Ніби мильні бульбашки у руках малюка…(нічний Таймс) плюс фото

Автор: Сергій ВОРОНЦОВ

Два дні весни – замість двох днів революції. Такий обмін вирішив зробити на ці вихідні. Просто диво якесь – за годину ти перетинаєш кордон і бачиш людей, яким майже байдуже усе те, що хвилює нас.

Усе, що здається нам доленосним і неймовірно важливим, викликає хіба що легку цікавість. Це – про абсолютні і відносні цінності. 

Найдешевший варіант такого перетину кордону, звісно, – Молдова. Тобто, ця дешевизна мене навіть вразила. Зізнаюся, народившись у Чернівцях, я ніколи не був у Молдові далі Окниці. А тут вирішив попрямувати до Кишинева. Дивився у вікно маршрутки і прикидав, що ж можна там побачити і які будуть враження?

Містечка північної Молдови виглядали на диво депресивними. Може, тому, що весна тільки ледь-ледь починається, виглядали ті міста, немов якийсь філіал нетрів Гарлема. Там по вокзальних майданчиках шастали приставучі темні цигани в якихось лапсердаках, їхали неспішно зелені вози з яскравими візерунками, на яких старці у потертих вітром фетрових капелюхах сиділи незворушні і байдужі, як сфінкси. Магазини та електронік-казіно «Лас Вегас» (така назва чомусь розповсюджена) блимали лампочками серед пейзажу, гідного фільмів про гетто. Така міська північ Молдови. Можливо, коли земля зазеленіє, вона все обрамить, і любов таки настане. Але цієї пори все виглядає саме так.

Потім – кілька годин садів, вкритих бруньками, виноградників та дихаючих майбутнім урожаєм полів, і ви – у центрі цього сільськогосподарського шаленства – Кишиневі. Північний автовокзал Гара Норд зустрічає невибагливим ландшафтом, і вже починаєш розчаровуватися.

Скажу: ще ніколи у житті мені не вдалося передбачити свої враження, тож відчувати наперед – даремний труд. Місто Кишинів виявилося прекрасним, смішним, романтичним, неочікуваним. Містом, одним словом. Там – красиві дівчата, інтелігенти із загубленими очима, книжкові продавці, цікаві кафе,  вуличні філософи та міські божевільні. Там жартують і недорого беруть таксисти, відчайдушно грають вуличні музиканти, для яких віддані дівчата з артистичними капелюхами збирають пожертви, велика щоденна барахолка з колоритними персонажами, магазини, які носять пафосні назви на кшалт «Місто Сонця» чи щось таке. Ще чомусь там багато дітей і дитячих магазинів. До речі, діти – молдавською “копіі”.

З усіма цими чинниками у вас виникають пригоди. Ви даєте веселому старому жебраку із жовтими нарцисами у кольоровому капелюсі десять леїв, і тепер щоразу, коли він вас бачить, він гучно кричить: «Спасибі! Мулцумеск!». І ви вже у контакті з містом. Варто подавати веселим і старим жебракам.

Що зручно для чернівчан у Молдові, то це – ціни, які майже не відрізняються або відрізняються на краще. Так само недорогі таксі. Два з половиною долара – звична ціна поїздки. Нарешті я натрапив на хапугу, який попросив на 5 леїв більше. «Чому?» – запитав я. Він гордовито відповів: «Наше таксі на 5 леїв дорожче». Я зауважив: «Зазвичай, рекламні гасла звучать по-іншому, на кшталт – на 5 леїв дешевше». «Так я ж у білій сорочці, – образився він, – і не палю в салоні. Ми гарантуємо». Тим не менш, зайвих 5 лей він не взяв. Але я їх все ж додав – за вигадливість.

У незнайомому місті краще проїжджати свої зупинки. А потім гуляти без цілі. Люди не знають, що їм потрібно насправді, і лише вільний політ підказує їм це. Варто проїжджати зупинки і в житті. Адже наше життя – це подорож у незнайомому місті. Хтозна, куди нам потрібно? Хтозна, що нас здивує і в що та в кого ми закохаємось. Яка наша спрага?

