Час нарізають секундною стрілкою зверху (Таймс на вікенд)

автор: Володимир Килинич

Зморений життям погляд, на зморщеному лобі застарілі уявлення про нього, одяг часів чернівецького Пасажу, майже новенькі нейлонові шкарпетки з ромбиками виробництва комбінату Юхима Зотовича Цикуна, коричневий кримпленовий піджак, а брюки дещо іншого кольору, придбані ще на весілля сина восени 1971. Тонка старомодна краватка від «парадки» офіцера радянської армії, авоська, згорнута газета.

Чернівчанин – шестидесятник. Він зберігся! Неодноразово обдурений, незворотне ображений, доведений нелюдськими випробуваннями до інсульту та декількох інфарктів, він вижив. Це було важче, ніж на війні, та складніше, ніж під час голодомору. Офіційно розвалилася велика держава, все можна, на все начхати, а на окрему людину в першу чергу.

І він не помітив як опинився зовсім в іншій країні та зовсім в іншому місті. Він не знав, чи гірші, чи кращі вони за ті, що були і до яких він звик, бо жив за інерцією – як навчився за радянських часів, коли вивчився, одружився та постарів. Тепер – лише спомини про своє життя тут, в Чернівцях.

Часті хвороби не дозволяли йому систематично навідуватися до центру та більш менш послідовно слідкувати за політичними новинами. «Правди» давно немає, «Время» в його чорно-білому «Рекорді» вже не те (відколи померла дружина Валя, кольоровий він навіть не вмикає), а газети «Товариш» та «Коммунист», які систематично підкидають до поштової скриньки, не дають об’ємного уявлення про події, а лише консервують скислу образу.

Потрапивши в Чернівці за розподілом після політехнічного, ніколи не думав, що залишиться тут назавжди. Це місто вважалося престижним та кращим за Львів, хоча мало хто з випускників тут був.

Дуже чуже та незвичне було те місто тоді. Принаймні, не радянське точно. Якимсь воно здалося замкненим, загорнутим в себе, різко відмінним від міст його шахтарської батьківщини. Тут був наявні присутнім неприпустимий дух вольності, який не вдавалося загнати в нові гасла чи сховати за великі портрети членів політбюро. Написи на каналізаційних люках, маленькі таблички в під’їздах, важкі коричневі жалюзі на крамницях із прізвищами колишніх власників німецькою. Своя інтелігенція як абсолютно зачинена для чужих каста – лікарі, вчителі, професура, інженери, митці. У них своя мова, свої звички, своє коло. Тому місто поділилося: на те, що було, і те, що приїхало.

А на заводі токарі-євреї! До того, він взагалі ніколи не бачив справжнього єврея, а тим більше ніколи з ними не спілкувався. Перший костюм (широкі лацкани, штучні прямі та широкі плечики, широченні штанини, колір – сірий у смужку) за першу зарплату шився в ательє. Звісно, майстром – євреєм. Прізвища вже не згадати. Здається, Фінгурут. Чудернацькі вони в них. Обмивали костюм в шикарному ресторані «Київ», розтринькали п’ять карбованців на двох із Валею. По салату та по шашличку, пляшка білого «Рислінгу» та сто грамів холодної горілки. Потім прогулянка Кобилянською. Чемно, неспішно, не оглядаючись і навіть не повертаючи голів.

Втім відчути себе хазяями вулиці не вдалося. Іще ходили нею стримано та чинно справжні хазяї, а інші споконвічні – уважно дивилися на натовп зверху із ошатних балконів, обережно лузаючи сонях у невеличкі тарілочки. Відчувалася якась таємниця та відстороненість. Місто щось знало, але не поспішало тим ділитися із першим ліпшим перехожим. Ні мовчки, ні в голос.

А він, звісно, не знав тоді, що Чернівці не лише мовчазно приймали таких як він, але й багато кого давали новій країні.

…Ліза Розенцвейг, дочка багатих чернівецьких євреїв, рідкісна красуня, яка отримала освіту в університетах Парижу й Відня та вільно володіла кількома європейськими мовами, зв’язала життя із радянською розвідкою, ставши нелегалом із прізвиськом «Вардо». Саме їй належить сумнівна честь «оперативного» зваблення знаменитого Яші Блюмкіна і виманювання його із Туреччини до Росії, де його було в решті решт заарештовано та страчено. Важко сказати чи мучила її в подальшому ця зрада по відношенню до єдиновірця. Принаймні після цієї історії Ліза разом із своїм чоловіком знаменитим радянським розвідником Василем Зарубіним вже спокійно виконувала нові таємні завдання сталінської розвідки у Данії, Франції та Німеччині. А в кінці жовтня 1941 року Зарубіни під прізвищем Зубіліни, вже летіли до Нью – Йорку. Тепер їх неймовірне завдання полягало в тому, щоб через спеціальну агентуру впливу впливати на американський Конгрес, схиляючи США до вступу у війну проти Німеччини. А ще – «у будь-яку пору суток бути в курсі намірів та думок президента Рузвельта». Саме такий наказ в ніч на 12 жовтня 1941 року дав їм особисто Сталін. Знай наших, чернівецьких!

