е одна біда зони АТО. Собаки. Собаки, які залишились без господарів. Я не знаю породи цього пса. Але по ошийнику, який ніхто не може зняти, видно, що пес хазяйський. Те, з якою злістю він кидався на людей в одностроях, може свідчити про не надто добру пам’ять щодо дій сепаратистів, а може й наших військових. Хто зна, що довелось йому пережити у дні війни. Судячи з того, що вдома наша собачка Рада лякається навіть грози і ховається від блискавки у шафу, можу тільки уявити, як всі тварини переживали тут вибухи снарядів і мін! Пес голодний, занедбаний, уже весь у лишаях. Не хочу думати, що його покинули господарі, коли тікали звідси. Чи можна виправдати такий вчинок людини, яка відповідальна за тих, кого приручила?
Не знаю, мені складно судити, бо я, дякувати Богу, не відчув на собі того жаху війни, коли не знаєш, куди бігти і ховатися, аби зберегти своє життя і життя своіх дітей. Коли змушений покидати все і всіх, аби просто залишитись живим. З одного боку, зрозуміти цих людей можна – не до псів і кішок ім було під час обстрілів, а з іншого – переконаний, що, не дай Боже таке у нас, свого собаку ми б напризволяще точно не лишили, бо вона – член родини, “старшенька”, як ми жартуємо. Мені легше думати, що цей втік від господаря сам, переляканий, куди очі бачили.
Нагодував його трішки. Недовірливо, готовий будь-якоі миті втекти, він підходив до шматка хліба, жадібно хапав його, і, здається, навіть не розжовуючи, ковтав. Здивовано з’ів ковбасу – забув смак? Чи й не знав? Зазирнув мені в очі “даси ще? Ні? Нема більше?” Ніби подякував-хильнув хвостом і, заклопотаний, побіг далі шукати іжу. І тих, хто більше не зрадить його віддане собаче серце.
Далі буде. Обов’язково!