Центр не вразив архітектурою, а вразив спокійними, благосними по-весняному людьми. Усе найцікавіше, з моєї точки зору, я побачив поза наміченим маршрутом. Наприклад, окрім чудернацьких будинків «бренковяну» та церков, мене вразила Кишинівська в’язниця. Спочатку я прийняв її за якийсь дивний монастир, поряд були ряди, схожі на ринкові. Там люди розкладали якісь пакети і кошики. З’ясувалося, що це – не ринок, там передають передачі для в’язнів.

Які пам’ятки Кишинева, як уже досвідчена людина, порадив би вам відвідати? Слухайте: там, на лавиці, сиділа дівчина і воркувала по телефону. Вона сиділа нога на ногу, й одна яскраво-червона лакова туфелька сповзла на кінчики пальців, і вона погойдувала та грала нею, милуючись і своєю ніжкою, і туфелькою, і весною. Вона грала туфелькою, словами, інтонацією, здається, тим, хто говорив з нею. Це – пам’ятка, яка врізається в пам’ять. Можливо, вона ще там сидить. Ще там пахне підстриженою травою і мімозами, весняною землею – трохи раніше, аніж у Чернівцях. Ще там продавчиня кричить: «Як ви приїхали до Кишенева, то вам треба з’їсти мітітей. Йдіть у кафе і кажіть: «Подайте мені ваші славнозвісні мітітеї».

І, звісно, як серйозна людина, я був у музеї історії. Кишинів марить Римом, як молодший брат мріє про славу та мужність брата старшого. Тож молдовські тріумфальні арки – пафосніші за паризькі та римські, на них більше ліхтариків, а металева вовчиця, котра нагодувала Ромула і Рема, виразніша, аніж у Римі. І це – єдиний музей історії, у дворі якого я побачив гвинтокрил. Не експонат, а звичайний сучасний гвинтокрил, який поливала із шлангу сердита тьотя у спецодязі. Два дні революції – на два дні весни. Непоганий обмін.

Я міг би розповісти і про серйозне. Наприклад, я зрозумів, яка страшна придністровська рана Молдови. У тому ж таки музеї – пробиті кулями бушлати і молоді обличчя на фото. Людей, які залишилися молодими. З одного боку Дністра їх вважають героями, а з іншого – агресорами. Різниця у 70 кілометрів і безодню нерозуміння. Нині цими експонатами ковзають погляди досужих глядачів. Яка беззмістовна смерть за політику – майнула у мене думка. Наскільки відносна ця жертва. Для одних – злочин, для інших –подвиг. Для одних – горе, для інших – стрибок до влади. «Будь проклята політика», – сказав би я, був би молодший. Але я – старший і взагалі нічого не сказав, лише подумав. І розміняв два дні революції на два дні весни.

Наш куций формат не передбачає розлогих розповідей. Кишинів – чудове місто. Зручне, як диван. Недороге і щасливе, як мильні бульбашки в руках малюка. Місто для любові, дружби і милування. Щодо його статусу. Ніби-то скромного. Скажу – слава Богу, що так. Пригадується, як на початку дев’яностих сидів у Київському Гідропарку на терасці, майже один. І це було так пронизливо, так красиво гойдалися сосни. І кава там коштувала ну центів 5-10, може, але і на це у людей не було грошей. Бармен читав книгу по філософії, було чути вітер і як стукає твоє серце. Через десять років я вирішив прийти туди і з подивом побачив, що це – неймовірно дороговартісне місце, де та ж кава коштує шалених грошей і, тим не менш, сидить купа народу. І немає ані сосен, ані одинокості. Це, власне, про те, що добре там, де Ти є. Потім набіжать бізнесмени. Почнуть продавати, переконувати, що тут добре. Зникнуть сосни й одинокість. Так може зникнути і миле провінційне місто, яке побачив я цього уїк-енду. Із жонглером, у якого весь час падали його кульки (є там такий персонаж на бульварі Штефана чел Маре). Але діти кидали і кидали йому леї з вірою, що у нього вийде.

Зникне він. Зникнуть очі, які хочуть бачити саме це. Ми живемо у пошуках вражень, щастя, відчуттів.  Ми платимо за це гроші. Але щастя, відчуття і враження можуть знайти нас, а не ми їх. Тільки так. А як вони нас знаходять – таємниця. Зневажайте пафос та туристичні путівники, панове…
вийшло друком в газеті “Чернівці”