… Сів на лавку на Центральній площі, яка тоді, як він сюди приїхав, називалася Красною. Тоді всі центральні майдани країни так називали. За аналогією чи в знак подяки «за звільнення» та «допомогу» з Москви, як у випадку Чернівців. Шоста година ранку. Він – сьомий в черзі до ощадбанку за «тимошенківською» тисячею. Іще одне приниження. Можливо останнє?

Знову спомини, знову роздуми і знову безкінечна стрічка калейдоскопу останніх снів. Секунди, хвилини, години. Час акуратно нарізаний секундами споминів.

Ровесників вже майже немає. Померли Володя, Йосип, Віктор. Згадав усіх і згадав усе…

Колись все було визначене, відоме заздалегідь. Молодість, робота, діти відпочинок. Відпустка: раз на п’ять років поїздка на Бугаз, один раз були в Сочі. Робота: в три зміни за почесну грамоту. Діти: садок, школа, весілля. Ні разу не відчував себе чужим чи не потрібним, міг говорити українською, молдавською, польською, крім рідної російської. Мав орден Трудового Червоного Прапора та срібну медаль ВДНГ. Парторг, раціоналізатор, лектор, наставник молоді, ветеран праці, депутат райради. Пенсія. Спочатку нормально, вистачало. Скромно, але гідно. Потім – незрозуміло що. Часом здавалося, що Америка з Росією проводять чемпіонат Європи по Україні. Та й логіки не було у самої України – хиталася, сварилася, сунулася не туди. Було хотілося знову союзної держави. Але уважно придивився і зрозумів: вже існуюча новітня союзна держава – союз меча і орала: меч у Москві, орало в Мінську.

Справа проте не лише в цьому. Щось перекинулося і в державі, і в місті. У загальноукраїнських «ефективних менеджерів» зовсім неефективний менеджмент, як тепер прийнято казати. Шкода, що в політиці «гарно сказане» замінює «гарно зроблене».

Й «Оранжевая Юля оранжевому Вите оранжевую песню оранжево поет».

Але що сталося з чернівецькими людьми?! Звідки ворожість, згубна влада грошей, втрачена молодь, втрачені заводи та фабрики? Чому, розігнавши колгоспи нічого іншого та ефективнішого ніхто не запропонував? Що це за зовнішня політика?

Втім, можливо, він уже неприпустимо відстав. Бо так і не оволодів мобілкою, що подарували онуки. Не розуміє, чому дехто з сусідів може просто не піти на вибори, тривожиться, коли вдома немає бодай невеличкого запасу цукру, сірників та солі. Він десятою дорогою обходить великі магазини, бо ніяковіє в них, не користується послугами банків, ніколи не викликає таксі, завжди день у день розраховується за всі без винятку комунальні послуги. Навіть за ті, які не отримує.

Йому важко позбавитися відчуття, що чогось постійно не вистачає. Не розуміє якої якості продаються гарбузи, суниця та яблука взимку. Цитрусові купляє лише зимою, для профілактичного лікування. Старомодно продовжує лікувати простуду лимоном та медом. Раніш, років зо п’ять тому, ще ходив самотужки за грибами. О восьмій вечора дисципліновано сідає біля телевізора в надії на розум, співпрацю та майбутнє хоча б для країни в цілому.

Так, і тепер Чернівці також чимало дали людей для великої політики, економіки, мистецтва. Але вони таємним чином розчинилися в столиці, позбавилися коренів. Зворотного майже нічого немає: балачки, обіцянки, «трьоп»…

Вже кличуть з черги біля ощадкаси. Годинник ратуші сумлінно пробив дев’ять. Секунди споминів та роздумів акуратно й непомітно нарізали майже три години. Якщо вірити годиннику.

А якщо вірити спідометру, то його старенький автомобіль ВАЗ 2103 стоїть на місці в заржавілому гаражі біля його будинку із швидкістю 20 кілометрів на годину.

Не стоїть лише життя. Воно летить далі – незрозуміле, миготливе, неспокійне.

Зовсім не таке, як колись, у тих самих Чернівцях.

серпень 2009 р.