У Чернівцях поширюють листівки із закликом до від’єднання Садгори

«Божевільні блазні» в чернівецькій політиці
У давнину кожен пристойний король тримав коло себе купу блазнів, які мали звеселяти його в сумні хвилини. Блазні навіть мали право жартувати про свого господаря, чого не дозволялося жодному іншому підданому. Але ті часи давно пройшли. Зникли царі і королі. Але блазні, як і попит на них, залишилися.

Найголовнішу окрасу різдвяних свят українці здавна називають «дідухом». Дідух символізує урожай, добробут та багатство, служить оберегом роду людського.
На жаль, нині мова йтиме не про традиції, звичаї та обряди українських родин, а про гіперактивного блазня Володимира Дідуха, який ще в кінці 90-х каламутив воду на Буковині. Тоді він нічого не досяг, популярності не здобув і вирушив підкорювати столицю.
Там йому теж копняка дали, бо швидко зрозуміли, що не вартує його показна патріотична позиція і виїденого яйця. І так би закінчив безславно, якби не знайшов його дивакуватий генерал Маломуж, який після Революції Гідності враз перетворився із «совкового» на «державницько орієнтованого» діяча.
Ніхто не знає чим, але чимось настільки сподобався Володимир Дідух, який з юних років полюбляв похвалу та увагу до своєї персони, що він навіть прізвище змінив на Дідух-Кобзар і восени минулого року повернувся до Чернівців.
І одразу став Дідух-Кобзар головою мало кому відомих «Народних зборів», назвав себе активним громадським діячем, звитяжцем буковинської політики. А ще час від часу шизофренічно величає себе «президентом республіки Майдан».
Полюбляє Володимир Іванович відвідувати сесії міської та обласної ради, дивувати депутатів своїми дивакувато-дикими вибриками. Дивно, але кожного разу маразматичні ідеї Дідуха-Кобзаря дивним чином співпадають із партійними інтересами або «Батьківщини», або «Рідного міста». Старожили буковинської політики пояснюють його поведінку виключно крізь призму фінансових доходів. Бо добре пам’ятають як Володимир Іванович у 2012 р. був членом в «Сильній Україні» та активно затягував туди всіх своїх рідних і близьких. Саме гроші і непомірна жадоба до них сформувала у «гіперактивіста» тонку авантюрну жилку.
Останнім часом підібрав Дідух-Кобзар собі в компаньйони Веніаміна Юдицького, з якими вони стали однодумцями в «боротьбі за праве діло». І завзято взялися поливати брудом всіх навколо – і столичних діячів, і місцевих. Люблять ці «колєги» грандіозні виступи перед широкою громадськістю. Тому й завше пнуться до трибуни, щоб хоча б словечко мовити до народу, до мужів та народних обранців щодо побудови якогось чергового «формату держави», в якому і самі нічого не петрають.
Громада на те все дивиться та сміється, а Володимир Іванович з Веніаміном Веніаміновичем впевнено відпрацьовують своєю «активністю» фінансові вливання, які отримують від своїх «сердечних» чи «рідномістянських» партійних патронів, яким понад усе потрібні блазні. «Батьківщині» вони потрібні, щоб Іван Мунтян на їхньому фоні виглядав світочем мудрості. А Василю Продану вони потрібні, щоб нерви Каспруку мотати, виводити його зі стану душевної рівноваги.
Про таких «гіперактивістів» в народі кажуть: «Як родивсь – то без пам’яті був, як ріс – то розуму не мав, а як уже до розуму дійшов, тоді б то й лічить, та багато літ уплило»…