Несколько дней назад умер известный черновчанин Макс Шиклер. Он был  энтузиастом туризма, в тридцатых был городским черновицким зевакой и завсегдатаем пляжей, в сороковых – немного переводил с немецкого в советском тылу, немного копал траншеи, после войны вернулся в Черновцы,  в пятидесятых играл на танцах. Всю жизнь,  кажется, работал на таком сугубо черновицком предприятии, как чулочный комбинат. Когда ему было восемьдесят с хвостиком он прошел пешком Израиль. Из всего этого самое главное то, что он был черновчанином. Он был хорошим туристом, но удивляет его путешествие по времени. Он зашел так далеко, что об этом страшно подумать. Родился на излете Первой мировой, а умер, когда, быть может, начинается Третья.   За все это время политика и политики не принесли ему и грамма пользы. За сто лет. Стоит ли надеяться на такую пользу нам?   Как-то раз я видел, он вошел в хлебный магазинчик на Почтовой и купил пиво.  Макс попросил у продавщицы самого лучшего. Сидел за шатким столиком(этот столик там один) и смотрел в окно. Думаю, пронзительнее одиночества, чем это, я и не видел. все ушло безвозвратно и навсегда, он пережил: родину, даже несколько родин и их патриотов,  пережил все все кричалки века, всех идиотов с идейками в глазах и лозунгами в руках, и всех дорогих ему людей, друзей, родственников, тоже пережил. Ведь он прожил почти сто лет. И вот, как  в японском хокку: “все на свете видели мои глаза, а вернулись к вам, белые орхидеи”.  Так и с Максом остался вот этот магазинчик на Почтовой. Что там было лет семьдесят назад, с кем он встречался, кого видел? Мне хотелось написать об том, что человек несет флюиды времени, в котором он родился. и некоторые несут их удачнее, чем другие, и просто нафаршированы СВОИМ временем. Про то, что аура Черновцов пахнут орехом осенью, в них всегда горечь. Но как-то не в настроение сейчас. Может, когда то, когда люди перестанут думать и писать об убийствах, настроение вернется.  Когда то (несколько лет назад)я написал о Максе и Пауле.  Без изменений даю эту публикацию.

Автор: Сергей Воронцов

МАКС І ПАУЛЬ

Хто не знає нашого земляка Пауля? Прізвище можна і не називати. А кажуть, що в Європі він відоміший, аніж на Україні. І погодьтеся, це краще, аніж навпаки. В його віршах любили попорпатися  знамениті філософи Хадейггер і Дерріда и ще багато високочолих європейців. А у нас же є ще один земляк – Макс, його знаю я,  у місті його також дехто знає, а в Європі – навряд чи.

Звісно, у Макса є прізвище. Але попри його дев’яносто з хвостиком, його деколи і зараз звуть просто Макс. Він вийшов із віку церемоній, його вік за межею умовностей. Та й Макс, хоч прожив все життя у Чернівцях, майже нікуди не виїжджаючи, народився в Європі, де по батькові не називають.

Трохи смішно, що Європа у нас термін не географії, а часу. Сімдесят з лишком років тому була Європа, сорок тому – СРСР, сьогодні – Україна, а що буде ще через років двадцять, якось і питати не хочеться.  Можуть сприйняти як іронію, глузування, політичний натяк. Так все загострено у нашому маленькому вічно прикордонному містечку.

Років сімдесят п’ять назад Макс і Пауль вчилися в одній чернівецькій гімназії. Такий ось неймовірний збіг. Здається ж бо, що Пауль – із зовсім іншої епохи і є мало не міфічним персонажем, вигаданим туристичним трендом, якого ніколи не було. Так ось,  у тому будинку ще і дотепер гімназія: із крученими сходами, фігурним поруччям, майданчиком, де має стояти швейцар. У будинку навіть щось залишилося від австрійського навчального приладдя: заспиртовані  експонати в кабінеті біології, бронзові механічні чудасії, звалені в підсобці кабінету фізики, тьмяні дзеркала в різьбленій рамі з колонами біля входу. Речі ці в нашому часі виглядають приблизно так само, як два квадратні кілометри Австрії в пострадянській Україні. Нібито гордовито і безглуздо одночасно.

