Остап Дроздов: народ, як хижак, занюхав слабинку

   Львівський журналіст Остап Дроздов настільки добрий, що іноді говорить правду, чи бодай частину її, навіть коли його не просять, на відміну від тисяч журналістів ентузіастів, які галасливо закликають вірити, убожіти, гинути. Остап закликає до того, що ніхто не любить –  думати. Це у нього від молодості, мабуть. Текст Дроздова:

У країні катастрофічно падає ціна політики. Найкраще це видно по мажоритарці. Партійні бонзи мені розповідають, що партії пропонують висуванцям і бренд, і медіа-супровід, і режим повного сприяння. А охочих немає. Ціна політики падає настільки стрімко, що скоро платитимуть гроші за балотування, а не навпаки. Є бренди, є соціологія, є округи, є бюджети – а достойних людей неможливо вмовити висуватися. Лишились або хто програв на минулих виборах і прагне формального реваншу, або люди з ураженим самолюбством, або вічні кандидати-маргінали, які явно не дружать зі здоровою самооцінкою, або наївні вискочки, яким закортіло на революційній хвилі “руйнувати систему зсередини”. Ну-ну.

Ціна політики падає. Чинні депутати між собою скаржаться, що за ці 2 роки більше витратили, ніж заробили. Це не стосується “зубрів” і “монстрів”, яких декілька штук. Але й вони заробляють не в парламенті, а біля уряду, який підписує правильні рішення. Більшість депутатів – спостерігачі та кнопкодави у тих кількох.

Можливості депутата явно звузилися. Тепер кожна гіперактивна бабуся може телефоном вимагати ямкового ремонту, громадські активісти – “забомбити” своїми вимогами, а хтось із “народних люстраторів” – послати на три веселі букви. І що б ти не зробив – усе одно будеш винен, тому що належиш до породи депутатів, а всі вони сво… І ніякий “новий і порядний” вже ніколи не підніме звання депутата на ту висоту, з якої воно починалося.

І це лише початок.

Ціна політики впаде настільки, що ніякого статусного бар’єру між народом і обранцем не буде. Український парламентаризм підійшов до тупикової гілки свого розвитку, де видніються одні лише сміттєві баки. Парламентський треш стане новим трендом. Бо народ, як хижак, занюхав слабинку. Він розкусив, що депутат – це той, хто панічно боїться обнулитися поза парламентом. Обранці вважають, що піти з парламенту – це накласти на себе тавро невдахи. І вони праві. Вони повернуться на територію народу, впадуть до рівня свого виборця. Ось тому чинні депутати так намагаються зберегтися в обоймі.

Але це все скоро відімре. Ціна політики вже впала. Парламенту прийшли кранти, оскільки народ переключив свою увагу саме на нього. Вся країна усікла: нинішня Верховна Рада не мінялася з 2002 р. За цей час сталися дві революції, обрано третього президента, змінилося шість прем’єрів, народ виріс настільки, що його вже не впізнати… А парламент уже 12 років складається все з тих самих ключових людей (відкрийте список депутатів-2002: “все те же на манеже”).

Народ зрозумів, що президентів можна скидати. А от парламент – єдиний застійний орган у країні, якого не колишуть політичні урагани. Це у грудні 2004 р. на морозі може стояти мільйон “помаранчевих”, а парламент як ні в чому не бувало голосує за політреформу, що врізає повноваження “нашого президента”. Це у січні 2014 р. беззбройні люди героїчно протистоять “беркутятам”, а в парламенті як ні в чому не бувало опозиція бере касу за розблокування трибуни, голосування януковицького бюджету і диктаторські закони. Це у вересні 2014 р. вся країна заслужила право називатися новою, а парламент як ні в чому не бувало голосує особливий статус Донбасу без попереднього обговорення і в закритому режимі.

Як ні в чому не бувало – це головний лейтмотив діяльності цього клубу.   Вони готові вдаватися до неймовірних викрутас – аби зберегтися як вид недоторканних. Ось вам урізана зарплата до 6 тис. грн, ось вам урізані пільги, ось вам нові фронтові обличчя у списках – лишень переоберіть. І таким чином контингент 2002 року пролонгує своє депутатство на ще один термін. Бо люди в нас милосердні та тонкосльозі. Вони побачать льотчицю Надю, комбата Семена, журналіста Мустафу – і не побачать нікого іншого за ними. Останній цвях у мозок виборця – Шухевич і Ляшко.

А тепер – конструктив. Маю ідею. До депутатів застосувати ту обмежувальну норму, яка діє на президента. Два терміни – і до побачення. Дві каденції – і вертайся назад до народу, для якого ти старався відведений тобі час. Іншого виходу немає. Парламент 2002 р. буде вічним. Ми його зможемо лише злегка розбавляти миловидними мордочками так званих “нових”, але концентрації “рішал” це ніяк не змінить. Обмеживши депутатів лише двома термінами повноважень, ми автоматично знімаємо проблему старожилів із мандатом. Ось вам і оновлення, і регулярні ліфти знизу, і ротація…