” Я не знала, що дитину відправляю на війну”. Монолог буковинської матері

Автор: Альона Чорна

Після чергового материнського пікету біля військової частини, на вул. Московської Олімпіади розмовляю з буковинкою пані Інною(прізвище просила не називати, але автентичний запис розмови є, для шукачів підробок тощо, шукайте їх в іншому місці). Що сказали, то й передали. Тому що щось тут викреслювати, робити політкоректним, гадаємо, не варто. Ці матері, зараз і на довгі роки, – це головні люди країни. Не політики, не олігархи, а вони. І цензурувати їх – це вже обличчя не мати.

Син Інни уже 5-й місяць перебуває у зоні АТО. І протягом всього часу його ні на один день не відпустили додому. Інна разом із іншими матерями, пройшла уже не одне коло пекла. І все лише заради простої вимоги ротації. Адже навіть у світові війни бійці на фронті змінювали одне одного.  На кшталт: тиждень на фронті, тиждень в тилу. Що цілком зрозуміло, але не у нас, здається.  Жінки дороги перекривали, і з представниками Міністерства оборони спілкувалася, і пороги обласним чиновникам пооббивали… Аби тільки сину надали можливість повернутися додому. На кілька днів.

 «Я не знала, що дитину відправляю на війну»

Син мав уже повернутися додому. Йому пообіцяли 10 днів відпустки! Але після того, як була обстріляна 24-моторизована бригада (біля с.Зеленопілля Луганської обл..) їх відправили на Луганськ. Так він і надалі перебуває в зоні АТО. До війни служив у Чернівецькій військовій частині, контрактником. Відправили на Схід… Ніхто тоді й подумати не міг, що відправили на війну. Зараз вже всі це усвідомили, тому бажання їхати туди виявляють одиниці. Олег розповідає, що хлопці, які зараз прибувають, лякаються і не знають, що їм робити. Їх ніхто не готував до такого. Син уже звик… Бачив окремо руки, ноги… Його друга, який не один раз був у нас вдома, з яким сиділи на кухні й пили чай, привезли до Чернівців як «вантаж 200».

Вчора син мені каже: «Мама, хочу напитися. Я втрачаю скільки друзів, що витримувати це просто неможливо. Сил уже просто нема». Треба хоча б на декілька днів додому. До того ж необхідно операцію на ногу зробити. Але ні! Жодного розуміння у керівників нема.  Навіть під час Великої Вітчизняної війни давали відпустку . А ці діти як раби. Всім плювати на них. Я не знала, що дитину відправляю на війну. Якби знала, ніколи б цього не допустила. Як це все розуміти? Брат на брата йде? Стріляєш в своїх? Ми ж просто вбиваємо один одного. 

Нашим військовим скажуть – МОЛОДЕЦЬ!

Син розповідав, як їхав на «УАЗі» і його обстріляли. Із закритими очима, у крові він мчав у штаб… Але це все дрібниці!!! Потиснули руку і сказали: «Молодець». Діти воюють, зашивають один одному рани, йдуть як гарматне м’ясо. В той час керівники сидять у штабі, а потім їх за щось нагороджують.

Коли 24-та бригада просила допомоги, ніхто не прийшов на підмогу. Бо не було наказу. Колона була готова рватися у бій, але команди нема. Хлопці рвали на собі волосся, та керівники навіть не думали давати наказ про підмогу. Значить комусь вигідна ця війна? Комусь це треба? Командування нема. І твориться цілковитий безлад. Там нема нікого з синів політиків… Нікого! Тому їм все одно, яку роту розгромлять, бо там нікого нема з їхніх рідних. НІКОГО!

