«Коли виросту – стану ополченцем, а якщо війна закінчиться – піду служити в «Беркут»

Відважна буковинська журналістка Галина Єреміца з буковинської газети “Версії” побувала у Луганську. Гадаємо мало хто з чоловіків-журналістів (тим більше із західноукраїнською пропискою) наважився би на це.  І стала єдиною акредитованою журналісткою з … України… на прес-конференції самопроголошеного премєр-міністра ЛНР .

Ми знаємо, що Галина є активною прихильницею Майдану, яка не тільки провела там кілька місяців, але й стала героїнею українських новинарних стрічок,  але її репортаж з Луганську напрочуд аполітичний і… людяний. Людяності в ньому в рази більше, аніж в колонках високочолих аналітиків.  Такими, мабуть, мають бути репортажі. Від журналістів, а не політиків.  Якщо б на Буковині була б своя Пулітцерівська премія, цей репортаж було б варто відзначити. Текст:

“Коли виросту – стану ополченцем, а якщо війна закінчиться – піду служити в «Беркут»

Таке майбутнє бачить для себе наймолодший ополченець Дмитро з Луганська, з яким я зустрілася в день виборів під захопленою народним ополченням Донбасу Луганською облдержадміністрацією. Дмитро розповів, що йому 8 років, він навчається в третьому класі, вже 5 днів допомагає ополченцям і навіть тримав у руках автомат. Його батько з автоматом Калашникова охороняє Луганську ОДА. Мама працює на кухні захопленої ОДА.

– Я хочу жити в Росії, адже Янукович втік як боягуз, а Путін – нормальний президент. Я хочу, щоби київська влада не воювала проти нас, – каже хлопчик. І це тільки один зі штрихів моєї поїздки на Схід, яка надовго закарбується в пам’яті. Та про все по порядку.

На вибори до Луганська проводжали, як в останню путь

Враховуючи «гарячу» ситуацію на Сході країни, безперервний потік інформації в ЗМІ, часто суперечливої, ми з колегою вирішили поїхати на президентські вибори до Луганщини, аби на власні очі побачити, що ж там відбувається, почути думки тих, кого називають сепаратистами.

Щоправда, рідні, друзі, колеги були категорично проти нашої «екскурсії» і проводжали нас, наче в останню путь. Про те, що не все гаразд, ми зрозуміли ще в потязі Київ-Луганськ: ішов він незвичним маршрутом і спізнився на 4 години. Однак це дозволило нам ще дорогою до гарячої точки почути багато цікавої інформації від мешканців Луганщини, так би мовити, з перших вуст. Щоби уточнити ту чи іншу інформацію, пасажири просто з потяга телефонували до своїх родичів, знайомих, і на той час ми були в курсі всіх подій. Хоча довіряти усій інформації не могли, та взяли її до уваги.

Вийшовши з потяга у Луганську, війни не помітили. Місто жило звичним життям: курсував громадський транспорт, вулицями і скверами гуляли мами з дітьми, молодь, працювали магазини, вуличні торгівці. Ми ж одразу запитали місцевих, як пройти до захоплених Луганського СБУ та Луганської облдержадміністрації. Нам без зайвих питань показали.

Перед СБУ розмістилося наметове містечко. На КПП нас зустріла охорона, щоправда без зброї. Запитали, хто, куди, навіщо, чи немає з собою гострих, ріжучих предметів, перевірили паспорти і повели в інформаційний намет. Коли ми сказали, що журналісти, що хочемо поспілкуватися з ополченцями, зробити знімки, нас спрямували до Луганської ОДА для акредитації, де нас зустріли хлопці в камуфляжах і з автоматами Калашникова. Поцікавилися, хто такі, що нам потрібно. Сказали, що до нас вийде представник прес-служби. Через кілька хвилин до нас таки вийшли, взяли наші редакційні посвідчення і пішли робити акредитацію. Очікування було нестерпним. У голову лізли різні думки: не дадуть акредитацію, кинуть до підвалу, як було з іншими журналістами, приставлять «калаш» до скроні… Та з’ясувалося, що не все так страшно. Нас акредитували в ЛНР і навіть запросили на прес-конференцію самопроголошеного мера Луганська Валерія Болотова, яка мала відбутися через дві години.

Прапор України слугував килимком для витирання взуття

Погулявши містом, повернулися до Луганської ОДА, де вже зібралося чимало камер. Як потім з’ясувалося, це були російські ЗМІ. Та були й представники ОБСЄ – з Німеччини та Росії. Це я виявилася єдиною журналісткою з… іншої країни. Себто країни-господаря. Усіх журналістів при вході до приміщення ОДА обшукали, далі довелося пройти державним прапором України, який слугував килимком для витирання взуття. На самій ОДА майорів прапор Росії.

Під час прес-конференції змінився спікер, перед журналістами виступив не Болотов, а новоспечений прем’єр-міністр Луганської народної республіки Василь Нікітін.

