До ювілею Івана Снігура. Зачарована людина

У мольфарів є предмети сили, як вони кажуть – зачаровані предмети – мольфи. Але зачарованими бувають не тільки предмети, але й люди. Такою зачарованою людиною на Буковині є Іван Снігур.  Він  несе в собі усе невидиме, ту ауру, ту силу, що пов’язана із Буковиною. Несе дуже просто. І не дуже то цим опікується, так, відчуває щось.Зовні він  виглядав як на мене, надто звичайним, надто пересічним. Але старість витягувала  його сутність на поверхню і роки три тому, я звернув увагу, що його вигляд став абсолютно художнім, мистецьким.  Так і наша земля,  проста на вигляд, без особливої екзотики, приховує до часу дивовижну художню сутність.

Його невибагливі оповідки та прості образи чомусь змушують любити  Буковину. Хіба це не диво? Просто звучить джерельце. А звука краще, вишуканіше не знайти. Важливо, що Параджанов обрав на Буковині не тільки Івана Миколайчука, але й Івана Снігура.  А очі Параджанова – це очі художнього генія. Він і Снігура обрав, як мольфар обирає мольфу.

Коли ми познайомилися із Митцем Снігуром, він привів мене у підвальчик, де повсюди були метелики із лози , Іван Назарович їх похмуро якось відпихав, коли траплялися на дорозі. Відчувалося, що він покладав на них більше надій, аніж ті могли виправдати. Ці розштурхані метелики, які гойдалися, зачинені у задушливій пивниці, гадаю, були дивовижнішими за картини якихось шалено відомих європейських митців. Які ще перфоманси ви хотіли побачити у модних салонах?  Я відчув тоді, що просто зараз зі мною відбувається якась геніальна мить. І усі Сотбіс ніколи не вловлять справжнє. Але тепер ми здогадуємося, що метелики виправдали ці надії не на жарт, і недаремно так схвильовано  гойдалися. Вони таки злетіли, і сам Іван Назарович  злетів на них, але не над людьми, а  у саму нашу серцевину.