Дисидент Семен Глузман: задоволена ненависть заважає жити

25.02.2014

Видатний правозахисник Семен Глузман  висловився на теми останніх подій в Україні. На наш погляд, дуже значний і відвертий текст.

Семен Глузман. Фото: profi-forex.org

Усе ті ж політики стурбовані лише одним – своєю особистою участю у майбутніх виборах. Мстиві, аморальні нікчеми, легко і просто присмокталися до чужої перемоги.

Про це пише лікар-психіатр, член колегії Державної пенітенціарної служби України Семен Глузман, повідомляє сайт «Ваада Украины».

Глузман зазначає, що навчився прощати, нічого не забуваючи. Саме тому залишився жити в країні, яка назвала його особливо небезпечним державним злочинцем за його таке просте і зрозуміле людське бажання говорити правду. Саме тому легко, без підступаючої до горла ненависті, спілкується з людьми, які супроводжували на муки і смерть його тюремних товаришів Василя Стуса і Валерія Марченка.

«Але у мого бажання та вміння прощати є межі, саме тому я не став підтримувати колишніх радянських політичних в’язнів Левка Лук’яненка та Евгена Пронюка в їх прагненні побачити президентом України генерала Марчука, який раніше керував тим самим «політичним» П’ятим управлінням КДБ.

Давно знаю: ненависть руйнівна. За кожним досконалим актом відплати слідує наростаюча емоційна порожнеча. Задоволена ненависть заважає жити. Але існує ілюзія: винуватець твого болю має бути покараний, тоді й твій біль стане легшим. На жаль, помста діє як наркотик, вимагає все більшого підвищення дози. Кілька днів тому телевізійна камера зафіксувала епізод професійного полювання на кроликів. Добре екіпіровані люди з найсучаснішою стрілецькою зброєю і дорогими оптичними прицілами стріляли по мішенях, які повільно рухалися. По беззбройних мішенях. Це були не кролики. Люди. Славне було полювання, близько ста попадань за день. Побачивши на екрані телевізора тільки один епізод відстрілу неозброєних людей, я зрозумів: прощати не можна. Держава, яка практикує такі «виховні» відстріли меншини з метою корекції поведінки більшості, є злочинною державою. Президент, який очолює таку державу, не має права на прощення», – заявив Глузман.

За його словами, якщо існує суспільна система, яка потребує злочинців для виконання особливих завдань, можна бути впевненим, що такі злочинці завжди знайдуться. Тим більше, у посттоталітарній країні, що зберегла традицію державного заохочення «особіста» (тюремного ката, байдужого до об’єкта снайпера і подібних до них).

«Але я знаю й таке: цей президент був висвячений у владу половиною населення моєї країни. Що з того, що я за нього свій голос не віддав… Мої співгромадяни захотіли зробити його президентом. А він, наш президент, зробив частину моїх співгромадян професійними мисливцями, які влучно стріляють по рухомій мішені. По будь-якій мішені», – наголосив Глузман.

Моральна інфляція, каже він, – природний закон деспотизму. «Випадково, незаслужено отримана незалежність мало змінила нас. Сьогодні я знаю: монополія деспотичної влади не може бути усунена частково. Вчора це здавалося мені можливим. Жорстокість суспільної системи багато в чому залежить від того, якою мірою люди, які живуть у ній, переконані в її жорстокості. Ми, жителі Києва, Врадіївки та Львова сьогодні в цьому переконані. На відміну від деяких інших наших співгромадян, ми також переконані в тому, що не слід замінювати критерії моралі холодними критеріями користі. У зв’язку з цим я задаю собі питання, яке раніше для мене не існувало: де межа вибачення? Ні-ні, я не буду просити відповіді у генерального прокурора країни, у первосвященика церкви, у глави державного комітету з суспільної моралі, який аж ніяк не є антиподом «Беркута»… Я повинен відповісти на це питання самостійно. Чітко розуміючи: ненависть дійсно руйнівна. І ще: помста – нице почуття. І таке: в моїй країні все ще жива традиція плазування і страху. Де ж вона, межа вибачення? Або інакше, мовою філософії: як практикувати терпимість стосовно поглядів і вчинків нетерпимості?» – запитує Глузман.

Також він зазначає, що йому не було страшно в дні протистояння Майдану й авторитарної влади, хоча він і не вірив у швидку перемогу справедливості і законності: «Я бачив, як змінюється моя країна, мій народ. Було ясно: колишній режим йде. Болісно, агресивно, криваво. Переміг Майдан. Не політики, що присмокталися до нього».

«Сьогодні мені страшно, – заявляє Глузман. – Усе ті ж нікчеми, які забрехалися, визначають майбутнє моєї країни. Все ті ж різноманітні депутати, стурбовані лише одним – своєю особистою участю у майбутніх виборах. Мстиві, аморальні нікчеми, легко і просто присмокталися до чужої перемоги. Гіркої перемоги, де в плямах крові на асфальті і бруківці не було ні краплі депутатської крові».

На його думку, судячи з того, що відбувається в парламенті, це були даремно віддані життя. «Гірко і страшно. Виниклі з політичного небуття Рудьковський і Ляшко, Фаріон і Мартинюк знову визначають майбутнє моєї країни. Страшне, гірке майбутнє», – підсумував він.

Коментарі
  • Деякі тут в коментах аж слиною і ненавістю
    закипають . Але от Семен Глузман правильно
    пише: Ненавість руйнівна. Задоволена ненавість
    заважає жити. Помста- нище почуття.
    Чи ти переможець, чи ти програв – залишайся
    людиною, інакше сам себе зруйнуєш.

  • “Усе ті ж нікчеми, які забрехалися, визначають майбутнє моєї країни. Все ті ж різноманітні депутати, стурбовані лише одним – своєю особистою участю у майбутніх виборах.”

  • І ніхто не думає про країну. Такий особливий
    патріотизм, для країни – балачки, для себе – в карман.

  • Залишити відповідь

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

    Щоб додати фото у коментар, необхідно в текст вставити ссилку на фото.

    Як вигадують кримінальні справи

    Останні новини