Володимир Єшкілєв про вибір форми жебрацтва в Україні

Франківський автор Володимир Єшкілєв щоразу радує читачів відвертостями, які вони не хочуть чути. Текст з франківського видання “Фіртка”:

“…всі, хто хотів вільно обрати чесних-пречесних робінгудів і вініпухів, вже зробив свій доленосний вибір, а тепер ясновельможний і переможний електорат йде на… тобто борзо шукати гроші для оплати платіжок”.

Різноманітні ліберальні та замасковані під ліберальні троцькістські форуми б’ють на сполох: всі спроби десантувати «вашингтонів з новим і праведним законом» на простори традиційних суспільств закінчуються виникненням чергового режиму, для якого високочолі професори потім довго шукають назву: «гібридна демократія», «конвенційна демократія», «диригентна демократія» й тому подібне.

Насправді ці складні назви прикривають владу кількох простих чиновників-феодалів, які навчились сяк-так теревенити англійською, дерибанити кредити МВФ та забезпечувати собі лояльність дресированих парламентів. А ще взяли у прес-секретарі гламурних дівчат, навчених дружити з глобальними медіа, толерантно реагувати на божевільних і на кожний спалах лампочки верещати: «Най живе і квітне громадянське суспільство!»

Насправді ж шарманка «гібридної демократії» не грає. Ручка крутиться, механізм скрипить (навіть при тлустій кредитній змазці), але замість музики чуємо лише тихе виття красиво пограбованих індивідів. Вони ж хотіли «весни», високооплачуваної роботи і справедливості, вони ж виходили і підтримували, лайкали і підстрибували, а в результаті отримали все учорашнє, але за грубіші гроші. Плюс запевнення у «завойованій гідності» та розумні поради як треба працювати, як економити і як вдосконалюватись в бік протестантської етики.

Розумні поради пограбованих індивідів чомусь не задовільнили. Вони здогадались, що у жеброти гідності не може бути за визначенням. Й замість того, щоби відкрити масажний салон, поторгувати секонд-гендом або здати в оренду залишки нерухомості, вони раптом вирішили повторити фізкультурно-повстанські вправи вже проти нових (радше «нових-старих») правителів. Вони вже намалювали плакати, одягнули балаклави та зібрали рюкзачки, але їм з найвищих небес сказали: «Асталавіста, бебі! Бабло ж було наше, а ми другої серії не замовляли».

Й не просто сказали, а підкріпили сказане відомими у вузьких колах вагомими аргументами.

Упс!

Себто, в нашому варіанті, не просто «босий єгипетський упс», а «упс + платіжка за комунальні послуги». Та клята платіжка, де сполука, відома освіченим людям як метан, коштує аж сім шістнадцять за дурний куб. І ніяких «других серій», панове. Чому? А тому що всі, хто хотів вільно обрати чесних-пречесних робінгудів і вініпухів, вже зробив свій доленосний вибір, а тепер ясновельможний і переможний електорат йде на… тобто борзо шукати гроші для оплати платіжок.

Відомий філософ Славой Жижек у свіжій статті, надрукованій у британському часописі New Statesmen з цього приводу пише таке:

«Разом із падінням авторитарних режимів може зникнути останній пережиток патріархальної турботи про бідних. У підсумку отримана свобода фактично звужується до вільного вибору форм жебрацтва: бідні відчувають себе ще гірше, тому що тепер їм кажуть: якщо ви тепер вільні, то повинні самі турбуватись про себе. (…)  політична форма свободи може створити легальні рамки для економічного рабства, коли знедолені люди будуть змушені продавати себе. Тому варто не обмежуватись вимогою політичної демократії, а наполягати на демократизації соціальної та економічної сфери».

В останньому реченні, як бачимо, з висновків Жижека вилазять питомо лівацькі «вуха». Що значить «демократизація економічної сфери», скажімо, в українських умовах? Відібрати в олігархів і роздати сиротам та соціально невстигаючим? Глибоко теоретично (якщо клонувати Міхо Саакашвілі в кількості двохсот одиниць та розставити цих клонів на ключові чиновницькі посади) це зробити можна.

