Хто виживе у буковинській колотнечі?

Автор: Сергій Воронцов

Власне, можна було б написати: хто виживе в українській колотнечі. Але для того, щоб зрозуміти це — направду треба бути генієм. 

Вже може тиждень чи два абсолютно не хочеться писати матеріалів критичного спрямування. Це все одно, що дорікати хворому: навіщо ж ти не застібав ґудзики, а тепер застудився і лежиш. А він конає.  Від дорікань абсолютно нікому не легше, ані хворому, ані тобі.  І ґудзики застібати пізно.   

Намагаюся  переважно спілкуватися із звичайними людьми. Не з депутатами, не з журналістами.  Це гігієнічно в якомусь сенсі. В сенсі психічної рівноваги. 

 Я спілкуюся із звичайними людьми, а у них менша політична мотивація. І вони не думають про клани, еліти, бізнес-еліти, масштабні плани Яценюка чи маневри Турчинова тощо.  У мене насправді такий контингент знайомих, що відділ соцзахисту позаздрить. Або малі, або старі, або мати-одиначки, або бюджетники – нехабарники. Або ще щось таке. Сусідка-пенсіонерка каже: зайшла в аптеку за ліками, а там – в півтора рази ціни, а їй здається чи ні, що без цих ліків вона не зможе жити. Саме жити. Скаржиться одинока мама (дитині трохи більше року) – не виплатили за дитину звичну тисячу гривень(точніше рятівну тисячу гривень), і в цієї ж жінки із зарплати( а вона примудряється десь працювати) зняли десять відсотків на озброєння.  З неї же. Вона прийшла домой – плакала.

Вчителька музичної школи розповіла про те, що перестали виплачувати надбавки. Тепер вчитель із багаторічним стажем і вчитель-початківець отримують однаково. Але не однаково багато, а однаково жалюгідно. Слухаю цих людей. Але не збирався писати: тому що знаю, всім похрєну, в голові революція, виглядають мої дописи  непатріотично, допомагати тим чи іншим – ніхто не буде. Хіба що люди, які поряд.  Не до того. Затягніть пояси, каже Арсеній Петрович, який взірцево-показово пересів із джипу на якесь скромне авто. Але особисто я від розчулення з цього приводу не заплакав.

Але усі ці розмови підштовхнули мене до роздуму зовсім побічного – про закони виживання. Зокрема у політикуму. Ну й ще й остання прес-конференція Івана Мунтяна підштовхнула до них же)))

 Які чинники у нас зараз діють? Розум, вправність, непричетність? Або все ж таки належність до угрупування, яке може захистити свій вибір. Причому захистити у прямому сенсі цього слова:  руками, горлянками, міцними тілами, погрожуючими обличчями, за допомогою вправних бійців тощо. Якщо відбір відбувається за цією ознакою, то хто в цьому усьому виживе, очевидно.  Той, хто зможе зібрати найбільш впливове угрупування і нав’язати цей вибір усім решта. Здається, ці нові правила вже зрозуміли. До речі, показовою сьогодні стала прес-конференція Івана Мунтяна, де він повідомив, про створення ще однієї структури « Рух опору».  Це не ініціатива Мунтяна, це ідея Центру. Себто до Правого сектору і Самооборони додасться ще одна напіввоєнізована структура. Звісно, вона створюється для шляхетних цілей захисту батьківщини. Але я не знаю жодного напіввійськового, напівполітичного угрупування, яке б створювалося для нешляхетних цілей.  Просто вони якісь багатоцільові))) ЯК з’ясовується трохи пізніше.  Ми бачимо, що цих угрупувань вже декілька: Правий сектор, мабуть, найбльш відомий, але насьогодні і найбільш стриманий, «Самооборона» використовується у різного роду політичних акціях( на Буковині, здається, вона найбільш активна), є більш дрібні. Тепер щось подібне буде і у Тимошенко, щоб і вона не почувалася беззахисною без такої “групи підтримки”, а її прикладу послідують мабуть якісь інші впливові політики, які теж захочуть мати своє. І, очевидно, це стає суттєвим чинником для вирішення багатьох питань. Вирішальним. Особливо, коли йдеться про реальні посади. І так воно зараз є, в дуже багатьох випадках. До речі, ймовірно, скоро ми з’ясуємо, що за ці послуги із героями треба розраховуватися. І не так гривнями, як посадами. І нас чекатимуть ці нові кадри, які здобули своє право у цих пікіровках.   Тож виживе найсильніший. За Дарвіном. Шкода, що Дарвін досліджував тваринний, а не людський  світ. А чи виживуть у цих умовах різні мами, пенсіонери та ботани-бюджетники, які прнципово не беруть хабарів – не поручуся, а тим більше, якісь хворі, яким пощастило хворіти саме в цей піднесений і натхненний рік.  І це правда. Втім надій на певний позитив все ще не полишаю.  Чомусь…

Нота бене. Сильні чомусь не люблять, коли їх не люблять. Мабуть тому, що це єдина річ, яка не дається силою.  А ті, що стоять «за правду»,  тим більше не люблять, коли їх не люблять.  Тому що це позбавляє їх сенсу їхньої гарячкуватої діяльності. Але все це справді важко полюбити. Неможливо. Як кожне життя за Дарвіном.