Олександр Горський про толерантність, пофігізм, німецькі реалії і українські мрії

Спілкувалася: Альона Чорна

Олександр Горський –   теле- і радіо журналіст,  поет і кінорежисер. Автор програми «Анатомія Культури» на чернівецькому  телеканалі ТВА.  Вже два з половиною роки Олександр Горський живе у Магдебурзі, там працював на Громадському телебаченні, продовжує здобувати освіту в університеті Otto von Guericke. А відтак може поглянути і на рідне місто і на країну вже з європейської відстані. І фактично є своєрідним німецьким інсайдером. Людиною з подвійною оптикою: і чернівчанина, і мешканця Німеччини. Наша розмова з паном Горським затягнулася надовго, а інтернет-увага, як відомо, має свої межі. Відповідно, ми розбили матеріал поблочно. І поблочно будемо подавати.

Про Україну
– Як пересічні німці відгукуються про події в Україні? Власне ваші знайомі, друзі…
Важко сказати, оскільки друзі дотримують різних політичних поглядів. Є що підтримують лівий радикалізм. Один знайомий, який живе у Берліні, сумує за DDR. Я був вражений, оскільки людина молодша за мене. Є й ті, хто підтримує вихід Німеччини з ЄС. Їх мало звичайно, але такий критично малий відсоток є. Тому потрібно розуміти, що по-різному всі відгукуються на ці події. Деякі кажуть: «Ми так довго вибудовували схему поведінки з Росією не для того, щоб зараз через Україну, яка була нам невідома, псувати ці відносини». Тому їм було важко зрозуміти взагалі, що відбувається. По-друге: це дуже невизначена територія для них. Коли я приїхав, ніхто з них не розумів різниці між Україною і Росією. Але потім, коли відбулася революція було видно, як люди абсолютно по-іншому стали реагувати. Почали розуміти, що це зовсім інша держава, інша політика. Тоді моя начальниця на каналі сказала, що Україна – це звичайно Європа. І вони в принципі підтримували ці події. Розумієте, тут дуже важко сказати. Німці з часів Другої Світової війни мають комплекс – боязні війни. Їм все що завгодно, але тільки не війна. Вони не хочуть, щоб їх якось неправильно зрозуміли. Тому дуже-дуже обережні у будь-яких висловлюваннях. Ніколи не будуть говорити різко. Ні про Росію, ні про Україну. Мені здається, що саме суспільство не налаштоване на конфлікт. Тому є така толерантність. Те, що у нас на Буковині кажуть, що ми толерантне суспільство, я бачу це як просто «пофігізм». У Німеччині, насправді, толерантні. Вони хочуть розуміти. І якщо у них є інша думка, вони не будуть з кулаками кричати, що ти не правий. Їм цікавіше розібратися у ситуації і зрозуміти іншу людину.

– Вони теж вважають, що «Україна – це Європа»?
Це внутрішнє питання. Суто українське. Наше гасло. Для них це нічого не означає. Вони не чули цього гасла. Крім тих, хто детально цікавився. Але багато було сказано по телебаченні.
Війна в Європі… Для них це жахливо. Європейський Союз створювався, крім економічних передумов, з ідеєю не допустити війни. І коли виникає в Європі війна для всіх це болюче питання.

– В одному з своїх постів, ви із захопленням відгукнулися про роботу одного з німецьких телеканалів. В чому відмінність спілкування із німецькими та українськими колегами?
Це Громадський канал. Із зовсім іншою структурою. Щодо моїх колег, то можу сказати, що це просто чудові люди. Атмосфера на каналі дуже приємна. Ти розумієш, що тебе поважають, спілкуються на рівні. Робота є більш спланованою. Обговорюється і планується все до найменших дрібниць. У Чернівцях – це більш спонтанно: «Ок! Так! Треба їхати, викликаємо таксі, їдемо…» Все як у американському фільмі)
Ви би побачили, якщо німецькі колеги готують передачу, то вони пишуть не тільки питання, але й відповіді. Думаю, це трохи не правильно. Я такого ніколи не робив. Ні в Україні, ні в Німеччині.
Ще зовсім інший рівень спілкування з керівництвом. Під час обідньої перерви ми могли спокійно поговорити на різні теми. У нас на каналах, не буду називати конкретно, але ті хто очолювали канали, були дуже далекі від людей. В Україні вважається, що начальник – це все, а працівник – це ніщо. Як якісь раби. Ну добре, давайте так і говорити. На «Буковині» я бачив, якщо Годнюк приїжджає, то це просто: «Боже, Годнюк прийшла!». Розумієте, це смішно. І будь-який інший шеф. Так само й на ТВА.
Тут дещо по-іншому. Керівник каже: «Мені не зручно, що ти називаєш мене на Ви, тому що ми працюємо разом»
–Так ви ж шеф, – кажу.
–Яка різниця! Ми працюємо разом. На одну справу. Маємо довіряти один одному. Бути друзями.
Вони намагаються подолати цей бар’єр. І це чудово. Вміють співпереживати, підтримати. Якщо є помилка однієї людини – це помилка всіх. Тому що можливо погано спланували, десь не обговорили, можливо людина не справляється, бо вона працює забагато.

