилущення народів на пострадянському просторі. Хоча у цей ювілейний рік Хрещення мала б зміцнюватися духовність…тут не до лірики, не до балад…

– Чому нині не вигідно пропагувати мислячих людей? На найпопулярніших телешоу, які позиціонують себе як майданчик для формування порядку денного життя соціуму, філософів, літераторів, художників, фактично, ми не бачимо і не чуємо? Чи зустрічали Ви у житті таких людей, які могли б формувати, або формували думки мільйонів?

– Так як я постійно в хаті, яка є і моєю робітнею, доводиться дивитися такі шоу. Інколи потрапляють такі люди туди, але висловити свою думку там вони не можуть, адже їх перекрикують депутати, політики, лауреати. Так само перекривають шлях якісній літературі – на екранах фільми сусідньої держави. Мова стає жаргонізованою. 

Щодо видатних людей, то я спілкувався трохи з Миколою Бажаном, Олесем Гончарем, Юрієм Збанацьким, Іваном Драчем, Борисом Олійником, Дмитром Павличком. Хоча, мені здається, що нині впливовішими в інтелектуальному середовищі є молодші Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, якоюсь мірою Марія Матіос.

– Маємо все ж і позитивні тенденції. Багато молодих людей прагнуть писати, навіть у цій кулуарній літературі. Розуміючи, що ні статків, ні популярності на цьому не заробиш, молодь все ж іде в літературу.

– Пригадується відгук Володимира Бабляка на негативну репліку колеги щодо молодого автора,  – «Хай пише, не буде красти, займатися дурницями». А ось Василь Лесин, коли я був на першому курсі, прочитавши уважно скромні доробки своїх студентів, на парі з літературознавства сказав: «Сподіваюся, ви порозумнішаєте і перестанете писати».

А народ завжди чекає митців, які висловлять почуття, і молодь відчуває це, саме так вона самореалізовується. Поетів не має бути мільйон, як сказала Ліна Костенко, але без них неможливо.

– Цікавий приклад з сучасного літературного вечора у Чернівцях – п’ятдесят учасників, і кожен з них читає свої твори. По що ця молодь йде в літературу, і що її там чекає?

– У передньому слові до моєї книги Михайло Томенко написав: його доля, його життя. Це спосіб життя, мудрість життя. Вони багатші за інших людей, які не залишають слідів, а тільки вміють наслідити. Як буде далі? Книги, участь у спілках, премії, нагороди… Все це неважливо, основне – бути потрібним читачеві.

– Провокативне запитання – якщо б вам запропонували обміняти Ваші дванадцять книг на дванадцять мільйонів доларів, щоб ви обрали?

– У моєму віці це вже не важливо…

– Але для сина, або на лікування…

– Якщо це доля, то вибору немає. Ніякі гроші не варті того, щоб дарувати людям творчість. Я публікуюся з десяти років, і таких думок не закрадалося. Я сумнівався лише в одному, чи я буду вартий уваги як автор. А щодо матеріальних речей – нещодавно вийшла книга «Пророк, або остання ніч Тараса Шевченка», хочу подякувати кафедрі літератури ЧНУ ім.. Ю.Федьковича, вони розповсюдили двісті екземплярів. За згодою мого товариша Олександра Столяра, який профінансував видання, передав частину тиражу бібліотекам східної України. Ось відповідь про матеріальні вигоди.

– Ви сказали, що найприємніше бути митцем, дарувати читачам відчуття іншого виміру, можливість зазирнути у внутрішній світ. Як часто відчували зворотню реакцію на ваші твори?

– Таких випадків було досить багато. Організовував авторські вечори у філармонії, в театрі, в Івано-Франківську, Києві, інших містах. Багато відгуків було. Найприємніше, коли на пам’ять читають мої вірші. Нещодавно до мене на виклик приходив лікар. З порога почав декламувати: «Дочекалась таки, дочекалась. На порозі стоїть…». І продовжує, – «Миколо Івановичу, я був другокурсником, коли ви приходили до нас у гуртожиток». Встановлюючи діагноз, ще кілька віршів цитував…

– Тобто все-таки ще читають трохи, десь тихцем удома наші люди?

– Неможливо, щоб втратилося повністю. Якщо людина гомо-сапіенс, то ця збайдужілість, збандюжілість минеться. Зрештою, це єдиний спосіб залишитись живими.

– Щодо професійних відгуків на Вашу творчість, кого можете виокремити, хто відчув Вас найкраще?

– Про мої книги писали досить багато. В «Літературній Україні», «Вітчизні», у журналі «Ранок», московській «Літературній газеті», варшавській «Наше слово», бухарестській «Наш голос». Були різні автори. Скажімо, у 1984 році на той час невідомий нікому Ігор Римарук написав відгук. Серед рецензентів і Семен Абрамович, Тамара Севернюк, Мирослав Лазарук. Відгуки позитивні, навіть державну стипендію отримую…

– То ви тепер стипендіат?

– Так, вже півроку, ну, і на пенсії вже сім років з технічних причин. Така підтримка, таке позірне піклування. Цікаво, що коли ми цей указ з сином Юрком в інтернеті знайшли, подивилися, а поруч зі мною у переліку заслужені, народні, і всілякі, а коло мого прізвища лише означення «поет».

– Поезія і музика у вашому житті… Коли творите, задумуєте наперед текст як музичний?

– Ні, наперед ніколи не продумую, навіть не знаю, чим вірш закінчить. Поезія самодостатня. Просто вірші мелодійні, і гармонійно звучать на музиці. Колись давно свою україномовну творчість з моєї спільної з Валерієм Громцевим пісні «На Івана на Купала» розпочинала Софія Ротару. На мої тексти співали Лілія Сандулеса, Назарій Яремчук, Павло Дворський, Іво Бобул. А ще – викладач училища мистецтв Олена Чмут написала чимало романсів, Леонід Затуловський, Левко Дутковський. 

– Насамкінець, ваш рецепт людяності, відкритості і добра?

– Спробую відповісти поезією:

Мамо, я мушу дуже високим бути,

Аби дотягнутися до вашого верховіття.

Уміння прощати синам і не вимагати пробачення.

Мамо, я мушу дуже високим бути,

Аби наслухати споконвічну вашу мову.

І не ставати безмовним відлунням.

Мамо, я мушу дуже високим бути,

Аби вже за вами йти безупинно

По трясовині безсонь, марнот, невдач.

Мамо, я мушу дуже високим бути,

Аби осягнути стремління і помисли ваші,

Уміння народжувати, і невміння хоронити.

Мамо, я мушу дуже високим бути,

Аби ви не схилялися низько,

цілуючи рідного сина.

–         Дякую 

Розмовляв: Мар’ян ЛАЗАРУК. Фото: Ігор КОНСТАНТИНЮК