Сьогодні у Чернівцях пораненим військовим вручать електронні книги

Перемога на війні вимірюється єдиним критерієм: чи капітулював ворог, визнавши свою неправоту. Громадянська війна в США закінчилася тільки тому, що рабовласницькі штати усвідомили невідворотність скасування рабства. Після Першої світової війни Німеччина не визнала своєї поразки – і через 20 років уже повним ходом тривала Друга світова. Але після неї все закінчилося – тому що Німеччина визнала свою неправоту і покаялась. Тому я запитую: а що буде після війни на Донбасі? Чи взагалі може вона коли-небудь закінчитися? Чи можна бодай теоретично припускати капітуляцію тієї сторони, яку ми вважаємо “ватною” і безнадійно тупою? Ні.
Війна на Донбасі всього-навсього окреслила кривавим штрих-пунктиром стартові ареали майбутнього двобою. Назву його двобоєм ідентичностей, двобоєм різних правд, однаково дорогих для обидвох сторін. І цей двобій ще навіть не починався. Він почнеться щойно тоді, коли на Донбасі замовкнуть їхні “Гради” і наші “кіборги”. У цій гнітючій тиші над розбомбленим і нікому не потрібним регіоном тоді розпочнеться справжня війна. Війна за свою правду. З кожного боку постане зовсім інша своя правда, ніж було до того. Це буде правда могильних хрестів. Правда одноногих-одноруких калік. Тепер вона буде омита кров’ю й освячена людським стражданням. З обох боків. І кожна сторона матиме кровне право вважати себе правою – незалежно від того, яким буде формальний вислід цієї війни. Так буде. Тому війна на Донбасі ніколи не закінчиться чиєюсь капітуляцією. Отже, вона просто ніколи не закінчиться. Ціною цієї війни є не територія, не підпорядкованість Києву, не документальна юрисдикція і навіть не придобрене населення. Ціною війни на Донбасі є відмова від своєї ідентичності. Той, хто програє, повинен зрадити самому собі, перестати бути собою. Ця ціна – нереальна, непідйомна і занадто болісна. А отже, війна на Донбасі нічим не завершиться. Тому що ми ніколи не увіруєм у путінізм, а “ватники” скоріше по-партизанськи повзатимуть місцевою “зеленкою” до скону, ніж зрадять своєму єству. Це важко зрозуміти. Але…
Нам, героям двох Майданів і найактивнішим пасіонаріям громадянського суспільства, занадто “стрьомно” усвідомити, що “ЛНР” і “ДНР” – це природні утворення для тамтешнього населення, яке саме так уявляє собі дух державності. Ми ніколи не переможемо в цій війні, допоки не зрозуміємо, що з “ватного” боку проти нас воює мрія – потужна, глибинна енергія. Це – мрія відтворити СССР у крихітній, карликовій мініатюрці. Ця мрія – щира, аргументована й органічна для населення, яке ридма ридає за совком. Тамтешніх людей ніхто в Сибір не вивозив, за “антирадянщину” не розстрілював. Донбас має позитивну і райдужну пам’ять про совок. Бо тоді не було голих баб, проституток, голубих, жирних олігархів, корупціонерів і просто байдужих людей. Вони так вважають. А ми потішно насміхаємся з них – замість того, аби шукати антидот. Їхня мрія хай утопічна, але вона висока – вернути соціальну рівність і побутовий спокій (усе те, що дуже вигідно контрастує з теперішнім бєспрєдєлом в Україні, яка так і не стала їхньою). Інородність та проблемність України вони щодня відчували на своїй “ватній” шкірі. Вони не мали підстав ані пишатися своєю країною проживання, ані тим паче розчинятися в ній. Вони просто терпіли і пристосовувалися. Аж раптом – пролетаріат нарешті отримав шанс проявити себе. Ось і проявляє, як уміє. Вони вайлувато, незграбно визволяють себе з некомфортних, ідеологічно чужих українських реалій. Наша армія для них – окупант. І джерело небезпеки на одному рівні з кадирівцями. І це не тому, що вони відсталі кретини з промитою свідомістю, а тому що в них саме така свідомість. Вони теж багато думають і співставляють. Але в результаті вони – теж свідомі, теж зі своїм героїчним іконостасом. Вони давно себе не асоціювали з Україною – просто чекали на сигнальний вистріл їхної “Аврори”.
Ця ідентичність – на території України, з паспортами України та всіма правами, які звідси витікають. Їхньої капітуляції не буде навіть тоді, коли їхні “ватні” діти матимуть безвізовий режим із цілим світом. Їм не потрібен цілий світ. Їм потрібен маленький світ маленької мрії – мрії втекти з багатовимірної системи координат у свою рідну, зрозумілу й спрощену системочку координаточок. Де спокійно живуть однакові люди, ходять на звичну роботу, співають знайомі пісні, дивляться правильні фільми й насолоджуються стабільністю. Це вам не олігархи при владі, не корупція куди не плюнь, не рух у якусь незрозумілу Європу, не нудні вишиванки.
Ми не можемо їх змінити. Наше з ними минуле занадто різне, і воно не може нас об’єднати. Наше з ними теперішнє теж дуже різне, і воно не може нас об’єднати. Та найголовніше: наш проект майбутнього несумісний із їхнім. Узагалі несумісний.
І він не може нас об’єднати. І якщо минуле та сучасне ще можна якось подолати, то ми кардинально розходимося в головному – в баченні майбутнього. А отже, воно не буде спільним. А отже, ми прийшли до фінішу. Ця війна ніколи не закінчиться.

Прощайте, брати !!!!
Герої небесної сотні готові вас зустріти на Місяці і вже палять покришки!
Вам там буде добре – Бандерою клянусь !!!