Учасник АТО Руслан Берладін: я не закликаю ненавидіти тих, проти кого ми воюємо

Спілкувалася: Альона Чорна

(записано 24.11.14)

Руслан Берладін – чернівчанин, екс-директор ринку «Нива».   Він з тих, хто в числі перших із виникненням конфлікту на Донбасі, вирішив добровільно йти захищати територіальну цілісність України. (До речі, перше інтерв’ю опубліковане на “Чернівці таймс”, коли це видання було створене  – було саме із Русланом Берладіном. Якщо хтось пригадує, Руслан – був директор ринку, який наважився заявити по тиск на нього з боку влади і вимагання хабаря. Це було  у червні минулого року) Сьогодні, на жаль, нагода зустрітися була іншою. Місяць війни – на передовій. І страшний день – 13 червня. Тоді під час АТО в м. Маріуполі, Руслан отримав важкі поранення черевної порожнини. Ледь не втратив руку, яка в прямому сенсі цього слова, висіла на волосинці. Далі – численні випробування. І друге життя. Професіоналізм медиків, злагоджені дії побратимів, і навіть високопосадовців, які організували єдиний санітарний літак, щоб доправити добровольця до столичної лікарні. Все це дало безцінний результат – герой вижив. Напередодні 9-ї надскладної операції, зустрічаюся з  Русланом Берладіним та його братом Олегом, у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова. І запитую про його та наше життя..

–        Ну що, будете за ринок мене питати?, – жартує  Руслан.

І ми розпочинаємо бесіду не про ринок, а війну.

–        Як прийняли рішення їхати в зону АТО? У Вас багато справ було в Чернівцях.  Довелося все залишити.

Коли розпочався Майдан важко було залишатися в стороні. Ми кілька разів приїжджали тоді в Київ і обидва рази в час перемир’я.  Коли вже почали розвиватися ці події на Сході, коли розпочали стріляти, вбивати, ми розуміли – це тільки початок. На жаль. І скоро то не закінчиться. Тоді прийняв рішення, що треба їхати.  Неможливо було на те все дивитися. До того ж є армійська підготовка. Думаю, може тут якось пригодиться, своїй країні послужити. Виконати свій людський, синівський борг, якщо вже на те пішло. Це земля наших предків, наших батьків і чекати поки будуть звірствувати десь уже Чернівцях, чи в Києві, чи ще десь… Це жахливо, звичайно. На той період ми ще пробиралися територіями, що були частково підпорядковані сепаратистам. Був ризик. Ми знали, що були випадки коли хлопців, витягали просто з маршрутних автобусів, переривали речі. Якщо знаходили камуфляж, чи щось пов’язане з військовою тематикою, то було й таке, що двох хлопців навіть розстріляли за кілька тижнів до того, як ми мали їхати. Зрозуміло, що рідним не хотілося казати до останнього. Тому що це сльози, емоції людські. За день до від’їзду сказав рідним про своє рішення, попрощався. Перед цим позакривав всі свої справи, розрахувався з роботи. І отак поїхав. По дорозі познайомився з іншими хлопцями. Так в чотирьох прибули на передову, у Донецьку область. Прибули на добровольчу базу, яка на той час була військово-тренувальною. Так як був досвід, ми з товаришами зайнялися розвідкою. Виявляли засідки, секретні пастки. На той час, у травні, була велика проблема зі зброєю. Так як статус добровольчих батальйонів тільки визначався, це були самі початки. Не зрозуміло було, хто ми є.  Чи партизани чи щось схоже на регулярні частини. Чи ми бандити, як тоді побутувала думка, що це просто організовані злочинні угрупування. В принципі і таких хватало. Були групи, які займалися грабуванням всіх підряд. Коли війна це завжди бардак. Не можна сказати, що це суто біле, а це суто чорне. Дуже багато всякого над чим треба довго міркувати і не факт, що ми знайдемо відповіді на всі питання.

