Суд у справі журналіста Р.Коцаби відбудеться 6 квітня

Так укрожурналисты могли его поддержать еще в прошлом году, отправившись вместе в с ним на территорию, контролируемую ЛНР и ДНР, чтобы все видеть своими глазами, а не глазами спикеров СНБО, АТО и тд. Так ведь никто из них, кроме Коцабы, туда не поехал, ссали рискнуть своей шкурой, и сейчас ссут вступиться за него по настоящему, да и не столько за него, сколько за свободу слова. Твари они продажные.

Як війна на Сході розстріляла українську журналістику (Остап Дроздов, фрагменти):

Ця війна просто-напросто вбила, розстріляла українську журналістику. Крок уліво, крок управо від загальноприйнятого тренду – і ти вже ворог народу. Буквально рік тому ми могли вільно дискутувати, вільно висловлюватися з усіх приводів – зрештою, вільно думати. А тепер кожен, хто хоче висловитися з будь-якого приводу, мимоволі робить поправку на те, як це виглядатиме збоку і чи співпадають твої судження з уявною більшістю, яка тоталітарно витає над усіма нами.
Віднедавна я почав ділити колег-журналістів на дві категорії. Перша – “укропи”, і вони слова “давайте про це поговоримо” замінили на “слава Україні”. Вони б чудово вписалися в атмосферу ОРТ. Друга категорія – справжні журналісти, які ними залишилися, незважаючи ні на що, і вони далі працюють на вістрі, не втратили свою критичність і змушують людей думати. Що робити з правдою, яка є незручна, неприємна, колюча, подекуди розгромна? Українська журналістика була основним критерієм відмінності України від Росії. Але тепер вона загнулася на простому питанні: що робити з правдою, яка робить війну не лише пафосно-героїчною – але й реальною, беззмістовною, тяжкою, без прикрас, із людськими слабкостями й жадобою піару, з бездарністю владної верхівки, зі страхом критикувати державу, з полохливою оглядкою на “мнение большинства”. Журналістика як вільна професія померла в ту саму мить, коли вона почала накладати негласні табу на деякі теми та проблеми. Більш вигідно і зрозуміліше перетворитися на “синьо-жовту кісєльовщину” і з мікроскопом полювати на кожного, хто в публічну сферу витягує незручні теми. Здоровою є та країна, яка вміє реагувати на демотиватори, на негативи про себе. Паніка й істерика трапляється з колегами-журналістами, коли їм доводиться вибирати між правдою, яка за собою тягне осуд, – і замовчуванням, яке полегшує життя. Але коли я чую прямі заклики колег НЕ піднімати ті чи інші проблеми (які є правдою), НЕ писати правду про негативні явища на війні, НЕ давати слово людям, які протестують проти війни “до останнього українця” – я поволі починаю бачити тінь триколору над українською журналістикою. Отут питання на засипку: що робити з правдою, яка підриває патріотичний дух народу? Я б по-іншому сформулював: чи може правда бути шкідливою? Це ж якими треба бути слабкими, цинічними лицемірами – аби після Революції Гідності боятися правди в усіх її проявах! У липні минулого року відбулася перша ротація наших хлопців, які вернулися з передової. Їх, справжніх героїв, везли, як худобу, в вагонах, подовгу тримали на транзитних станціях у глибоких степах. Журналісти робили зворушливі сюжети про те, як їх зустрічали з квітами, сльозами і малими діточками – але коли бійці розповідали про скотське ставлення з боку командування, ці синхрони чомусь не потрапляли на екран. Не знаю, яким чудом мені вдалося запросити трьох солдат-добровольців у студію, аби вони розповіли просту людську правду про війну. Про те, що їм не дали ні зброї, ні амуніції, що вони пили воду з озера… Наступного дня колеги-журналісти мене звинуватили в підриві бойового духу. Я чув версію, буцімто це були переодягнені актори театру. Минуло кілька місяців – і ці самі колеги-журналісти вже пишуть гнівні статті про те, що дійсно держава недопрацьовує в цьому питанні. І їм досі не гидко. Ще влітку я запросив у студію матерів, які просили повернути їхніх виснажених синів бодай на тимчасовий відпочинок. Матері розповіли про всі глупства, які їхнім синам доводиться бачити на фронті. Наступного дня деякі “криві” колеги-журналісти почали волати, що це – технологія Медведчука і що це підсадні матері. Дівчатка-журналістки зараз буквально б’ються за редакційне завдання – робити репортаж із чергових похорон чергового героя. Це стало дуже модно і навіть престижно серед журналістів – робити такі репортажі, які наганяють сльозу. Це класно, це рейтингово. Але ніхто з моїх колег-журналістів не поїхав на похорон 19-річного контрактника, який загинув на полігоні під час перезаряджання зброї. Правда також і в тому, що частими є смерті та каліцтва “на рівному місці” – через п’янку, халатну безпечність, неготовність служити, власну дурку. Солдати все це знають, волонтери теж – але журналісти відмовляються про це говорити вголос. Два тижні тому я акуратно підняв проблему алкоголю в АТО. Я пропонував своїм колегам-журналістам продовжити цю тему. Сказали: ми – патріоти, ми не будемо про це писати. В ефір приходить командир штурмової роти. Запитує: як можна було в серпні-місяці різко зупиняти наступ українських військ, коли сепаратисти втікали хто куди міг і здавали місто за містом? Розповідає про бардак на передовій, про самозванців, які поставали депутатами. Мої колеги-журналісти наступного дня обурюються: ну навіщо ти даєш в ефір цей негатив? Ну звісно – краще писати пафосні статті про непереможну (читай – радянську) армію. Ну а якщо ти в ефірі почнеш обговорювати тему: чи варто все-таки припиняти цю війну і на яких засадах – то наступного дня на арену вилізуть усі клавітуарно-фейсбучні герої з вимогами воювати до кінця і дійти до Москви. Звісно, без їхньої прямої участі. Одного з таких клавіатурних героїв я скерував до мого знайомого командира взводу, який проводить набір добровольців. Знаєте, чим це закінчилося? На пропозицію піти добровольцем цей “герой” утікав так, що ледве мешти не погубив. Думаю, більшість із тих, хто таврує “неугодних”, теж хочуть воювати чужими руками і втрачати чужі життя. Щоб потім купляти траурні вінки і писати репортажі з чергових похорон. Свого часу я підняв проблему біженців із Донбасу. Як виявилося, в багатьох із них і справді буйно цвіте “вата” в голові – але тоді колеги-журналісти розцінили цю статтю як розкольництво. У відповідь я зробив експеримент: кожному критику я написав із проханням узяти до себе біженців, цілком конкретних. Ніхто не відповів. Ніхто. Але вони й зараз – затяті соборники, для яких “Донбаснаш”. Вимагати покарання для доморощених полководців – це потрапити під статтю “дискредитація Збройних сил України”. Задаватися питанням: а чи можна силою гнати на війну людей, які досі не отримали від держави гарантій виконання її обов’язків – це смертний гріх. Узагалі, давати можливість звучати правді чи іншій точці зору – це наразитися на шквал звинувачень. Я починаю сумувати за тією справжньою журналістикою – вільною, творчою, професійною, яка змушує людей думати, співставляти, яка риє під систему, яка протистоїть їй, яка провокує на роботу над помилками, яка робить країну сильнішою. Хіба не за це був Майдан? Питання досі відкрите. Що робити з правдою? “А братія мовчить собі, витріщивши очі” (Т.Г.Шевченко, “Сон”)