– Олександре, як змінювалися ваші погляди на ситуацію в Україні, починаючи від Євромайдану і до війни на Сході?
Те що війна буде, думаю, це шок для всіх. Ніхто цього не очікував. У мене не було думок, що завтра от все зміниться. В один день. Розумію, що це велика робота не одного року. Не було рожевих окулярів, що зараз Україна вступить в ЄС, стануть європейські зарплати. За ці два з половиною роки я був три рази в Україні. Перший раз приїхав через дев’ять місяців, лише на півтора дні, і зрозумів, що ситуація в країні має призвести до якоїсь катастрофи. Це було очевидно. Не думаю, що хтось це не бачив і комусь так подобалася влада Януковича. Пам’ятаю, коли він не підписав ці угоди, я почав дивитися веб-камери, і не побачив на Майдані багато людей. Почали виходити трохи пізніше.
Ми сильно переживали. Особливо, коли люди почали помирати. Це було абсолютно не зрозуміло. Здавалося, що вони помирають за мене. І як це часто буває, коли ви живете за кордоном, вам хтось із знайомих напише: «Ну ти ж втік у Європу». Моїй подрузі, яка виїхала в Канаду, теж писали: «А що ти не виходиш з палатками в Торонто?». По-перше, ніхто не втікав. Ми виїхали раніше і це абсолютно не пов’язано з подіями в Україні.
Загалом до Євромайдану у мене була тільки найкраща позиція. Сильно хвилювався, фактично цілодобово слідкував за подіями. Їхав у Берлін до Бранденбурзьких воріт, на акцію підтримку України. Знайшли українські діаспори. Це був єдиний дух.
Коли спостерігав за президентськими перегонами, дивувався: як можна в цій ситуації хотіти стати президентом України? Це ж треба реально вести війну. Це дуже важко. Кожен крок вартує реальних життів.
Мені здається ніхто не знає як вирішити ситуацію на Сході України. Це так виглядає. І Путін не знає. Це не так просто взяти й зупинити війну. Тим більше, що ми всього не знаємо. Тому цей компроміс треба шукати в суспільному діалозі.

– Американський актор, письменник Дж. Карлін говорив, що війна – це спосіб багатих людей захистити свої інтереси, відправляючи дітей середнього і бідного класу на смерть. Багато українців вважає, що саме за таким принципом відбувається мобілізація. А яка ваша думка щодо цього?
Говорив нещодавно з подругою, про те, що фактично ми робимо з державою договір. Ми підпорядковуємося державі, виконуємо Закони, платимо податки. Держава в свою чергу має забезпечувати нам в першу чергу безпеку.
Я пацифістично налаштований. Мені взагалі не зрозуміло ходіння на війну. Власне, якщо би в світі ніхто не йшов, це була б фантастика. Але люди йдуть…
Багато питань є. Кажемо, що ми винні. І цей тягар провини, ніби ми маємо постійний не лише обов’язок, але й борг перед державою, якось пригнічує. Насправді, ми вільні люди. Я не кажу тільки про Україну, а про будь-яку країну. Вважаю, людина є більш вільною, ніж вона сама про себе думає. Чому держава не винна нас захистити? Чому ти, державо, не захищаєш мене як громадянина, який платить тобі все життя податки? А відправляєш на смерть і змушуєш мене вбивати інших людей.
Але як вийти з ситуації? З другого боку, чому я маю не йти на війну, а мій товариш має там загинути? Чому 18-річні хлопці мають помирати за мене? Це страх.
Мені здається, що у нас всіх є відповідальність і, що ми не зробили цей блок між собою. Треба було побачити, що у нас така розділена країна, у нас компромісу немає. Ми ніколи не розуміли один одного. Треба було робити програми обміну між школярами, студентами. Такі програми були, але поодинокі…. Це питання над яким треба було працювати і яке упустили. Уявіть собі, ми все таки маємо Донецьк і Луганськ. Як жити з цим далі? Це питання мене хвилює дуже сильно. Що ті люди будуть думати про нас? Що наші люди будуть думати про них? І цей діалог налагодити буде дуже важко.
Не розумію чому людям не роз’яснюють про воєнний стан. Хто в Україні вийшов і сказав: «У нас у Законі так і так написано»? Вони говорять дуже поверхнево. Воєнний стан хотіли ввести, коли Майдан був. А тут реальна війна, ніхто не вводить воєнний стан. Називають це АТО. То в АТО мають брати участь тільки спецслужби. Ніякі не мобілізовані особи. Мені здається, що це не називання речей своїми іменами. Це просто огидно. Всі кажуть, що у нас антитерористична операція… А терористів нема. Тоді чому АТО? Це просто брехня. І від цього дуже печально.
Що можна змінити війною? Можна все списати на війну! Не вдалась реформа – війна, війна, війна. А реформ нема жодної! Чому казали про безвізовий режим з країнами ЄС? Це ж не буде такого! Всім брешуть. Чому не критикувати? Мені наприклад це не зрозуміло. Чому в Україні зараз нижча заробітна плата, ніж в країнах Африки? І кажуть: ні, ми не можемо критикувати? Чому? Ми маємо виходити на діалог.

(ще буде)) фото з Твіттера Олександра Горського