Олександр Бойченко: може досить?

Відомий український і чернівецький публіцист, критик, літератор , до речі, і політолог Олександр Бойченко надрукував на шпальтах “Збруч”  статтю, яка у вирі істерики звучить як спокійний голос нормальної людини. Що, по теперішніх часах, варто цінувати, мабуть, на вагу золота. З огляду на це переопубліковуємо її. Текст Бойченка:

Знаю і без ваших підказок: у часи масового патріотичного – як би його коректніше назвати? піднесення? добре, хай буде піднесення – отже, в часи масового патріотичного піднесення найлегший спосіб надовго (але не назавжди) підмочити власну репутацію – це заявити, що ти – проти війни. Так уже бувало не раз: і в 1914-му, і в 1939-му патріотично піднесені більшості різних країн страшно сварили представників антивоєнно налаштованих меншостей. Прямо зрадниками їх обзивали. Потім, щоправда, багато хто так само страшно жалкував. У сенсі багато з тих, хто вижив.

Ну, хай там як, а, наприклад, мене мої репутаційні втрати хвилюють не сильніше за втрату Донецького, грубо кажучи, обласного управління внутрішніх справ. Тому я прямо заявляю: так, я – за припинення війни або, як її заведено у нас називати, АТО. І навіть так: я – за те, щоб донбаським сепаратистам або, як їх у нас заведено називати, терористам залишити якусь частину території. І хай вони собі там засновують що їм подобається: хоч народні республіки, а хоч московські православні халіфати. Чому?

Як проникливо зауважив Петро Порошенко, «не було ще жодної війни, після якої не наставав би мир». Біда однак у тім, що іноді настання миру доводилося чекати трохи задовго, бували випадки, що й по 116 років. Припустимо однак, що в Україні справа до середньовічної столітньої війни не дійде. Припустимо, що вона й до котрогось із численних африканських варіантів не дійде, коли яка-небудь Ефіопія вже сорок років без особливого успіху воює проти своєї східної серпаратистської провінції. Тобто припустимо, що Росія по-справжньому в конфлікт на Донбасі так і не втрутиться, тому нашим військовим за якийсь відносно короткий час вдасться перестріляти або змусити до втечі найактивніших бойовиків.

Припустимо. Треба тільки пам’ятати, що в основі цього припущення лежить не наша реальна спроможність досягти швидкої перемоги, а наше бажання, щоб сталося саме так. Бо якщо станеться інакше і війна піде за «африканським» сценарієм, то решта припущень автоматично втратять будь-який сенс. Тому припустимо, що невдовзі ми тих озброєних сепаратистів переможемо. І що? Весь Донбас на цьому заспокоїться і запалає українським патріотизмом із вдячності за свою поставленість на коліна?

Уже сьогодні далекоглядніші автори – зокрема, Сергій Жадан – запитують: гаразд, війна закінчиться, але як нам далі співіснувати з ними разом – з усіма цими деенерівцями й еленерівцями – в одній країні? Не з путінськими й кадировськими гастролерами, які, дасть Бог, повернуться до місць постійної дислокації, а з корінними, якщо про них можна так сказати, жителями Донбасу? Так, не з усіма, але з тими – на око – кількома мільйонами, для яких ми – хунта, бендєровци і правосєкі. Як?

Днями тут-таки, на «Збручі», Тарас Прохасько запропонував уявити собі альтернативну версію пост-майданного розвитку подій. То уявимо. Уявимо, що після масакри на Інститутській Янукович не наклав у штани, а перейшов до наступу і всіяв Майдан кількома тисячами трупів. І далі за альтернативним планом: обійми з Путіним, повторне прийняття драконівських законів, Митний союз і цілодобовий переможний парад регіонально-комуністичних деґенератів на всіх каналах. Що б ми робили в такій ситуації? У рідній Буковині та двоюрідному Закарпатті я, правду сказати, вельми сумніваюся, але на якомусь клаптику Галичини партизанський опір затягнувся б на роки або й десятиліття – залежно від результату. І, звичайно, мільйони з-поміж нас ніколи б не визнали всіляких царьових, пшонок і тому подібних захарченків за леґітимних носіїв української влади, а лише чекали б зручної нагоди, щоб помститися.

Відтак постає питання: якщо ми опиралися б до останнього нашому поверненню в чужий для нас СССР і вважали б таку поведінку єдино правильною, то чому есесерівські за ментальністю жителі Донбасу мали б сьогодні змиритися зі спробами по-серйозному інтеґрувати їх у життя чужої для них України? Чому нам можна відстоювати свої ідеали, а їм ні? Бо їхні ідеали – це ніякі не ідеали, а шизофренічна окрошка з кремлівської пропаганди, кримінальних понять і феодальних економічних пережитків? Але це ми так думаємо. Вони натомість не краще думають про нас. Ми впевнені, що їхня картина світу фальшива? Що ми донесемо до них правду фактів – і вони перейдуть на наш бік? Але всі релігії – з емпіричного погляду – пропонують більше чи менше фальшиві картини світу, а попри це тисячоліттями згромаджують натовпи вірних, для яких власні переконання незрівнянно важливіші за фактичну правду. Зрештою, вони, на Сході, вірять, що їхня доля цікавить Путіна; ми, на Заході, віримо, що наша доля цікавить Олланда чи Меркель. Тож питання, хто є наївнішим, наразі залишається відкритим.

Коротше. Якщо так зване АТО і закінчиться найближчим часом на нашу користь, ми все одно матимемо у своєму складі кілька мільйонів антиукраїнського населення. І Росія в будь-який потрібний їй момент зможе використовувати це населення для розхитування ситуації в цілій Україні. То що нам із цими кількома мільйонами робити? Винищити? Ясно, що ні. Перевиховати? А ми б у разі їхньої перемоги дали перевиховати себе?

За словами секретаря РНБО Андрія Парубія, наші війська сьогодні контролюють дві третини Донбасу. То може, якраз і досить? Мають вони рацію чи не мають, виправдана їхня ненависть до нас чи ні, але люди, які ніколи з нами не змиряться, також повинні десь жити. Причому, жити в справедливих умовах. Себто під владою, на яку давно собі заслужили. Чи ж не ліпшим за війну виходом – і для них, і для України – було б залишити їм бодай третину донбаської території, на якій вони могли б облаштувати своє життя згідно з власними уявленнями про добро і зло? Звісно, за умови, що на кордоні з цією третиною ми негайно почнемо будувати омріяний мур Коломойського.

07.07.2014