Тамара Севернюк: йде спустошення майбутнього(ексклюзивне інтерв’ю «Чернівці Таймс»)

Тамара Севернюк – українська поетеса, журналіст, перекладач, публіцист,  прожила велике й непросте життя. І стала людиною, яка силою слова і музики торкається сердець читачів та слухачів.  Тамара Артемівна  пам’ятає важкі часи сучасної їй історії України.  Був голод,  була розруха, переслідували  її родину, були особисті важкі етапи.  Як бачить і відчуває вона  нинішні події? Що думає?  За кого вболіває?. Власне, інтерв’ю розпочалося до інтерв’ю просто розмовою, яка завжи цінніша за інтерв’ю, тому що відповідає не на видумані питання, а на питання, які висять у повітрі.  Ось з чого розпочала Тамара Севернюк:

 ” Те, що робиться зараз – це не є Україна  “

…У нас молода держава. Вона ніколи на пам’яті живучих не була державою. У неї немає державницького осердя, стержня. Але є запал молодий. Чого її кидати в шаравари? Чого її кидати в оселедці. Чого її кидати в Бандеру, Шухевича… Сталіна, Шмаліна. Все що віджило. Відкиньте це все старе. Візьміть з того всього найкраще, найсвітліше, найпрекрасніше. Додайте своє нове. Я б усі старі кольори і символи відкинула,  не в кольорах справа. Любов’ю прихиліться до цієї землі і робіть порядок в своїй державі і сусідствуйте собі з Америкою, з Європою, з Росією. Не робіть комедію з таким страшним трагедійним кінцем.

Я вам щоденник покажу, раніше писала, а тепер, знаєте, вирізки з газет вклеюю. Тому що ніколи вже такого не побачиш. Ось дивіться, демонстрація і гасло у людини:  «Мова – людям, язик –скоту». Чого добиваються ці люди?  Що може викликати таке гасло? Любов, порозуміння? Ненависть, звісно. А плоди пожинаємо. Ось ще картинка: Марія Матіос на лінії вогню. В кого стріляти зібралася?  Мені зробили подарунок : 6 днів відпочивала у домі Павлових в Одесі. Змивала все, що боліло і рвало душу, і це моречко обійняло мене, як ніколи.  І була біля будинку Профспілок в Одесі. Одна справа, що по телевізору покажуть, а інша побачити, що там і кров не змогли до кінця відмити.   Напівобгорілі дерева, як люди. І я стою на цій площі і думаю, невже наша Україна не варта нічого іншого, як цих хрестів і поминальних свічок? Ну скільки можна.

Війна колись закінчиться. Усі бійні закнічуються. Залишуться каліки. Але головна рана у душі. Хіба ті діти, вони забудуть це? Хіба вони подумають колись про державу із любов’ю, хіба вони будуть працювати на неї, так як працювали ми? Казали, що ми продались за ковбасу. А за що продалися зараз? Взагалі ні за що. Скажіть, ви почуваєтеся вільними людьми.  Відносно? В тому то й справа, що відносно.

Ми після війни хліб з полином їли. Хліб. Я коли чую, як пахне полин, я обіймаю всю Україну. Тому що це була моя країна. Я з нею жила, я з нею піду з цього світу. Але те, що робиться зараз – це не є Україна. Це є щось інше, як його назвати – не знаю.

Цинізм який. Неоголошена війна. Чому?  Тому що світові спільноти не будуть давати гроші, бо йде війна. Так що ж ви? Це ж подвійні стандарти. З самого початку. Як це називається? За що ж гинуть наші діти? Вони ж ідуть з патріотичними посиланнями! Вони йдуть на смерть, якщо вже на те пішло. Але з іншого боку вони ідуть на смерть із ненавистю до сусіда. Хоч вони кажуть, що Україна єдина і територія єдина, але яка ж вона єдина, коли ви їх ненавидите. І вони вас . Вони злякалися просто на просто. З одного боку. А з іншого. Я так на свій куций розум, собі думаю,  що тут гравці – монстри. А наша держава опинилася серед двох якихось бойовицьких кланів і потерпає вона. Бо ні Америка, ні Європа. Ні всі ті, що нас підтримують. Так звано, підтримують. Ні одна зараза з них не загинув. Ні ці «ештони» не захлинулися, ні ці «псяки», аби вони витягнули ноги вже. Тому що вони навіть не знають про що вони говорять, де ця країна, як тут живуть. Але вони балакають. .