Мені з товаришами запропонували вступити в «Азов». Перебазувалися в Бердянськ. Техніки не було. Ні танків, ні БМП. Бронювали звичайні машини як могли. Вже потім розпочалося планування взяття Маріуполя. Командування батальйону прийнято рішення. Не хочеться кидати каміння в чужі городи, але на той час командування центрального, по  суті не було. Не було від кого чекати скоординованих дій, чи прямих вказівок. Своїми силами. Вже враховуючи, що як формування по факту ми вже існували. Було якесь озброєння. За кілька днів до тієї операції МВС виділило нам тоді два важких кулемета. В «Азові» були добровольці з інших країн. Багато громадян Росії.

Дійсно не на життя, а на смерть йшли. Потім не раз чув, що ми дали поштовх. Показали, що це можливо. Хай ці імена ніколи не будуть вписані в посібники історії України. Але свою сторінку ми вписали.  Показали, як співається, що ми дійсно козацького роду. З того часу пішла одна за другою перемоги.

–          Як пригадуєте той день, коли віддали бронежилет кореспонденту?

Йшла підготовка. Командир за кілька днів до цього бою, подарував мені бронежилет. Ще один товариш дав берци, бо мої були вже вбиті. Тоді в нас було 4 одиниці техніки і 4 кореспондентки. У двох не було бронежилетів. Одній знайшли. А дівчині, яка була з нами в машині не вистачало. Чесно кажучи, дивився, згадував вас, інших журналістів. Ну як так? Шкода. Вона в футболці, джинсах. Подумав, якщо судилося загинути, не спасе жодна броня. А з іншого боку, для чого ми воюємо? Щоб захистити людей. Тому без вагань, зробив те, що зробив. Не шкодую.

Тоді в 3-й ночі був підйом. На світанку ми виїхали. Близько восьмої години були в Маріуполі. Пішла зачистка, бій. Були саме в тій частині, де головний штаб сепаратистів, новоросів, чи як вони себе називають.

Після пострілів, які не принесли потрібного їм результату, не зірвалися всі гранати, заряди порохові; вони запустили дистанційну міну… Пам’ятаю,  полетів в небо і повернувся назад. І рука… як шарф на шиї….

–          Фактично перебували на межі між життям і смертю… Кажуть в такі моменти, життя перед очима пролітає.

Тунелю не було. Ні з світлом, ні без світла. Була реальність. Була біль і розуміння, що це треба пройти. Як мені, так і нашому народу.

Тоді хотілося втратити свідомість. Рука відірвана. Втратив 2,5 л. крові. Хлопці відстрілювали, відтягували мене з-під вогню кілька годин. Затягнули під машину. Хоча б якесь прикриття. Хлопці кололи мені знеболююче.  А потім ночували поряд, просто на асфальті. 13-го червня я був поранений, а 17-го мене змогли доставити у Київ. Товариші були поряд до останнього, поки робили операції, поки ремонтували літак… Це зразки людяності, бойового духу. Інакше ніж сім’єю їх не назвеш. І завдяки допомозі людей, я живий. З різних куточків України і світу дзвонили, допомагали. Лікарі, коли чогось не вистачало просто скидалися із зарплат. Поставилися як до рідного, з такою людяністю, що ці відчуття вдячності неможливо передати. Лікарі наші від Бога. Низький їм поклін і здоров’я. Я за кожного з них готовий піти на війну.

Окрема подяка міністру А. Авакову, раднику Геращенку, які вирішили питання з літаком, командиру Білецькому, побратиму Вадиму Трояну.

–          Руслан, як Ви оцінюєте дії держави? Коли надійшла важка техніка?

Важкої техніки в нас тоді не було. Місцеві допомогли з машинами… Не можу точно сказати. По крайній мірі, кулемети дали від МВС.

Крім цього, кожен, хто приїхав воювати мав якісь гроші. Хто скільки. Все – в загальну копилку. Щоб на ті ж патрони…

Нам привезли набої, гранати, заряди, декілька мед пакетів, які мене й протримали.

–          Хто на тій стороні? Сепаратистами, «новоросами» їх називають. З ким воює Україна?  Це росіяни, українці? З ким йде боротьба?