– Вибори в Луганську й більшій частині Луганської області не відбулися, люди голосувати не йшли, виборчі дільниці порожні – таким чином народ знову ж таки своє слово сказав, – констатував Нікітін. Так званий прем’єр-міністр повідомив, що у переддень виборів відбувся з’їзд представників кількох областей і двох республік – Луганської і Донецької, було підписано угоду про створення Союзу Народних Республік. «Це означає, що республіки на сьогоднішній день є незалежними держави, дві братніх республіки, тож йдеться про економічне, військове і господарське співробітництво», – заявив Нікітін.

На моє питання, чи визнає він результати президентських виборів і що буде з ЛНР після них, прем’єр-міністр ЛНР відповів: «Вибори президента іншої республіки нас жодним чином не стосуються, нам визнавати нічого не треба, це справа іншої країни. Луганщина, як і досі, буде жити в тому ж темпі, із зростанням, краще і краще, я сподіваюся. Ми будемо захищати свою республіку і спільними зусиллями ми переможемо».

«Калаш» – безкоштовно, якщо є прописка і бажання захищати ЛНР

Так завершився перший день нашого перебування у Луганську. Наступного дня ми знову попрямували до Луганського СБУ, яке пильно охоронялося ополченцями зі зброєю. Туди журналістів не пускають. На даху – російський триколор, з колонок лунають російські пісні.

Походили наметовим містечком, попили чаю, поспілкувалися з активістами. Як розповіли нам охоронці, у наметовому містечку діє сухий закон. Заборонено також носити «балаклаву» –є наказ за це стріляти на ураження. Небайдужі луганчани приносять активістам продукти. По всюди розміщені скриньки для пожертв на потреби народного ополчення Донбасу. Наразі мешканців табору небагато – всі роз’їхалися блок-постами.

Як розповіли нам пересічні луганчани, усім охочим, хто покаже паспорт з луганською пропискою і готовий захищати ЛНР, видають безкоштовно автомат Калашникова. Жіночка на кухні каже, що у зв’язку з фінансовою кризою у таборі, спершу годують охоронців барикад, а потім вже глядачів, які примостилися на лавках. У кількох наметах (партія «Русский блок») з плазмових телевізорів безперервно транслюються новини російських телеканалів – Росія 24, Lifenеws.

– Ми хочемо бути незалежними, як Крим, а потім об’єднатися з Росією, – стверджує охорона наметового містечка. Та й пересічні громадяни, з якими нам випало за ці два дні поспілкуватися у Луганську, прямо заявляють, що не хочуть жити в Україні, вони хочуть відокремитися. «Почуйте нас! Ми теж люди!» – обурюються мешканці Луганщини.

Посидівши на лавці біля глядачів російського ТВ, почула розмову двох жінок поважного віку:

– Я навіть за комунальні послуги поки не сплачую через «Приватбанк». Дай Боже, наші доведуть ЛНР до кінця, тоді я вже платитиму нам у республіку, а не «київській хунті». Кажуть, що до нас їде підмога з Чечні – нехай би вже швидше приїхали, ми їх зустрінемо. А то ці окупанти, фашисти, націоналісти вже дістали…».

Нагадаю, що наметове містечко розбили в Луганську 6 квітня. Активісти запевняють, що стоятимуть доти, поки від них не відстане «київська хунта».

На цій неоптимістичній ноті ми покинули славне місто Луганськ з надією повернутися у мирний і спокійний час…

P.S. Відчуття таке, ніби побувала в іншій країні, де нас мають за окупантів. Але й на Західній Україні поширені стереотипи щодо мешканців Донбасу: зеки, алкоголіки, наркомани. На моє запитання, як вони характеризують нас, західняків, неохоче відповіли: «Нічого не роблять, пасуть овець, чекають дотації з Донбасу. Одне слово, фашисти, націоналісти, окупанти!». Це їхні стереотипи, які теж треба долати.

Так, ми різні. Але це не означає, що маємо один одного вбивати. Треба спілкуватися наживо, запрошувати мешканців Донбасу на Західну Україну і, навпаки, нашим людям їздити на Схід, щоби доносити правду про себе. Бо і ті, і другі кажуть: «Страшно!». А насправді, «не такий страшний чорт, як його малюють», – скажу я. Мене ж не побили, не зґвалтували, не взяли у полон. А може, мені просто пощастило?..

Новообраний президент України Петро Порошенко своїм основним завданням назвав забезпечення миру в Україні. Це дуже добре. Та поки що незрозуміло, як він це збирається робити і якою ціною. Та діяти треба. І негайно.

Оригінальний текст (газета “Версії“)

P.P.S. До речі, сьогодні еспрессо тв з посилання на РІА Новості повідомило, що по Луганському ОДА було здійснено удар українськими повітряними силами.

Прес-конференція заснята Галиною Єреміцею