Одного разу я запитав Макса, чи пам’ятає він знаменитого Пауля. І він відповів «дуже погано, адже він був на два роки молодшим. Малеча». Хоча в них були одні й ті ж кручені сходи,  швейцар, вчителі, бронзові механічні чудасії в кабінеті фізики й краєвиди із класних вікон. Але Пауль був лише малеча. Однак обидва пам’ятали вчителя латині, у якого було велике пузо. І коли він пояснював, що таке гекзаметр, то відбивав по пузу такт. І це був звук, який запам’ятався, вражаючий звук, педагогічно довершений звук, який допомагав засвоїти матеріал. Про це згадували обидва. Звісно, є багато спогадів про навчання, але, погодьтеся, не так вже багато пуз вчителів, які залишилися в історії.

Так вони жили років двадцять, майже не знаючи одне одного, але маючи багато спільного. А потім почалася війна. Батько Пауля помер у концтаборі від тифу, а мати пристрілили як негідну до робіт. Так стріляли старих коней. Сам Пауль  був до роботи придатний: спочатку він перекладав у гетто сонети Шекспіра, потім господарі міста  вирішили, що це безгосподарність, і Пауля послали укладати асфальт десь у Бессарабії чи то в Молдові. Оскільки Пауль був сумлінний хлопець, впевнений, ці дороги ще, напевно, є.

А в Макса все  склалося інакше. Хоч гітлерівська тактика називалася «бліцкриг», у життєвому сенсі та війна усе ще була дуже повільною. І,  незважаючи на те, що від кордону було кілометрів тридцять, німці прийшли в містечко тільки через десять днів після початку війни. Завдяки подвигу прикордонників жителі могли спокійно евакуюватися з міста.  Але ніхто не евакуювався.  За великим рахунком, їх чекали. Як же можна піти з рідної квартирки, милого містечка в такий чужий, необжитий світ? На кого залишити килими й шафи, ідеально працюючі мідні ручки й умивальники, кахельні печі, схожі на палаци, лискучих доберманів, вихідні сукні, порцелянові абажури? Німців боялися не дуже, тим більше, думали, що прийдуть румуни. І, до речі, тут говорили німецькою мовою. До того ж і транспорт майже одразу перестав працювати. Ну куди їхати в таких умовах?

Макс вештався спустошеним містом, з якого втекли радянські війська, але дивним чином ще не зайшли німецькі. Навіщось прийшов на роботу, на яку вже ніхто не ходив. Там він зустрів директора. Той явно кудись поспішав. Вони, розмовляючи, зайшли до директорського кабінету, директор відкрив сейф і почав складати пачки грошей у портфель. Максу він дав пачку купюр і сказав: тікай з міста. І Макс утік.

Але не один. Зібралося багато людей. І вони пішли з міста пішки. Це був, за великим рахунком, перший великий туристичний похід Макса. Я кажу про це тому, що згодом Макс став знаменитим у місті туристом. І от, виявилося, що від стрімкого наступу військ можна було втекти таким простим способом. Люди міркували стереотипно: нема поїзда, нема автобуса – усе, залишаємося. І той же геніальний Пауль із батьками чекали смерті, тому що так було правильно, розумніше.

Пішу групу Макса гостинно зустрічали у кожному колгоспі. І вони витрачали директорську пачку грошей, яку справді можна назвати життєдайною. И дійшли за кілька тижнів до іншого кінця України, до Чернігівської області. Звідти Макса як неблагонадійного замість того, щоб відправити на фронт, на вірну смерть, відправили на Урал. Бути неблагонадійним виявилося в чомусь вигідним. На смерть відправляли благонадійних. А в неблагонадійних сумнівалися. На Уралі Макс щось будував і копав, був перекладачем. І коли він запитував у бригадира (земляка), з яким подружився, навіщо вони це роблять, той упевнено відповідав: щоб не збожеволіти.

Після війни і Пауль, і Макс повернулися до Чернівців. Пауль пішов працювати санітаром у психіатричну лікарню. Пізніше перейшов кордон, який час від часу відкривали, демонструючи Європі (це була тінь  євроінтеграції), що у нас вільне суспільство,  та й просто бажаючи позбутися «колишніх».

