Тарас Прохасько: надія тільки на дисидентів

“…роль нашої держави зводиться до того – і це вже теж дуже незле,– щоби втримати монополію на убивання своїх громадян.Щоб почуватися вільним розпоряджатися цими життями – нищачи середовище, годуючи отрутами, забезпечувати спиртом, плекаючи убивць і самогубців, судячи і караючи своєю міркою”

Часом дивишся на то, що можеш бачити на своєму рівні, бачачи, який завал зі всім тим, що бачиш, і думаєш – невже цього не бачить то, що ми називаємо державою. Як такі речі – цілковитий завал і державність, а ще більше державотворення – можуть існувати одночасно? Невже вони взагалі не перетинаються?

Потім згадую собі радянську армію, і заспокоююся. Розумію, що все нормально. Не так важливо, що армія була радянська. Вона була досконалою моделлю або – як кажуть тепер – візуалізацією вічних механізмів.

(…)

Вічний механізм полягає на тому, що людське життя складається з двох грубих інтересів –  виживання і гри. Бо ж гомо люденс. Чим вище – тим більше гри. Чим нижче – тим більше виживання. Гра – це умовності і азарт. Виживання – це дуже прості речі, побудовані на тому, як перебути в умовах чиєїсь гри, яка здається абсурдною. От і екзистенціалізм. Будь-яка гра тримається на основі цієї піраміди, якій доводиться виживати. Завдяки армійському досвідові я розумію, що то, що Я БАЧУ довкола себе, і те, що у цьому ж місці БАЧИТЬ ДЕЖАВА, тобто її представники, – це зовсім різні речі.

Державники всіх рівнів граються на своєму рівні, але граються. Проблема тільки в тому, що їхня гра ніяким чином не пов’язана з нашим виживанням. Біда в тому, що наше виживання ніяк не вписане у стратегію їхньої гри. А найгірше – що ми все ж таки потрібні як матеріал їхніх ігор. Адже на ці ігри має хтось дивитися. Циркові потрібні глядачі, емоції і визнання майстерності, циркові потрібна увага, яка у значній мірі може бути замінником любові. Циркові потрібно, щоб трюки викликали захват і пошану. Щоб їх намагалися розгадати, щоб ці намагання обговорювалися.

Тож було би страшенним простацтвом сподіватися, що держава, в якій я живу тепер, може бути чимось принципово іншим. Вона теж веде свої ігри на всіх рівнях….

Так було завжди. Колись, щоправда, було простіше, бо тільки ті, що граються, вважалися нацією. І цій нації не треба було вдавати, що вона старається ще для когось всередині держави, крім себе. Тепер мусять зважати на загальне виборче право. Додався ще один важливий елемент гри – як зробити так, щоби більшість віддала свої права все тій же меншості. В обмін на цирк і зростання споживання, що аж ніяк не вирішує проблеми виживання, скорше навпаки.

Наразі виглядає так, що роль нашої держави зводиться до того – і це вже теж дуже незле, – щоби втримати монополію на убивання своїх громадян. Щоб почуватися вільним розпоряджатися цими життями – нищачи середовище, годуючи отрутами, забезпечувати спиртом, плекаючи убивць і самогубців, судячи і караючи за своєї міркою, виставляючи на смертоносні дороги, запрошуючи у безнадійні лікарні. Щоби не дозволити цього робити іншим державам. А якщо вони на таке наважаться, то принаймні власною волею відправляючи своїх громадян на смерть від чужих рук. Майже так, як за славних давніх князів – берегти свої права і розпоряджатися своєю власністю. Такі умови гри.

Єдина надія на дисидентів. Хоча би тому, що саме вони у всі часи робили щось абсурдне з точки зору системи – і гравців, і виживаючих, – яке не давало системі перетворитися у цілковитий абсурд. Тільки їм вдається поєднати ці дві базові речі – справжнє існування і велику незалежну гру. І  вони завжди залишалися якоюсь світлою плямою, коли згодом оглядатися на минуле, на спільну історію.

 Тарас Прохасько. Цілий текст на “Збруч”