От у неділю наших бомбили, а в понеділок керівники сказали їхати на кордон з Росією. Але всі хлопці склали зброю і сказали, що нікуди не їдуть. Це треба було рухатися дорогою повз лісопосадку. Там дислокуються військові сили сепаратистів. Відповідно для наших військових такий наказ прирівнювався смерті. Син каже, що раніше чекали посилок, взуття, засобів захисту, а зараз найбільше хвилює питання: що вони там роблять? Один з майорів розповідав Олегу, що коли почали бомбити завод у Слов’янську, всі розліталися як мурахи. Не було зрозуміло, хто де. Чоловік вважає, що після повернення додому – його посадять. Спитають: у кого ти стріляв? А стріляв у свій народ…

…воюем с «Правым сектором»

Коли до сина попав у полон ополченець, Олег спитав:

–       –  Сколько тебе лет?

–        –38.

–        –А мне 19. За что вы воюете?

–        – Нам сказали, что мы воюем с «Правым сектором»

–        –Так может обьяснишь мне, откуда у «Правого сектора» военная техника? Кто вам это сказал? 

–        – Когда я понял, что мы воюем сами с собой, дороги назад уже не было. Могут расстрелять мою семью. Я не могу уже просто так уйти.

В окопах по 12 годин

Коли вони сиділи в окопах, падав сильний дощ. Буквально хвилину з сином тоді говорила, тремтячим голосом сказав, що сухого місця на них нема. У нього наряд – 12 годин. Значить 12 годин у мокрому одязі (якщо дощ).  Я обурилася:

–        Невже не можна в щось переодягнутися?

–        Мама, переодягнутися??? Якщо висушити цей одяг вийде, буде дуже добре.

Далі, після 12 годинного наряду, прилетіла вертушка і забрали їх на Червоний лиман. 1,5 доби нічого не їли. Наступного дня говорив зі мною кілька хвилин тільки шепочучи. Сил не було зовсім.

Посилка застрягла в Ізюмі

Спочатку посилки передавали через волонтерів, але на даний момент вони не дійдуть до Луганську. Кажуть, що «Нову пошту» там закрили на два тижні. Ходили чутки, що через неї надсилали зброю.  Також посилки передавали через луганського таксиста. Сьогодні я йому дзвоню і питаю: «Віктор, яка у вас там ситуація? Посилка, яку  відправляла сину застрягла в Ізюмі». Питаю, чи може він відправити її до аеропорту. На що чую, що там навіть проходу нема. Як далі бути, не знаю… Крім рідних, різні волонтерські організації надсилають допомогу нашим військовим. Але дуже часто ту допомогу просто перепродають. Бізнес. Хочеш форму – просто купи. 

А що далі?

Ми робимо все, що в наших силах. Аби тільки повернути синів і чоловіків додому. Хоча б на якийсь час. Їхали з цим питанням і в Львів, але командир Капучинський до нас так і не вийшов. Його викликали депутати, але він теж не прийшов. Плювати їм! Коли ми перекривали дорогу, мені дали телефонну трубку. Я розмовляла з Мінобороною. Мені сказали: «Перекривайте, не перекривайте. Ротації не буде». Я наводила ряд аргументів, кажу, що ці діти навіть не являються учасниками АТО. На що почула: «Коли буде надбавка до зарплати – тоді вже значить учасник АТО». Така надбавка у сина була один раз – 3 тисячі гривень. Цих грошей навіть не вистачає на те, щоб покрити вартість всіх посилок.

…«Мама, все добре»

Це дуже страшно. І кожен ранок ти прокидаєшся із жахом. Набираєш сина… Щоб почути: «Мама, все добре». Якщо іншими словами  сказати, то щоб почути, що він живий. Ми з’їлися вже всі тут… У дівчини, яка чекає мого сина, через постійні нерви розпочалися проблеми із здоров’ям. А коли ці діти повернуться, як ви думаєте, якою буде їхня психіка? Їм необхідна буде реабілітація. А тут нікому, крім рідних вони не потрібні. У них по лікті руки у крові. Нікому не будуть потрібні. А ще вони розуміють, що сьогодні воюють, а завтра їх може не бути.

Моя мама думає, що її внук просто на військовому навчанні. І каже: «Попробуй мені тільки відправити дитину на війну! Тільки попробуй». Я не можу їй сказати, що він уже там… Розумієте?