Реакційні висновки з Євромайдану

Не хотілось би погоджуватись із Дмитром Корчинським у тому, що революція під загрозою поразки, адже «найгірше, що може статися – загасання протестів». Якщо це станеться, я запропоную лідеру опозиції Віталію Кличку скласти мандат. Відмовитись від українського громадянства. Та емігрувати до Німеччини. На знак протесту проти слабких людей.

Автор: Святослав Вишинський

Серія революційних акцій, охрещених «Евромайданом», навела на серію реакційних висновків. І буковинська палітра, з усіма її місцевими особливостями, в цьому сенсі надала чи не найяскравіший матеріал для роздумів. Перше, що я спостеріг на акції 22 листопада в Чернівцях – гасло «Юлі волю!» не проходить. Люди втомились від безкінечного обговорення долі Юлії Тимошенко і прив’язування її особистої біографії до европейського майбутнього України. Це проявлялось і раніше, але тепер, здається, стало очевидним і для партійних функціонерів, котрі чи не єдині на мітингах – при чому з дедалі меншим запалом – кричать одне і те ж, не пропонуючи зрозумілих пересічним громадянам речей. Батьківщина перестає розуміти «Батьківщину» – і це означає, що, доки не пізно, необхідно змінювати риторику. 

Щось схоже можна сказати про кодові «Слава Україні!» і «Смерть ворогам!», які навіть у мене, особи небайдужої до теоретичних положень соціального націоналізму, останнім часом провокують алергічні реакції. При всій евроістерії останніх місяців не варто забувати, що сам привід опозиційної акції багато в чому розходиться зі світоглядовими засадами як українського націоналізму, так і будь-якого націоналізму в принципі. Частина «свободівців» цього щиро не розуміє, не вникаючи в суть евроінтеграції – як і прихильники союзу з Росією, традиціоналісти мислять цивілізаційно, не усвідомлюючи того простого факту, що йдеться банально про економіку. І підступно про цінності (секуляризм і толерантність, ліберальне прочитання прав людини, культурна уніфікація), котрі давно не мають нічого спільного з консервативним образом «Европи націй». 

Останнє краще розуміє студентська молодь, свідомо приймаючи як ідеал – однак при цьому так само свідомо усувається від непростих роздумів про втрату економічного суверенітету і незалежної фінансової політики у складі чи то східних, чи західних наднаціональних утворень. Міфи витіснили реальність, спекулятивні істини правлять бал. Цикута якщо і приймається, то далеко не свідомо. 

Політики, як завжди, знають більше. Хоча після деяких пафосних промов у присутніх на мітингах склалось враження, що політикою можуть – і навіть успішно – займатись темні маси, яким улесливо підкинули образ «громадянського суспільства». Тому партійні прапори на Центральній пл. тепер не в моді – якщо так піде далі, то, як і зі львівського «майдану», доведеться проганяти і партійців. А без них, як би прикро не було це визнавати, протестні акції зійдуть нанівець. Тому що ніякого громадянського суспільства в Україні не існує. Рівень мережевої взаємодії вже продемонстрував, що стихійні виступи закінчуються звичним «хто в ліс, хто по дрова» – в Чернівцях вимагають звільнення Юлії Тимошенко, у Львові – відставки губернатора, в Івано-Франківську – міністра освіти, а в Києві – перевиборів до Верховної Ради. 

Напевно, саме це найбільше потрібно владі. Хоча опозиція народу і справді набридла, важко уявити яку-небудь політику без стратегії і голови, в якій вона складається. За будь-яким «громадянським» протестом усе рівно стоятимуть сцена, обладнання, транспорт, регулярні функціонери та революційні бюджети, котрі жодне громадське об’єднання в належному масштабі організувати не в силі. Навіщо обманюватись? Пора, як Іван Вакарчук, визнати: протестний чин – це політика, а протестуючі студенти – це політики. Тоді все швидко стане на місця і щодо символіки, на яку в рядах мітингуючих почала поширюватись цензура. Адже, напевно, говорячи про відставку Уряду і Президента, вибирати нове керівництво держави вони планують не з-поміж віртуальних «Twitter»-аккаунтів. 

Хоча профілі в ньому мають небагато. І, здається, залікові книжки теж. У Чернівцях склалась парадоксальна ситуація, коли більшість молодих людей підтримують евроінтеграційні прагнення України, але на акцію протесту регулярно виходять 50-100 чоловік. Це навіть не половина складу факультету історії, політології та міжнародних відносин, який не один рік вважається форпостом евроатлантичної пропаганди на Буковині. Здавалось би, революційні умови забезпечені – університети недоотримують бюджетні кошти, викладачам не виплачують зарплатню, студентам затримують стипендії. В сусідніх областях вищі навчальні заклади defactoстрайкують – і тільки Чернівці передбачувано залишаються оплотом режиму. 

Проте й опозиція, схоже, конкретного плану дій, окрім морального тиску на владу, досі не прийняла. Натомість послідовно душить у зародку будь-які рішучі заходи, як то спроби перекрити центральні вулиці столиці, розбити наметове містечко перед самим Кабінетом міністрів, закликати бюджетників і студентів до загальнонаціонального страйку. Видається, що «Евромайдан» перетворюється на такий же фестиваль, як і Майдан 2004 р. Як не крути, це не Крути, з якими його порівняв «свободівець» Юрій Михальчишин, а його учасники – не нові крутянці. Українці бояться. 

Тож не слід дивуватись, що влада зовсім не рахується з народом: за «одностайне» рішення Буковинського віча 2013 р. не хочуть відповідати ні голова ОДА Михайло Папієв, ні секретар міської ради Віталій Михайлішин, ні ректор ЧНУ Степан Мельничук, які тепер, після урядового «відкату», не поспішають знову закликати на майдани. Втім, і їхні опоненти повелись не краще: евроінтеграція нагадує політичний пінг-понг. Коли до Европи кликала влада – мітинги ігнорувала опозиція, коли до Европи кличе опозиція – мітинги ігнорує влада. Складається враження, що і перші, і другі інтегруються в якісь різні «Европи», розкинуті на протилежних півкулях планети. 

Але якщо по частині губернаторів Буковина і Львівщина схожі, то з міськими очільниками та керівниками національних університетів між двома регіонами цивілізаційна безодня. Звісно, питання зовнішньої політики в їхню компетенцію не входять, але публічної реакції від Віталія Михайлішина та Степана Мельничука чернівчани так і не почули – позаяк на Буковинське віче, ми сподіваємось, вони приходили добровільно. 

Втім, на тлі невтішних висновків виступи останніх днів принижувати не варто, бо, не зважаючи на те, поділяємо ми їхні причини чи ні – існує певна самоцінність протесту. Як і доведення факту, що спротив усе ще можливий як такий, чого для збереження людської гідності більш ніж достатньо. Не хотілось би погоджуватись із Дмитром Корчинським у тому, що революція під загрозою поразки, адже «найгірше, що може статися – загасання протестів». Якщо це станеться, я запропоную лідеру опозиції Віталію Кличку скласти мандат. Відмовитись від українського громадянства. Та емігрувати до Німеччини. На знак протесту проти слабких людей.