Але ж наші «сироти і невстигаючі» за кілька місяців бездарно прос…уть отримані завдяки такій «економічній демократизації» ресурси. Вони ж невстигаючі не від того, що світовий заколот, але тому, що нема в них талантів, а в голові буба плюс наслідки безжального алкоголізму.

Хтось скаже: «Автор, ви тут сильно пересмикуєте. Славой Жижек мав на увазі не самопальну, а компетентну соціальну та економічну демократизацію». Так то воно так, але ж в таких бурячково-цигаркових демократіях, як Україна, практично всі ресурси компетентності сконцентровані під олігархами.

А де ж їм ще бути? Адже двадцять чотири роки в нашій державі панувала провінційна, тупа, самовдоволена та нелякана некомпетентність. Під чиновницькі реверанси в лідерах симпатій ходили «президенти від бухгалтерії та автобази», мітингові клоуни, хутірські мудрагелі, орденоносні «бабки Параски», економісти типу Наталії Вітренко, та нейрохірурги на штиб «доктора Пі». А справжні фахівці або вмирали, або спивались, або виїжджали туди, де цінують сучасні знання, а не бандитів, «народних цілителів» та вельможних збирачів псевдотрипільського мотлоху.

І лише вітчизняні олігархи, яким фахівці були потрібні не для колекції, а для успіху і збагачення, воленс-ноленс, зберегли (або ж створили) декілька українських острівків компетентності. Це блискуче проявилось в критичні дні минулого року, коли для порятунку держави прийшлось безпрецедентно терміново (в один тур!) обирати олігарха президентом, призначати не когось, а саме олігархів керівниками ключових областей та покласти на команди, складені з менеджерів олігархів, організацію та безпосереднє фінансування не лише найбільш боєздатних добровольчих батальйонів, але й деяких підрозділів ВСУ.

І в цих справах олігархам помагали не орденоносні божки і не велемовні сільські утопісти, а волонтери з числа недобитих фахівців. Тому що офіційно виплекане та зрощене незалежною українською державою за чверть століття виявилось кричуще некомпетентним й ні на що не спроможним. Ті, хто й до сьогодні реально рятують Україну, виросли всупереч потугам державної бюрократичної машини. Виросли, серед іншого, й на олігархічних «острівцях».

А тепер в нас «типу деолігархізація». Яка насправді означає:

1) Перекачування бабла та ресурсів з кишені одного олігарха до кишені іншого без видимої користі для суспільства;

2) Дискредитацію та (в перспективі) «заморозку» згаданих «острівців компетентності»; 

3) Черговий політичний тріумф «сиріт і невстигаючих» у вигляді різноманітних та різноспрямованих р-р-революційних елементів, озброєних ліво-троцькістською ідеологією «все відібрати і поділити»;

4) Втечу грошей за кордон, блокування інвестицій та різке зменшення всього, що можна «поділити»;

5) Символічну перемогу лузерської сірості, втому всіх від всього, психічні епідемії ненависті, постійні пошуки відьом та «ворогів народу» і масову еміграцію молоді.

Саме тому в нас не дуже то й виходить з соціальною та економічною демократизацією. Олігархам вона, за великим рахунком, не потрібна, а ті сили, які проголосили себе принциповими ворогами олігархату (смайлик), спрямовані не стільки на компетентне вирівнювання соціальних позицій, скільки на більшовицьку стратегію прогресуючого впровадження кухарок та кухарчуків в управлінську еліту. Яка в нас й без них виглядає, як команда кулінарного шоу.

Тому є припущення, що наше суспільство приречене на прогресуюче збільшення відсотку знедолених. Й, серед іншого, може тепер вільно вибирати поміж двох форм жебрацтва:

1) Безнадійного, породженого тим, що бідні продаватимуть себе новим феодалам-контрреволюціонерам з одного боку і новим троцькістам-революціонерам – з другого;

2) Умовно небезнадійного, в якому повільно зростатимуть острівці компетенції, а бідні продаватимуть себе відповідальним інвесторам (тут аж зудить, як хочеться поставити смайлик).

Хтось запитає: а може бути таке, що не буде у нас жебрацтва, й не треба буде себе продавати? На жаль, як виглядає, такого варіанта у історії для нас немає.