 А словосполучення – єдина нація, ви вважаєте, це позитивний такий термін. Нація має бути єдина, єдність -позитивне слово?

Єдина нація має бути у творенні. У творенні держави, у творенні блага людей. Вона має бути єдиною у творенні. А не єдина нація: я – українець, а  ви всі ніхто! Але єдиною вона повинна бути в тому розумінні, що це спільнота людська має бути. Спільнота людська. Єдність людська. Самоповага до себе і гідне ставлення до того, хто поруч.

Хотілося б, щоб слово українець не ототожнювалося, не асоціювалося із словом націоналіст. Тому що націоналіст, хоч як ми не хочемо казати, що це слово просто самоствердження себе, як фігуранта своєї держави. Але мені здається, що це патріот. Він повинен бути інтернаціональний в почуттєвому плані до всіх людей, які його оточують. Не тільки в цій країні. От я пам’ятаю, я приїхала сюди в 1962 році. Євреї, молдовани, румуни, українці, росіяни, поляки… Я не відчувала різниці.

  “Як підходиш до дзеркала і у свої очі дивишся і не відводиш їх, це – важливо”

Ви продивляєтеся Facebook. Що вас найбільше вражає у стрічці новин?

Найбільше мене вражає деградація людської свідомості. Деградація людської душі. Відсутність її. Страшна агресія, примітивізм, брутальність, грубість, різкість. Де не де надибаєш от якесь мудре слово. Мудрий погляд.

Мене вражає, як за цей час, коротесенький такий, так може виникнути ненависть до Росії. Я не сприймаю Росію як агресора. Як якесь чудисько. Я дивлюся на ось це все, що в мене є (домашню бібліотеку, – примітка авт.) і думаю: я зовсім в іншій Росії.

Росія для мене особисто: там лежить мій брат. Там у військово-медичній академії, в космічній клініці, в інституті нейрохірургії Полєнова мені вертали життя. Тричі поверталася на цю землю. 24 доби в космічній барокамері пролежала для заживлення, всі пігулки космічні їла. Ті, що їдять космонавти, поки мене витягнули звідти. Я не можу до неї ставитися інакше, бо мене оточували російські люди. Я страшенно боялася замкнутого простору. І коли закрили цю барокамеру, в мене були перелякані очі. Лікар сказав: «Вы не волнуйтесь, здесь инженер высокой квалификации. Ничего не случится». Він каже: «Ну читайте стихи!». І я їм читала українські вірші, співала українські пісні. А потім диктувала. Після чого вийшла книжечка «Милосердие», написана в барокамері. За яку мене розтерзали. Написали: як це українська поетеса пише «кацапською» мовою. А те, що книга присвячена людині, яка врятувала мені життя – хірургу, нікого не зачіпало. Звернули увагу на хвилю національного відродження. А я вважаю, що у нас замість національного відродження відбувається національне виродження.

Переглядаєте зараз буковинські газети? У вас є якісь враження від них? Кращими вони стали? Гіршими?

Вони стали ніякі. Мені подобалася «Свобода слова», певний час. А потім подивилася…Не люблю, коли журналіст віддає свій талант, свою голову, своє бачення на  догоду  тій партії, чи тій партії. Хто дасть грошей більше. Ну жити ж треба. Дорогі мої, ну нащо ж так жити? Це ж не називається жити.

І мова не тільки про наші буковинські газети. Взагалі преса наша. От «Літературна Україна» – ну це просто неможливо. От візьміть «Слово Просвіти», «Літературна Україна», «Українська газета» … Я розумію, що такого не буває, що всі йдуть не в ногу, одна я йду «прямим путьом». Але все таки. Може роки. Може співставлення. Може бачення багатьох речей.

Якісь моральні авторитети ви зараз бачите в Україні?

Мудре питання. Не бачу. Не бачу, якщо запитуєте про очільників, парламент.