Пауль після війни закохувався, отримував освіту, шукав кращого життя, мріяв стати знаменитим поетом (неймовірне завдання) і війну майже не згадував. Лише років через п’ять спогади його «накрили».  А потім вони, як не дивно, ставали ще щільнішими. Після сорока вони почали його душити.  Очевидно, війну неможливо було перенести одразу. І вона розтягнулася в часі. Хоча, швидше за все, це був час усвідомлення.  Пауль став відомий як поет дуже трагічний. В його віршів був збитий заїкуватий подих, у них – недоговореність, недорікуватість, що подекуди більше вражає, аніж ясність. Плач взагалі переконливіший і розумніший за логіку. Пауль пам’ятав свій біль так, начебто він був не вчора, а саме зараз, тільки-но.

Ті, хто чув, як він читав свої післявоєнні вірші, говорили, що в цьому було стільки пафосу, який переходив у істерику, що слухачі не знали, сміятися чи плакати. Але потім все-таки зрозуміли, що принаймні, не треба сміятися.

А Макс не дуже ділився спогадами. Та й ніхто його особливо не розпитував. І тільки коли йому стукнуло вісімдесят-вісімдесят п’ять, він почав згадувати, тому що згадувати було вже для кого. А журналісти – цікаві істоти,  любили поговорити з Максом. У цих спогадах майже зовсім не було запинок, на відміну від Целана. Виявилося, що він любить згадувати смішне. Пам’ятає масу анекдотів, назви пляжів, танцмайданчиків, де сам грав на танцях на ударнику, пам’ятає шлягери. Він пам’ятає смішне так, начебто воно було тільки-но. Він пам’ятає, яким ароматним було карпатське сіно, в якому він ночував, яким смачним гуцульський будз, адже після війни Макс так полюбив походи. Пам’ятає, як переводили на ноти закордонні шлягери, аби стати наймоднішим танцмайданчиком. Звичайно, й час смертей він пам’ятає теж. Але все це було не занадто значним порівняно з розсипом анекдотів і жартів, старих і не дуже; спогадів про знамените озеро Блакитне око, про лісників і ліси. І коли  вже йшлося про війну, про Сталіна, Макс дивувався й знизував плечима: «Вони були ідійоти. Ідійот бачить розумного й хоче його вбити. Це ж зрозуміло».

Але спочатку Макса все-таки помітили як туриста. Коли йому було  вісімдесят із хвостиком, він все ще ходив Карпатами, у тому ж віці він пройшов пішки Ізраїль (до речі, майже без грошей), а в дев’яносто я бачу, як він бадьоро йде за місто, де ще є ліс й пахнуть хвоя й трави, де птахи співають так само як за Франца-Йозефа. Раніше він брав із собою сімдесятирічних друзів, яких з іронією називали «хлопчики». Для людей літніх Макс – взагалі маяк, орієнтир.

Тепер, правда, він ходить один. Макс любить ліси і не любить вже теперішню владу, й убивці цих лісів, і лісники, які сприять цьому грабіжництву,  іменуються в його лексиконі все так само «ідійоти». Він живе по сусідству, і я часто зустрічаю його, коли він повертається з прогулянок. І помітив, що час дивно змінив його ходу, в ній з’явилися наголоси і  ненаголошені рухи, вона стала трохи танцюючою, в ній утворилися ритмічні зупинки й рими. Вона стала схожою і на танець, і на вірш. Але цей вірш не будуть читати філософи Хадейггер ні Дерріда, ні інші високочолі європейці. Очевидно тому, що в них поганий смак.

Сергій ВОРОНЦОВ
 Замість післямови. Нещодавно знайомі мені розповіли, що на Театральній площі група підлітків збила Макса з ніг. Це не було випадковістю. Діти шукали якусь беззахисну жертву. Ніхто з перехожих не захистив. Хоча допомогли піднятися.

У місті відбувається щодня багато злочинів.  Але цей… Не такий вже важкий, з точки зору КК, чомусь викликає багато сумних думок. Про символічність подій, про можливі перспективи та інш.

Фото: Версі