По-різному називають. Але в першу чергу, я хочу, щоб правильно зрозуміли. Оскільки багато було етнічних росіян, які виступали на захист України. Про що це говорить? Ми воюємо не з народом, не з людьми, не з росіянами. Ми воюємо з режимом Путіна, з режимом диктатора, який очолює країну, склад якої є нашими історичними братами. Також слов’яни. Це дуже важливо. Ми не воюємо проти національності. Режим Путіна і всі його найманці. І не важливо якої вони національності. Серед них так само є українці, які по духу зрадники свого народу, культури, країни.

–          Як ставилися місцеві до вас?

По-різному. Одні – зустрічали, як рідних. Хто з квітами, хто з цукерками, обіймами і словами подяки. Пригадую випадки, коли люди схожі були на  зомбі. Охоплені ненавистю.  Найбільш сильно зачепило, коли ми проїжджали між блокпостами. Я почув від однієї жінки: «Ми тут й без вас справимося. Живіть собі там в Києві, йдіть моліться на свою нещасну Небесну сотню». Це було найобразливіше. Настільки нівелювалася людяність…

–          Як вважаєте, чия вина в тому, що Україна фактично воює зі своїми людьми?

Маю свою думку щодо цього. Але це суб’єктивно. Я прихильник того, щоб кожним питанням займалися фахівці.

Я не закликаю ненавидіти тих, проти кого ми воюємо. Має бути благородство. Ми виховані в такому дусі, що не дивлячись на те, що ти воюєш з кимось, ти здатен віддавати йому належне. Багато було в історії прикладів, що ворог був настільки достойний, що в якийсь момент люди протягували один одному руки і заключали перемир’я.

Якщо ми прагнемо чогось справжнього і світлого і хочемо дати собі надію, то ми маємо вірити, що людина є людиною. Не хочу уподібнюватися ворогам і вішати ярлики.

–          У цьому конфлікті, як протягнути руку миру?

Ми завжди готові скласти зброю.

Я хочу тільки нагадати основу. Не ми прийшли в чужий дім з мечем і  куди нам тікати з рідного дому? Якщо в цьому смислі, то як я бачу компроміс? Прийдіть до нас в якості бажаних гостей. А не як загарбників. Народ наш людяний дуже. Ніхто не хоче воювати. Будь-яка людина хоче прийти додому, до рідних, а не повзати болотами й мерзнути.

–          До речі. По силах противника, було зрозуміло, що вони готувалися до цієї війни роками?

Звичайно. Відчувається.

–          Всі зараз бачать і оцінюють велику роботу волонтерів. Тоді як було?

І тоді і зараз, основний фундамент допомоги країні й бійцям роблять волонтери.

–          Неодноразово люди розповідають, що дуже важко оформити документи учаснику АТО. Вам вдалося пройти цю бюрократичну систему?

Дуже важко, але все оформив. В Чернівцях, до речі, перший по області отримав посвідчення ветерана та інваліда АТО. Це все робилося великими зусиллями, ходіннями кабінетами. Бюрократична машина ще та стара. Може зміниться це і люди зможуть  швидше оформити всі необхідні документи.

–          Тепер уже новий склад парламенту. Яке ваше ставлення до влади? Чи зможуть вони докласти зусиль для зміни ситуації в країні?

Якщо вони нічого не зроблять для кращого життя України, то гріш ціна їм, таким політикам. Хочеться, щоб вони розуміли, настільки прості люди, волонтери, солдати служать своєму народу. Отак би хотілося, щоб і обрана влада, була служителем народу.

На завершення нашої розмови Руслан Берладін передає щирі вітання Чернівцям. Каже, що хоче якомога швидше повернутися в стрій, підтримати побратимів. – Якщо б довелося і 200 разів пройти через ці муки, готовий пройти. Тільки щоб захистити цей народ і Україну.

 P. S.

25 листопада лікарі Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова провели Руслану Берладіну  операцію пов’язану з відновленням руки. Це вже 9 хірургічне втручання після страшного поранення. Я зателефонувала братові Руслана, Олегові. Він розповів, що операція була довгою та складною. Але лікарі, кажуть, що все пройшло успішно. А попереду  ще процес реабілітації. Зичимо одужання і повернення додому.

Вертайтеся живі і неушкоджені.