Якщо завтра війна(нічний Таймс)

 22 червня 1941 року для Буковини розпочався другий етап світової війни, коли  після анексії СРСР, вона знов перейшла  у руки румунів. Щоправда, вже за участю Німеччини. Про це так багато писали, що треба добре подумати, а про що ж не так вже й писали?

 Ну, наприклад,  про те, як поводяться медіа на війні. Тоді це були радянські медіа. Останній номер «Радянської Буковини» судячи із підшивки у бібліотеці вийшов 28 червня. Він святковий – річниця возз’єднання. Що в ньому було? Переможні реляції із фронтів: «ми бомбардуємо Констанцу», «наша флотилія йде по Дунаю» тощо.  На Буковині вдвічі збільшилося число стахановців(для тих, хто вже не зчитує радянські терміни, пояснимо, що стахановці – це люди, які виконують кілька трудових норм, працюють більше, аніж звичайний робочий). Великі гасла : «Ми переможемо, тому що справа наша справедлива». І цікаво, що сам в цей перший воєнний тиждень у чернівецькі кінотеатри, повідомляють місцеві ЗМІ, надійшов новий радянський кінофільм із назвою « Якщо завтра війна».

 Мабуть усі в ці дні у Чернівцях відчували, що сталася катастрофа. Неймовірна подія. І лише медіа жили так, ніби нічого не відбулося. Випромінювали оптимізм та закликали до трудових подвигів. Загалом, це їхня справжня роль. Удавати, що щось сталося, коли не сталося нічого. І навпаки, робити вигляд, що не сталося нічого, коли стався мало не апокаліпсис. 

 З перерахованих фактів, до речі, дуже цікавий саме момент із прибуттям у чернівецькі кінотеатри кінострічки «Якщо завтра війна». Відомий нині дослідник Суворов(Різун) вважає, що Сталін збирався розпочати війну із Гітлером на початку чи у середині липня.Як не дивно, те, що у 1941 році зняли фільм із такою назвою психологічно вказує, що Суворов (Різун) ймовірно правий. Адже кіно тоді   було державною справою. І , звісно, було строге планування, у тому числі термінів. Це могла бути естетська  деталь, елемент піару товариша Сталіна. Якби все йшло за його планом, справді, спочатку показали б кіно, а потім розпочалася війна. І всі б дивувалися генію Йосипа Віссаріоновчиа. Але життя геніальніше товариша Сталіна. Завжди. Війна розпочалася сьогодні. 

Дуже цікаво, що у сороковому році в буковинських медіа абсолютно не було мілітарних, воєнних заяв чи публікацій. А  у сорок першому вони потрохи починали з’являтися.Але не було жодного поганого слова про Гітлера. І лише після 22 червня раптом наступає прозріння. І усі ці меседжи, які побутують щодо правління Гітлера до сьогодні, були озвучені у перший же тиждень війни. Ці раптові прозріння газет, звісно, завжди трохи смішні. 

 Що характеризує передвоєнні ЗМІ, а вони, попри все, таки відображають настрої людей, держави. Кидається в очі  ненависть, лють, чорно-біле бачення світу.  Не в час війни. А до війни.  Ненависть збирається, як збираються грозові хмари, стає все темніше, густіше. І раптом гроза.  Приголомшує в тих передвоєнних шпальтах вознесіння одних мало не до рівня янголів, і опускання інших до образу  демонів. Хоча й ті, й інші, загалом, як вже через десятиліття  виявилося, вартували одне одного.

 Другий міф, який варто  спростовувати, звісно, що усі були страшенно обурені. Завжди здається, що більшість була за щось таке адекватне. Та просто боялася та мовчала. Це міф.  Більшість ніколи не мовчала.  Вони завжди на чомусь наполягала, і в щось вірувала. Просто іноді  війна здається привабливою. В тому й то річ, що будь-яка велика політична подія зустрічається оваціями, сподіваннями, безглуздим ентузіазмом.  Її підтримує більшість.  А меншість навіть коли не мовчить, просто наражається на неприємності. Чернівці в цьому сенсі цікавий приклад. Тому що місто, звісно, не встигло стати радянським за рік. Не так вже мало людей сприйняли червень 1941 року у Чернівцях, як  свого роду справедливість. Радянського агресора викинули геть. Багато хто відчув певний приплив ентузіазму. В цьому був би певний сенс, якщо б ті, хто прийшов були б кращі тих, хто пішов. Але вони були навіть гірші. 

Найбільше, звісно, у Чернівцях тоді  постраждали місцеві євреї, але чимало людей на Буковині, на жаль, були абсолютно впевнені, що і в цьому є якась справедливість. Що так треба. Що вони в чомусь там винні і без них буде краще.  Про це є багато спогадів. І спогадів вражаючих. Спогадів людей, яких вели на смерть, але в очах інших людей, вони зустрічали не страх, не співчуття, а …лють і задоволення….   Життя було чорно-білим. І жертви потрапили на чорне поле.  А відтак, їх переставали сприймати, як людей. Їх рахували не на «люди», а на штуки. На їхніх кістках готові були танцювати. 

До речі, цікаво чому  у війні найчастіше гинуть невинні. Можливо у невинності є свій гріх.  Не можна жити, не помічаючи того, що навколо. Не можна вірити.  Це гріх. Певно, є гріх наївності.. 

Але як важко читати ці спогади людей миру, звичайних чернівецьких міщан, які не могли уявити війну, не могли уявити, що їх хочуть вбити. А тим більше не могли зрозуміти – за що.  Ще важче зрозуміти той ентузіазм людей, хто щиро вірував, що вбити треба. Ця страшенна каламуть у розумах, звісно виникала через оце чорно-біле сприйняття, яке  й було першою ознакою катастрофи, що наближалася.  Минуло кілька років. Усі ці люди, які вірили в свою справедливість, або лягли кістьми у землю, або забули про справедливість. І хотіли не справедливості, а миру.  Тому що це єдина форма універсальної справедливості.  А війна – це справедливість для когось окремого, але ніколи не для всіх.  

Через чотири роки ті люди вже нікого не звинувачували, не бачили ворогів. Вони хотіли миру.  Мабуть, варто його хотіти й нам.  

До теперішніх подій. Цікава була розмова опублікована нещодавно із українським письменником Сергієм Жаданом. У розмові він пообіцяв, що напише о теперішніх подіях книгу. Його запитали: «А хто буде героєм, хто буде хорошим в цій книзі?». І він відповів: «коли вбивають людей – хороших не буває».  Ну і ми про те…

 Автор: Сергій Воронцов

 Вийшло друком в газеті “Чернівці”