Взагалі. Наприклад серед письменників, бо це для мене моє дороге, дуже люблю Павла Гірника. Він мені подобається. Серед відомих, я би назвала Аду Роговцеву. Чому би я її назвала? Те, що вона говорить сьогодні, вона говорить з болем. У неї дуже складна доля. Але вона прекрасна. Вона чудесна актриса, вона унікальна людина, вона мучена людина. Мені у багатьох відношеннях хотілося би бути схожою на неї. У деяких – ні. А немає абсолюту.  І не треба його шукати. Як підходиш до дзеркала і у свої очі дивишся і не відводиш їх, це – важливо.

Мені просто здається, що людина має бути самодостатня. Я дуже добре почуваюся у стані вільному. Тому що я ні від кого не залежна. В якому розумінні? Ми всі один від одного залежні. Незалежності як такої не існує взагалі. Ти від всього, що тебе оточує залежний. Але я не хочу бути залежною від диктату псяки. Не хочу.

Що наповнює душу?

Життя. Тому що:

Коли вийдеш надвір із хати. 

Вітерець молодий вдихнеш, 

І захочеш весь світ обняти 

І подякувати, що живеш.

Люди не можуть зрозуміти одного: якою б довгою не була дорога життя, вона ніколи не буває довгою. Вона завжди коротка. І тратити своє життя на те, щоб убити, на те, щоб знищити, на те, щоб зруйнувати, зненавидіти… Боже мій, життя дано людині, щоб любити! Любити цю квіточку, яка зів’яне. Розуміти, що ти теж зів’янеш, як квіточка. Рано, чи пізно. Все одно цей час прийде. Навпаки, йди з відкритими долонями, неси людині квітку й хліб. Не неси їй меча і смерть. От весь час думаю, не можу від цього відірватися. Що, ну що виборюється сьогодні там? Що? Ну яка єдність? Йде страшне спустошення. Спустошення землі.   Спустошення майбутнього. Я розумію, що пройшла Велика Вітчизняна війна.   Але це була війна з відвертим ворогом, загарбником. А це. Ну захотіли вони федералізації  у  складі України. Захотіли  російську мову.   Це все, що захотіли ці люди. Федеративна Німеччина, США, Швейцарія з трьома мовами. Люди, що поганого? Розмаїття. На мою сиву голову, здається, що найбільша помилка Сталіна була в тому, що він об’єднав не об’єднуване.  Не можна було об’єднати всі ці куски в одну велику державу. Вона напевно ніколи не була єдиною.

З чим були пов’язані кризи і моменти щастя у вашому житті?

Не просто просто жити на землі, аби воно, життя твоє, збулося.

Кризи були пов’язані з тим, що особисто я життя пройшла через дуже важкі фізичні випробування. Воно мене виштовхувало із здорової колії. І я завжди йшла по землі дуже обережно.

Щастя дуже відносне поняття. Але воно існує. Для мене щастя було, коли поряд зі мною була людина, яку я люблю. І вона мене розуміла та була здорова. Оце щастя. Друге щастя, коли моє слово йде до людей.

Що стосується критичних ситуацій, болісних ситуацій… Будь-яку ситуацію болісну можна пережити. Окрім однієї.   Коли втрачаєш дорогу людину. Це найстрашніше. Краще би сам ліг. Але таке життя. Кличеш на поміч розум.

Щастя вдвох. Спілкування з дорогими людьми і слово, яке знаходить відгомін в іншому серці. Нещастя – втрата. А зараз для мене велика трагедія і велике нещастя – те що відбувається з моєю державою. Тому що це моя земля, це моя держава і це не просто патріотичне гасло. А я справді кров’ю плачу. Тому що мене болить пролита на марне. Я вважаю, що ця війна страшний злочин перед людьми. Це не є патріотична війна. Це не є захист єдності і території України. Це є заплановане знищення. Не знаю ким заплановане. Це буде видно. Бо нема нічого таємного, що не стало би явним. Рано, чи пізно. Але щоб так використовувати молоду наснагу і молоде поривання….

Кінчати цю війну звичайно треба. Але вона не скоро кінчиться, бо довго буде продовжуватися у душах людських. Дуже довго.